Ідучи минулого тижня ковзкими вулицями Давоса, багато хто з керівників бізнесу замислювався над тим, що важливіше: акціонери чи люди? Із цього приводу у світі, схоже, зріє революція. Дедалі помітніша кількість (а може, і більшість) громадян хоче, щоб корпорації стали приязнішими, масштабніше інвестували у своїх країнах, платили вищі податки й створювали більше робочих місць. Тож вона голосує за політиків, які кажуть, що цього доможуться. Однак за буквою закону і традицією в більшості забезпечених країн компаніями управляють так, щоб служити інтересам акціонерів, а ті зазвичай прагнуть, аби бізнес будь-яким законним способом максимізував їхні прибутки.
Наївні керівники бояться, що не примирять цих двох тенденцій. Чи варто їм почати скорочувати персонал, зменшувати видатки й розширюватися за кордон, якщо це спричинить гнівні тиради Дональда Трампа у Twitter і зневагу власних дітей, а також ризик, що їх першими поставлять до стінки, коли революція таки почнеться? Чи краще підкоритися громадській думці й допустити падіння прибутків, а отже, і небезпеку того, що напередодні щорічних загальних зборів у 2018-му директор інвестиційного фонду, наприклад Fidelity Investments або Capital, звільнить їх за неадекватні фінансові показники?
Мудріші гендиректори знають, що акціонерна вартість бізнесу має багато відтінків. Це поняття закріпилося в американському законодавстві ще століття тому. 1919 року суд постановив, що «бізнес-корпорація організовується і провадить свою діяльність насамперед заради прибутку акціонерів». У 1990-х такий погляд поширивсь у Європі, Азії та Латинській Америці через реформу законів про управління фірмами й дедалі більший вплив інституційних інвесторів. Але ця доктрина не монолітна. Шумпетер розрізняє шість окремих корпоративних сект, і в кожної є чітке тлумачення того, щó означає «акціонерна вартість». Компанії мають певний простір для вибору, до якої із сект належати.
Читайте також: Перемога популістів на виборах у Франції і Нідерландах може розвалити ЄС – міністр Німеччини
Почнімо з крайнього правого поля спектра — корпоративного фундаменталізму. Мета компанії, котра його представляє, — збільшення прибутків та вартості акцій тут і зараз. Бізнес, який вибудовується суто на таких цілях, рідко працює успішно й довго. Один приклад — канадський фармацевтичний концерн Valeant. У 2011–2015 роках він підняв ціни на свою продукцію, обмежив інвестиції, заплатив мало податків і скоротив штат. А до 2016-го опинився в епіцентрі скандалу, його акції впали на 85%. Іноді компанії так слабнуть, що їм доводиться застосовувати фундаменталістські тактики, аби відновити довіру до себе. IBM, наприклад, намагається підкріпити вартість своїх акцій радикальним урізанням видатків та викупом цінних паперів.
Крок ліворуч — і тут знайдемо «корпоративних трудяг». До цієї групи себе зараховує більшість західних компаній. Вони вірять у примат акціонерної вартості, але готові виявити трохи більше терплячості. У кращих випадках такі фірми демонструють послідовний успіх: тут на думку спадають Shell або Intel із їхніми інвестиціями в десятирічні горизонти.
Третя група — «корпоративні оракули» — прагне максимізувати прибутки в межах закону, але підходить до цього творчо. Вона вважає, що закон еволюціонує вслід за громадською думкою, а отже, добровільно робить те, що, можливо, муситиме робити завтра. Наприклад, більшість енергетичних компаній «зеленішають», бо очікують зміни громадської думки щодо забруднення довкілля й безпечності їхньої роботи. Ті, хто пасе задніх, помічають, що такі затримки в розвитку можуть обертатися для них катастрофічними наслідками, коли змінюються правила капіталізму. Частки ринку компаній, які працюють із вугіллям й атомною енергетикою, у багатому світі дуже впали. Наступними можуть стати виробники безалкогольних напоїв: у суспільства змінюється ставлення до цукру та ожиріння, а отже, змінюються й закони.
«Корпоративні королі» існують в умовах розкоші. Вони такі успішні у створенні акціонерної вартості, що можуть дозволити собі подеколи цей аспект ігнорувати. У липні 2016 року Джеймі Даймон, керівник JPMorgan Chase, що нині має найбільшу у світі вартість, підняв оклади найменш оплачуваного персоналу, «бо це дає більшій кількості людей змогу почати брати участь у розподілі переваг економічного зростання». Пол Полман описує виробника споживчих товарів Unilever, котрим керує, як неурядову організацію, віддану місії боротьби з бідністю. Він може собі це дозволити тільки тому, що компанія демонструє рентабельність капіталу на рівні вражаючих 34%.
Якщо вийти із західних кімнат для засідань керівництва, найбільш поширеною буде п’ята секта — «корпоративні соціалісти». Такими компаніями управляє держава, сім’я або керівництво, яке має в них контрольний пакет. Представники цієї когорти вважають, що акціонерна вартість за важливістю поступається соціальним маркерам на кшталт робочих місць, високої оплати праці чи доступності продукту. Але визнають, що інституційні інвестори мають певні права, гарантовані законом. Отже, частка прибутків, призначена для виплат акціонерам, визначається відповідно до неформальної системи квот: зовнішні акціонери мають одержувати мінімум, котрий стримуватиме їх від бунту, але не більше. Китайські державні компанії сукупно демонструють рентабельність капіталу на рівні 6–8%. Goldman Sachs — це «корпоративний соціаліст, що полюбляє шампанське». Він виплачує акціонерам допустимий мінімум, а решту розподіляє серед своїх працівників у вигляді премій.
Читайте також: Час діяти за 150 грн на добу
На крайньому лівому фланзі — «корпоративні єретики». Вони організовані в корпоративній формі, але взагалі не переймаються акціонерами. Зазвичай це результат політичних збоїв. Державний нафтовий монополіст Венесуели PDVSA оплачує більшу частину системи соціальної підтримки країни та її кумівство. Дві державні американські іпотечні компанії Fannie Mae та Freddie Mac управляються таким чином, щоб генерувати дешеві кредити, а не прибутки.
Секти змінюються
У період між 1990 і 2007 роками компанії по всьому світу дрейфували до правого флангу, що зосереджується на інтересі акціонерів. Нині у відповідь на популізм можуть почати рухатися назад. Але не варто очікувати внаслідок цього криз управління. Ця система здатна адаптуватися. Виробники автомобілів переводять заводи назад до США; фармацевтичні компанії та оборонна промисловість можуть знизити ціни на свою продукцію. Нині всі обрали позицію оракулів. Вони очікують, що Адміністрація Трампа змінить правила стосовно митних тарифів та державних закупівель, від яких залежить їхній бізнес. А акціонери в будь-якому разі можуть протестувати тільки до якоїсь межі. Компанії перетворюються на корпоративних соціалістів тоді, коли в них є власники з контрольними пакетами, які вимагають поставити соціальні завдання в пріоритети. Ознак, що така перспектива наближається, наразі немає.
Багато окремих компаній і сьогодні рухатимуться в інший бік, тобто до інтересів акціонера. Google перетворюється на корпоративного трудягу, а не короля, бо його зростання вповільнюється. Після скандалу в Volkswagen через шахрування з вимірюванням викидів вихлопних газів компанія відмовляється від своєї нетипової корпоративної практики і скорочує персонал. Індійська Tata Group із новим керівником тепер починає перейматися прибутками не менше, ніж розбудовою держави. А японські фірми, якщо хочуть оживити економіку, будуть змушені підвищити рентабельність понад нинішні мляві 8%. Компанії та їхні керівники опинилися між акціонерами й людьми. Але остаточно не переможуть ні ті, ні ті. Є тільки постійне пристосування із прагматичних міркувань.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com