Життєвий шлях Алекса Орлюка ніби й не мав привести його до політичної апатії. Він народивсь у Радянському Союзі в сім’ї, що постраждала від Голокосту, в шість років переїхав до Тель-Авіва, де закінчив школу, а потім відслужив у війську. Стежить за політикою і цінує демократію. Вважає, що влада повинна робити більше для примирення з палестинцями, відділення релігії від держави та зменшення нерівності. І все-таки 28-річний Алекс, який міг по праву проголосувати вже на чотирьох парламентських виборах, жодного разу того не зробив.
Це, за його словами, «політична заява» про жалюгідний стан ізраїльської політики. Він не вірить, що бодай одна із цілого легіону партій забезпечить бажані зміни. Його розчарування поділяє чимало молодих ізраїльтян. На парламентських виборах 2013-го голосувало тільки 58% молоді віком до 35 років і 41% — до 25. Для порівняння: серед виборців від 55 років проголосувало 88%. Більшого розриву в явці тих, кому до 25 й від 55, не має жодна інша багата країна (див. «Молодь поза грою»).
Політика Ізраїлю не зовсім типовий приклад, бо вона погрузла в питаннях війни, миру, релігійної ідентичності й відносин із палестинцями. Але виборча поведінка молоді в країні вписується в модель інших держав багатого світу. У Британії та Польщі на останніх парламентських виборах голосувала менш ніж половина молоді до 25 років. Дві третини шведського покоління Міленіуму не пішли голосувати 2015-го, як і 4/5 їхніх американських однолітків під час виборів до Конгресу в 2014-му. Явка на виборах падає скрізь у багатих країнах, але серед молоді найшвидше. На думку політолога з Каліфорнійського університету в Ірвайні Мартіна Воттенберґа, цей розрив між молодими і старшими багато де нагадує расову прірву в південних штатах США на початку 1960-х, коли влада штатів зазвичай не дозволяла голосувати чорним.
До того ж голос молоді в політиці глушать демографічні тенденції. На виборах у США 1972‑го, коли вперше дозволили голосувати 18-річним, близько п’ятої частини дорослих були молодшими 25 років. До 2010‑го ця частка зменшилася до 1/8. За такої динаміки до середини століття частка молоді до 25 років становитиме лише 1/10 дорослого населення США. Тобто молоді виборці з основної електоральної маси перетворяться на периферійну.
Читайте також: Майкл Бініон: Популісти й диктатори можуть використовувати референдуми для знищення демократії
Тому дедалі дужче тривожить думка, що нинішня рекордно низька виборча активність молоді — це надовго. Електоральні звички формуються на диво рано — протягом перших двох виборів, у яких людина бере участь. Так вважає професор Лондонської школи економіки Майкл Брутер. Якщо наступні покоління, знеохочені тим, що їхній вплив на політику зменшується, так і не звикнуть ходити голосувати, явка знижуватиметься й надалі. Відтак слабшатиме легітимність обраної влади.
Покоління Міленіуму не перша молода генерація, яку критикують за ухиляння від громадянського обов’язку. І воно більше цікавиться ідеями та політично-соціальними справами, ніж здається. Воно краще освічене, ніж попередники; частіше готове вийти на протест або стати вегетаріанцями й менше тягнеться до наркотиків та алкоголю. Але втратило багато навичок, які підштовхували його батьків ходити на вибори.
У Британії лише троє із п’яти молодих людей (до 25 років) дивляться телевізійні новини (серед британців, кому за 55, дев’ять із десяти). Також молодь зазвичай рідше читає газети або слухає новини по радіо. Щороку близько третини 19-річних британців змінює місце проживання. Середньостатистичний американець віком від 18 і до 30 переїжджає чотири рази. Люди, які мають дітей і власне житло, почуваються більш прив’язаними до місцевої громади і дужче переймаються тим, як нею управляють. Але нинішня молодь обзаводиться власним житлом пізніше, ніж це робили її батьки.
Проте найбільша зміна відбувається не в обставинах, а в поглядах. Покоління нульових не вважає голосування своїм обов’язком і тому не відчуває морального тиску, який змушував би його ходити на вибори, на думку професора політології Роба Форда з Манчестерського університету. Воно швидше вважає обов’язком політиків загравати з ним. Воно сприймає партії не як рухи, до котрих треба виявляти лояльність, а як бренди, що їх можна обирати або ігнорувати. Міленіуми звикли пристосовувати світ до своїх уподобань, підлаштовувати під себе музику, яку слухають, і новини, які споживають. Система, що вимагає від них голосування за купу передвиборчих обіцянок («все або нічого»), порівняно із цим бачиться малопривабливою. Хоча чисельність молодих американців, які підтримують класичні ліберальні принципи, зростає, лише чверть осіб віком від 18 до 33 років називає себе «демократами». Половина з них вважають, що не належать до табору жодної з партій. Тим часом, за даними Pew Research Center, серед людей від 69 років таких лише третина.
А ще міленіуми найменше ведуться на політичні обіцянки. Вони набагато менше за генерацію бебі-бумерів (народжених між 1946-м і серединою 1960-х) або покоління Х (від середини 1960-х до кінця 1970-х) схильні вірити на слово іншим, як заявляє директор організації з вивчення суспільної думки Ipsos MORI Боббі Дафі (див. «Віра закінчилася»). Вони вважають «автентичність» свідченням чесноти й надійності. Це пояснює їхнє захоплення, наприклад, телегенічним канадським прем’єром Джастіном Трюдо. Але, коли лідерів із привабливою особистістю немає, недовіра може перерости в цинізм щодо самої демократії. Майже чверть молодих австралійців недавно заявила анкетувальникам, що «немає значення, який у нас уряд». Торішнє дослідження виявило: 72% американців, народжених до Другої світової війни, вважали «важливим» жити в країні з демократичним урядуванням. Менш ніж третина народжених у 1980-ті роки погодилося із цим.
Цей брак довіри супроводжується порушенням комунікації між політиками та молоддю. У 1967 році близько чверті молодих і старших виборців в Америці до опитування вже мало досвід спілкування з представником політичної партії. Для старших цей показник до 2004-го майже подвоївся; для молодих залишився без змін — 23%. Партії реагують відповідно: у 2012 році вони мали контакт із 3/5 старших виборців і лише із 15% молодих. За даними опитування, проведеного Центром інформації та досліджень громадянської освіти і активізму при Університеті Тафта (CIRCLE), за кілька тижнів до останніх президентських виборів у США, незважаючи на щедрі фінансові вливання в американській політиці, лише 30% представників молодого покоління повідомили, що з ними контактували учасники якоїсь із виборчих кампаній. А коли партії таки звертаються до молоді, їхній меседж часто орієнтований на електорат загалом, а не на молодих. Такі зусилля, за словами Брутера, можуть дати зворотний ефект.
Читайте також: Сonditio sine qua non оновлення країни
Багато розчарованих молодих людей вважають, що відмова від голосування — це спосіб висловити невдоволення запропонованим вибором. Хоча насправді таким чином вони заганяють себе в зачароване коло забуття й відчуження. Політики знають, що старше покоління з більшою імовірністю піде на вибори, і вибудовують свій курс відповідно. Молодь бачить систему, яка мало що їм пропонує, і віддаляється ще більше. Це дає партіям нові підстави не звертати на неї уваги. Деякі політсили зовсім ігнорують молодих: у Нідерландах рейтинг популярності партії «50ПЛЮС», яка орієнтується майже виключно на проблеми пенсіонерів, вимірюється двозначними числами.
Навіть політсили без такої відвертої орієнтації на літніх людей обирають для них політику, що дає переваги саме старшим. Молоді працівники фінансують своїми податками медичні та пенсійні програми, які навряд чи будуть такими щедрими, коли на пенсію доведеться йти вже їм. Австралійці віком від 65 років не платять податку на дохід, що не перевищує 32 279 австралійських доларів ($24 508); молоді працівники тим часом починають платити прибутковий податок від 20 542 австралійських доларів. У Британії безплатний проїзд в автобусі, ліцензії на телеканали й субсидії на електроенергію для пенсіонерів не потрапили під скорочення, чого не можна сказати про житлову допомогу молодим. Молодь у Західній Європі більше схильна позитивно ставитися до Європейського Союзу, але саме старше покоління, яке дивиться на нього з більшим скептицизмом, визначає політику держави. У британському референдумі щодо виходу з ЄС велику роль відіграли голоси пенсіонерів; явна більшість молоді проголосувала за те, щоб залишитися.
Уроки на все життя
Хто боїться за майбутнє демократії, той шукає способи масштабніше залучати молодих до виборів. Найпростіше було б зробити голосування обов’язковим, як в Австралії, Бельгії, Бразилії та багатьох інших країнах. Барак Обама сказав, що такий крок зміг би «трансформувати» Америку, адже посилив би голоси молоді й незаможних американців. Але Брутер застерігає, що він штучно покращив би активність виборців, але не вирішив би базових проблем, які спричинили низьку явку. Пріоритет, на його думку, в тому, щоб дати молоді відчути: «…Система слухає вас і 
відповідає». А це, своєю чергою, зміцнило б відчуття політичного обов’язку.
Такі переконання могла б виховувати школа. Якщо підлітки здобуватимуть досвід демократії під час навчання, то з більшою імовірністю потім ходитимуть голосувати. Шкільні та студентські вибори дають юним змогу відчути, що вони можуть змінювати інститути навколо себе, як вважає викладач соціології з Університетського коледжу Лондона Ян Гермен Янмаат. Адже програми громадянської освіти, які передбачають відкриті дискусії та дебати, краще виховують політичну активність, ніж просте ознайомлення з фактами про державні інститути. Проте і школа, і держава можуть оминати такі програми, побоюючись звинувачень у політизації освіти.
Читайте також: Майкл Бініон: Для України наслідки перемоги Трампа особливо тривожні
Іще один можливий варіант — зниження виборчого віку. У багатьох країнах навички голосування формуються протягом особливо бурхливого періоду в житті молоді: у перші роки по закінченні школи. Аргентина, Австрія та інші країни намагаються прищепити електоральні навички через зниження мінімального віку виборця до 16 років. Це дає молодим людям нагоду вперше проголосувати зі шкільної лави, поки вони ще живуть із батьками. В Австрії, єдиній європейській країні, де в загальнонаціональних виборах можуть голосувати 16–17-річні, виявилося, що вони частіше приходять на свої перші вибори, ніж 18–20-річні.
Утім, є ще один підхід: прибрати перешкоди для голосування, які найчастіше заважають молоді. В Америці є багато законів, які забороняють реєстрацію протягом останнього місяця перед виборами; це непропорційно зачіпає молодих людей, які зазвичай пізно реагують на виборчі кампанії, як стверджує директор CIRCLE Кей Кавасіма-Ґінзберґ. У деяких країнах, серед яких Швеція та Чилі, обрали інше рішення: автоматично вносити громадян у списки виборців по досягненні 18-річного віку. Окрім того, важливо стежити, щоб день виборів не застав зненацька тих, хто змінив місце проживання й забув оновити свої дані, адже молодь мобільніша й частіше може стикатися з такими ситуаціями. Деякі американські штати експериментують із «переносною» реєстрацією електорату, коли зміну адреси, подану до будь-якого державного органу, автоматично заносять до списку виборців.
В очікуванні героя
Що менше причин для голосування знаходять міленіуми, то більше мотивування їх залежатиме від окремих політиків та проблем, і в цьому криється небезпека. У Канаді лише 37% молоді віком 18–24 роки голосували на парламентських виборах 2008‑го і 39% — 2011-го. У 2015-му завдяки «ефектові Трюдо» частка молодих виборців різко зросла до 57%. Алекс Орлюк із теплотою згадує колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Іцгака Рабіна, вбитого, коли хлопцеві було сім років, «за те, що він намагався щось змінити», помирившись із палестинцями. «Я все ще чекаю на появу нового Рабіна. Тоді й голосуватиму», — каже він. А тим часом політикам буде дуже легко і просто ігнорувати його погляди та інтереси (та й інших молодих людей теж).
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com