Навіть ті аналітики, що заробляють собі на життя прогнозами про різкий перехід багатства, влади та світового лідерства від США до Китаю, не передбачали швидкості, з якою Дональд Трамп маргіналізує свою країну. Нещодавно він оголосив про вихід Америки з Паризької кліматичної угоди. На щорічному саміті ЄС — Китай, який відбувався саме в той момент, президент Європейського Союзу Дональд Туск заявив, що Піднебесна і Європа разом виявлятимуть «солідарність із майбутніми поколіннями й відповідальність за всю планету». Інші експерти йдуть іще далі: стверджують, що тепер світ звертатиметься саме до Китаю, коли буде потрібен лідер у важливих питаннях.
Пекін, схоже, просунувся вперед на деяких фронтах. «Діалог Шангрі-Ла», що проходив 2–4 червня в Сінгапурі — це щорічний безпековий форум, одна з цілей якого — продемонструвати відданість Америки підтримці миру в Азії. На ньому міністр оборони США Джеймс Меттіс з усіх сил намагався заспокоїти азійських друзів. А найбільше їх турбує ситуація з Південно-Китайським морем, яке Піднебесна, схоже, збирається перетворити на власне озерце.
Читайте також: Китай замовив Україні поставку 50 літаків Ан-178
І хоч обіцянки Меттіса наростити активність США в Азії сприйняли дуже тепло, його слова все одно не розвіяли враження, що Америка зараз більше переймається північнокорейською ядерною загрозою, при цьому втрачаючи увагу до решти регіону. І керує Штатами не Меттіс, а непередбачуваний чоловік, для якого гасло «Америка насамперед» може означати, що потрібно знищити той світовий порядок, який вона сама ж і створила на руїнах Другої світової. На тлі сумнівів щодо дотримання США своїх зобов’язань перед державами Південно-Східної Азії політики регіону запропонували, щоб їхні військові кораблі разом із китайськими патрулювали в Південно-Китайському морі, де Пекін дуже посилив свою присутність через спорудження й воєнне укріплення штучних островів. Комусь це видалося капітуляцією перед могутністю Піднебесної.
Лідерство Китаю активізується і в інших сферах. Коли ця стаття готувалася до друку, Шанхайська організація співробітництва (ШОС) під його проводом, куди входять, зокрема, Росія й чотири середньоазійські держави, готувалася приймати нових членів — Індію й Пакистан. Приєднання останнього, давнього союзника Китаю, цілком природне. Але Індія — суперник, тож її жест згоди з могутністю КНР не може залишитися непоміченим. Розширення ШОС підкріплює амбіції Пекіна стосовно ініціативи «Один пояс — один шлях»: це інвестиції в інфраструктуру, які мають зв’язати Азію з Європою, Близьким Сходом і навіть Африкою. Ті, кого непокоїть його могутність, вважають цю ініціативу прихованим інструментом установлення нового китайського порядку.
Читайте також: Китай і Росія провели спільні військові навчання у Балтійському морі
Утім, такий нібито ухил у бік Піднебесної мало пов’язаний з привабливістю країни. Це більше рефлекторна реакція на події у Вашингтоні, мовляв, якщо ви так, містере Трамп (кажуть ті, хто процвітав за американського ладу), то нам не залишається нічого іншого, як розвернутися деінде. Але тут треба зауважити, що китайці демонструють ідеальне відчуття моменту. Уже в січні, ще до інавгурації Трампа, очільник КНР Сі Цзіньпін, виступаючи перед світовою елітою в Давосі, позиціонував свою країну як борця за глобалізацію й відкриті ринки.
Однак де здається, ніби Китай заповнює порожню нішу лідерства, форми часто більше, ніж змісту. Один із прикладів — зміна клімату. Як найістотніший у світі забруднювач, він чимало зробив для того, щоб зменшити викиди парникових газів: збудував більше потужностей на відновлюваній енергії, ніж будь-яка інша країна. Але прозорість і підзвітність країни стосовно забруднення й викидів досі дуже далека від того рівня, яку повинен мати світовий лідер у питаннях зміни клімату. Тим часом спільного в інтересах Європи й Китаю щодо цього питання мало. За словами журналіста Financial Times Джеймса Кінджа, до зменшення викидів Китай змушує його власна екологічна криза, а також сподівання завоювати світові ринки відновлюваної енергії. Європа ж прагне врятувати всю планету.
Простір для економічного лідерства у відносинах між ЄС і КНР теж обмежений. Сі Цзіньпін силою продирається на відкриті ринки, проте значна частина китайських залишається закритою. А де іноземцям дозволено працювати, вони бояться крадіжок технологій. У Європі це викликає розчарування. Обурюються європейці й через китайську тактику «поділяй і владарюй»: загравання окремо із 16 біднішими центрально- і східноєвропейськими країнами, яких заманюють обіцянками вигоди від проекту «Один пояс — один шлях».
Частка населення в складі країн — членів ШОС після приєднання Індії та Пакистану підскочить майже до половини світового: китайські політики гордо підкреслюють, що ця група охоплюватиме три п’ятих євразійського суходолу. Але чвари між новачками і спроби їх помирити можуть забрати в Піднебесної чимало енергії та перетворити цю платформу на звичайну говорильню про тероризм і торгівлю. Що ж до Південно-Китайського моря, то Пекін на диво заспокоївся після того, як міжнародний трибунал рік тому жорстко розкритикував його територіальні претензії на цій акваторії. Він не без проблем намагається залагодити відносини із сусідами, з якими має суперечки, особливо з Філіппінами та В’єтнамом.
Дрібниць не буває
Світ вражений китайським потенціалом щонайменше ще з наполеонівських часів. А країна явно знає, як підтримувати цей імідж. Пропаганда «для внутрішнього вжитку» цілодобово торочить про відновлення історичної ваги країни. І все ж таки Китай не надто прагне справді випробовувати межі своїх можливостей у зовнішньому вимірі. Не настільки, як очікувалося, залякує своїх сусідів з приводу Південно-Китайського моря, та й відповідальність менеджера в питаннях клімату не дуже хоче на себе брати, хоча й тішиться, коли в цьому контексті його називають лідером. На «Діалог Шанґрі-Ла» Пекін делегував навіть не найвищих своїх представників, а просто «чорноробів», за словами вашингтонських експертів, — чиновників нижчого рангу, які мають просто, наче папуги, гнути лінію уряду.
Одна з необхідних якостей світового лідера — це здатність витримувати критику на міжнародній арені. Китай, як і раніше, дуже не хоче йти на такий ризик. І причина цього проста: Пекін боїться того, як удома сприймуть якийсь промах. Як говорить китайська народна мудрість: у зарубіжних справах дрібниць не буває.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com