У багатьох розвинутих країнах є антиімміграційні політичні партії, які наганяють страх на владу, а інколи й прориваються в уряд. На відміну від них Литва має політсилу, що виступає проти еміграції. Ця невелика балтійська країна з населенням 2,8 млн (яке постійно зменшується) у 2016 році масово проголосувала за Спілку селян і зелених Литви — партію, яка пообіцяла зробити щось для припинення відпливу литовців за кордон. Як часто буває в інших державах (у випадку з обіцянками зменшити імміграцію), зроблено для цього не дуже багато.
«Литовцям не сидиться на місці, як і нідерландцям», — каже Андрюс Францас, партнер агенції з підбору персоналу Alliance for Recruitment у Вільнюсі. Відплив кадрів за кордон почався майже відразу після проголошення Литвою незалежності від Радянського Союзу в 1990-му. У новому сторіччі він ще посилився, коли литовці дістали дозвіл офіційно працювати в ЄС. Для багатьох Британія — «земля обітована». У книгарні «Пегас» на північному березі річки Няріс у Вільнюсі чотири полиці займають посібники з англійської мови. Жодна інша (навіть німецька чи російська) не має більш ніж одну полицю.
Читайте також: Креативна (недо)революція
Переважно через еміграцію кількість литовців віком 15–64 роки зменшилася з 2,5 млн у 1990-му до 2 млн у 2015-му. А зараз у країні додалася ще й інша проблема. Унаслідок різкого зниження народжуваності на початку 1990-х років працездатне населення зростає дуже повільно. З 2011-го кількість 18-річних зменшилася на 33%. У 2030-му, якщо прогнози ООН справдяться, у Литві мешкатиме лише 1,6 млн громадян працездатного віку, як колись у 1950-му. Вона однією з перших приєдналася до групи, яка дедалі більше зростає. Нині в 40 країнах працездатне населення (за яке беремо осіб від 15 до 64 років) зменшується, тоді як наприкінці 1980-х таких країн було дев’ять. Нещодавно до них долучилися Китай, Росія та Іспанія; на черзі Таїланд і Шрі-Ланка. Зараз можна проїхатися від Вільнюса до Лісабона (або на Схід до Пекіна, якщо пропустять прикордонники) територією лише тих держав, де чисельність працездатного населення падає.
Не завжди втрата населення найпродуктивнішого віку обов’язково закінчується для країни катастрофою. Але це проблема. Там, де менше працівників, потрібно додатково нарощувати продуктивність, щоб забезпечити зростання економіки. Такій країні важко підтримувати на належному рівні видатки на державні потреби, наприклад на оборону. Національний борг лягає на меншу кількість плечей. Менше людей — отже, менше блискучих ідей, які можуть збагатити державу. Можливо, і бізнес не квапитиметься з інвестиціями. У Японії, де чисельність працездатного населення падає швидкими темпами, навіть вітчизняні компанії орієнтуються на закордонні ринки.
Люди похилого віку також ставатимуть дедалі більшим тягарем для суспільства. Баланс між працездатними громадянами й тими, яким за 65 (відомий як коефіцієнт утриманців похилого віку), може порушитися навіть у країнах, де працездатне населення зростає. Досить подивитися на Австралію або Британію. Але він погіршуватиметься швидше, якщо лави працездатного населення рідшатимуть. У Японії, де мóлоді менше, а люди живуть довше, демографи прогнозують 48 осіб віком за 65 років на кожних 100 працездатних у 2020-му. У 1990-му таких було лише 17.
Перед деякими країнами крива плавно спускається вниз; інші стоять на краю прірви. І Китай, і Франція поступово втрачають населення працездатного віку. Але якщо у Франції його чисельність, за прогнозами, повільно зменшуватиметься протягом кількох наступних десятиріч, то в Китаї вона незабаром піде в круте піке — почасти внаслідок політики «однієї дитини». Кількість китайців віком від 15 до 64 років, що досягло свого піка (понад мільярд) у 2014‑му, має зменшитися на 19 млн з 2015-го по 2025-й, ще на 68 млн у наступні 10 років і на 76 млн у десятиліття після того (див. «Сповзання»).
Економіст Європейської комісії Йорґ Пешнер каже, що перед багатьма країнами стоять демографічні проблеми, які вони або не бачать, або не хочуть бачити. Часто мовиться про те, як поділити економічний пиріг (піднімати пенсії чи врізати?), і мало про те, як не дати цьому пирогу зменшитися. Але не скажеш, що держава нічого не здатна зробити. Навіть якщо не заглиблюватися в таємниці підвищення продуктивності наявної робочої сили, можна знайти три способи успішної боротьби з наслідками зменшення чисельності працездатного населення.
Непочатий край роботи
Перший — заохочувати більше жінок влаштовуватися на роботу. Жінки працездатного віку з університетською освітою переважають чоловіків у всіх країнах ЄС, за винятком трьох, а також у США й (серед молоді) Південній Кореї. Але за рівнем залучення на ринку праці жінки
відстають від чоловіків у всіх країнах світу, за винятком трьох. Серед багатих країн цей розрив особливо великий у Греції, Італії, Японії та Південній Кореї, де працюють 59% жінок працездатного віку (серед чоловіків такий показник дорівнює 79%).
Держава може допомогти запровадженням щедро оплачуваної відпустки для догляду дитини (частину якої буде виділено для татусів), щоб мамам не доводилося залишати роботу після народження дитини. А державна система опіки над людьми старшого віку допомагає жінкам працювати і після 50 років, коли батьки часто потребують більшої підтримки. Але в недавньому звіті МВФ ідеться про те, що найкраща допомога в наймі та збереженні за жінками оплачуваних робочих місць — це державне фінансування ранньої дошкільної освіти й дошкільних дитячих закладів.
Читайте також: Ринок праці: зміна тренду
Більше працювати можуть також і роботодавці. Найочевидніший спосіб — забезпечити гнучкі умови праці, як-от можливість працювати дистантно або в нестандартному режимі робочого часу й брати відпустки. Батьки повинні мати можливість користуватися такими самими гнучкими варіантами умов праці, як і матері. Деякі жінки не можуть працювати через дискримінацію. У неї є відкриті форми. За даними Всесвітнього банку, у 104 країнах усе ще є професії, заборонені для жінок. Наприклад, росіянки позбавлені права бути стерновими на суднах (очевидно, це повинно захищати їхнє репродуктивне здоров’я). Частіше ж дискримінація має приховані форми або стає ненавмисним наслідком підсвідомих упереджень.
Також держава може задіяти трудові резерви старшого віку. На думку наукового працівника неурядової організації ILC-UK Бена Франкліна, стандартний пенсійний вік 65 років — це довільно обраний момент для закінчення трудової діяльності. А в багатьох країнах стає дедалі важче втримати працівників на роботі до цього віку. Сьогодні в Китаї люди зазвичай ідуть на пенсію у 50–60 років; але до 2050-го близько 35% населення, за прогнозами, буде старшим за 60. Завдяки вигідним умовам раннього виходу на пенсію працює лише 41% європейців у віці від 60 до 64. Серед 65–74-річних частка зайнятих на оплачуваній роботі нижча за 10%. У Хорватії, Угорщині й Словаччині в цій віковій групі працює менше ніж одна двадцята.
Важелі, якими може скористатися держава, добре відомі. Як варіант — скасувати фінансові стимули (податки, грошову допомогу, пільги) для раннього виходу на пенсію та збільшити стимули для продовження трудової діяльності. Підняття офіційного пенсійного віку — головна передумова майже у всіх країнах; якщо середній пенсійний вік кожні 10 років піднімати на 2–2,5 року з 2010-го по 2050-й, цього вистачило б для компенсації демографічних змін у «старих» країнах, як-от Німеччина та Японія. Такого висновку дійшли професор Гавайського університету Ендрю Мейсон і професор Каліфорнійського університету в Берклі Рональд Лі.
Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема
Працедавцям також доведеться змінити ставлення до працівників старшого віку. Особливо в Японії та Кореї, де вони найбільше потрібні, їх зазвичай відправляють на пенсію після досягнення 60-річного віку (очікувана тривалість життя в цих країнах відповідно 84 і 82 роки). Продовження трудової діяльності вимагатиме інвестицій у постійну підготовку, гнучкі умови (як-от поступовий вихід на пенсію) і покращення умов праці, особливо фізично важкої. У 2007‑му німецький автовиробник BMW, опинившись перед загрозою неминучого відпливу досвідчених кадрів, запустив експериментальну збиральну лінію для робітників старшого віку. Ергономічні рішення (наприклад, дерев’яне покриття підлоги, краще взуття, ротація працівників між різними робочими місцями) підвищили продуктивність на 7%, так що вона зрівнялася з продуктивністю молодших робітників. Прогули впали нижче від середнього рівня для підприємства. Виявилося, що деякі з цих нововведень пішли на користь усім працівникам, і зараз їх застосовують на всіх підприємствах компанії.
Останній варіант — заманювати більше мігрантів у розквіті сил. У таких державах, як Австралія, Канада й Нова Зеландія, що відкрито полюють на кваліфікованих мігрантів, прогнозується зростання чисельності населення працездатного віку протягом кількох десятків років. Інші намагаються привабити студентів-іноземців і сподіваються, що вони залишаться в країні. Ректор Вільнюського університету Артурас Жукаускас вважає, що можна значно виправити становище з нинішньою кількістю студентів-іноземців (лише 700 із 19 200). Зокрема, він покладає надії на Ізраїль, країну з найвищою народжуваністю в багатому світі. У Литві до Другої світової війни була численна єврейська громада, і багато видатних ізраїльтян має литовське коріння. Почасти з метою показати свою відкритість Вільнюський університет став видавати «пам’ятні дипломи» (переважно посмертно) деяким студентам-євреям, виключеним за наказом нацистів.
Проблема в тому, що країни з найбільшим демографічним дефіцитом часто найактивніше опираються імміграції. Наприклад, чехи й угорці сприймають іммігрантів негативніше, ніж будь-які інші європейці, за даними Європейського соціального дослідження (European Social Survey). Популяції працездатного віку в цих країнах, за прогнозами, упадуть на 4% і 5% відповідно з 2015-го по 2020-й. У державах, у яких немає свіжої історії масової імміграції, зазвичай буває небагато прихильників політики широко відкритих дверей. Навіть якби вони й захотіли нових переселенців, шукати їх доведеться, можливо, десь далі. Країни, де зменшується населення працездатного віку, часто оточені сусідами, що мають таку саму проблему.
«Китай ніколи не був державою іммігрантів», — пояснює Фей Ван, доцент Женьмінського університету в Пекіні. І навряд чи стане, але країна намагається заманити назад до батьківщини емігрантів і привабити членів етнічної китайської діаспори. У лютому уряд лібералізував візове законодавство для «іноземних громадян китайського походження». У Шанхаї (мабуть, незабаром так буде й в інших містах) власникам іноземного паспорта дозволено запрошувати домашніх працівниць із Філіппін та інших країн. Це маленький крок у правильному напрямку.
Демографічні проблеми, із якими стикаються країни, різняться за масштабами, тож ті самі кроки для їх вирішення матимуть у цих державах різний ефект. Візьмімо Італію та Німеччину. В обох населення працездатного віку зменшується, та, ймовірно, цей процес триватиме там одночасно й приблизно однаково. Але Італія може зробити значно більше для розв’язання цієї проблеми. Позаяк рівень працевлаштування жінок у країні дуже відстає від рівня чоловіків, її економічно активне населення можна було б різко збільшити, якби цей розрив швидко закрився та якби всі працювали довше й здобували кращу освіту (див. «Робота не для всіх»). У Німеччини тут менше простору для маневру, а в Литви ще менше.
Теоретично кожна багата держава може вибратися з демографічної пастки. Для початку вона мала б знизити бар’єри для імміграції та підняти пенсійний вік. Ще можна заохочувати більшу кількість жінок іти працювати. Можна підвищити народжуваність, забезпечивши державну допомогу на дітей, яка створить хвилю нової робочої сили через кілька десятків років, якраз коли інші реформи підуть на спад. Але, коли країна «зменшується», виникає багато інших труднощів. На початку цього року в Польщі назбиралася чимало нерозглянутих заявок на імміграцію — багато з них від українців. Виявилося, що в агенціях працевлаштування дуже не вистачає персоналу, тож вони не могли вчасно опрацювати всі документи. Спроба залучити нових працівників не вдалася.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com