Невдовзі після того, як «Аль-Каїда» здійснила теракти в США 11 вересня 2001 року, вона видала книжку свого співзасновника Аймана аль-Завагірі, де викладено грандіозну стратегію. «Лицарі під знаменом пророка» пояснили, що удар по Америці, а не по місцевих регіональних режимах, мав би мобілізувати мусульман усього світу; джихадисти повинні були апелювати до «мас» і потребували «бази в серці мусульманського світу», аби врешті досягти успіху. Та в реальності американські сили вигнали з Афганістану й розпорошили «Аль-Каїду», знищивши її лідера Усаму бен Ладена. В Іраку в якийсь момент джихадистів мало не знищили, коли проти них повернулися маси. А згодом, із колапсом Сирії та Іраку, «Аль-Каїду» затьмарила її бунтівна «доня», «Ісламська держава» («ІД»).
Утім, загроза «Аль-Каїди» нікуди не зникала. Її керівництво не відступає від ідеї терактів на Заході; регіональні відгалуження організації активні; Завагірі розгулює на волі. «Халіфатові» «ІД», схоже, лишилось недовго, бо підтримувані Америкою сили оточують його опорні пункти в містах Ракка й Мосул. Тим часом мрія Завагірі про безпечну базу для «Аль-Каїди» в Арабському світі може перетворитися на дійсність. Принаймні цього побоюються уряди західних держав.
Сирійське відгалуження «Аль-Каїди» «Джабхат ан-Нусра» (Фронт підтримки) відіграє центральну роль у боротьбі проти режиму Башара Асада. Заступник Завагірі — Абу Хайр аль-Масрі, якого торік відпустив Іран у ході обміну полоненими, — перебрався до Сирії з кількома іншими важливими представниками керівництва «Аль-Каїди». Про це говорять західні політики. Подейкують також, що «Аль-Каїда» незабаром може проголосити ісламський «емірат» (що одним щаблем не дотягує до «халіфату»).
Читайте також: У Сирії турецькі війська знищила понад десяток об'єктів ІДІЛ
Частково ці побоювання пояснюють умови останнього «режиму припинення вогню» в Сирії, про який домовлялися США й Росія. Основний пункт такий: якщо росіяни стримають Асада і пропустять гуманітарну допомогу в заблоковані райони, утримувані повстанцями, то Америка спільно з РФ атакуватиме «Джабхат ан-Нусру» (а також «ІД»). За умовами перші такі спільні операції мали б стартувати, якби перемир’я, що набуло чинності 12 вересня, протрималося тиждень. Держсекретар США Джон Керрі та міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров не дійшли згоди щодо майбутнього уряду для Сирії, годі вже й казати про строки добровільної відмови Асада від президентства. Але Керрі не погоджується з тим, що Вашингтон фактично прогнувся перед Москвою та її інтервенцією на підтримку Асада.
«Переслідування «Джабхат ан-Нусри» — це не поступка нікому, — заявив він. — Боротьба проти «Аль-Каїди» в інтересах США».
І все-таки може скластися враження, що Америка в Асада на побігеньках. «Це змова проти сирійського народу з метою покласти край його революції», — заявив англомовний представник «Нусри» Мостафа Магамед. «Ми одна з найміцніших сил, що борються з режимом, і світові це відомо».
Схоже, що напередодні угоди Керрі — Лаврова хтось випередив події: невідомий літак обстріляв місце зустрічі командирів повстанців, убивши Абу Омара Саракіба — видатну постать у «Джабхат ан-Нусрі». Його загибель оплакували повстанці всіх мастей. «Саракіб був автором військових операцій одного з найсильніших повстанських союзів у Сирії. Його смерть ослабить революцію», — каже Закарія Малагфеджі з повстанського угруповання «Фастакім кама умірт» (Алеппо), яке дістає військову підтримку від Сполучених Штатів. Такі настрої красномовно засвідчують провали американської політики в Сирії та успіх запізнілого прагматизму «Аль-Каїди».
«Джабхат ан-Нусра» грає в довгу гру. Вона, як і «ІД», постала з джихаду «Аль-Каїди» проти американських військових (і дедалі частіше шиїтів) в Іраку; згодом обидві проросли на щедро зрошеній кров’ю сирійській землі. Але якщо «ІД» різко скотилась у нетерпимість до шиїтів та «адміністрування терором», то «Джабхат ан-Нусра» намагається засвоїти урок з ексцесів в Іраку. В «ІД» люблять показну жорстокість і нав’язування правил шаріату. Організація пішла коротким шляхом до створення «халіфату» й закликає своїх симпатиків у світі всіма можливими способами воювати проти Заходу. «Джабхат ан-Нусра», навпаки, прагне здобути авторитет у сунітів, що потерпають у війні з Асадом; шаріат запроваджує здебільшого не так суворо; «халіфат» — ціль на тривалу перспективу й має постати, коли будуть відповідні умови. «Джабхат ан-Нусра» об’єдналась у союзи з більш поміркованими угрупованнями й зосереджується на війні в Сирії, а не на глобальному джихаді.
Читайте також: У Пентагоні розповіли про знищення авіацією США збройного заводу ІДІЛ в Іраку
У липні «Джабхат ан-Нусра» оголосила про розірвання «зовнішніх» зв’язків з «Аль-Каїдою» і назвалася «Джабхат Фатах аш-Шам» (Фронт завоювання Леванту, або ДФШ). Західні експерти з антитерористичної діяльності загалом вважають, що це просто зміна вивіски. Але в Сирії цей крок було сприйнято так неоднозначно, що деякі затяті джихадисти вийшли з організації. Зараз ДФШ намагається повністю злитися з іншими повстанськими угрупованнями; пуристи гадають, що в результаті її глобальні амбіції розмиються національним порядком денним сирійських повстанців. Колишній очільник ЦРУ Девід Петреус припускає, що можна вести перемовини з елементами ДФШ, «настроєними на примирення». Дехто навіть вимагає, аби спеціальний представник ООН у Сирії Стаффан де Містура почав зондувати ґрунт у цьому напрямку.
«Попри зміну назви, «Ан-Нусра» залишається невіддільною частиною «Аль-Каїди». Небезпека в тому, що вони набувають підтримки в масах. Якщо так триватиме далі, то організація може перетворитися на справжній народний рух», — вважає співробітник Інституту Брукінґса Чарльз Лістер. «За підтримки достатньо великої більшості вони можуть установити «емірат» — щось на зразок захищеної територіальної бази на кордонах Європи. Міжнародній спільноті буде дуже важко боротися з ним».
Бойовики ДФШ діють як ударні сили сунітського повстанського руху, особливо на півночі Сирії. Його смертники (відомі під назвою «інґімасі») завдавали нищівних ударів по позиціях сирійського режиму перед тим, як їх атакували повстанці. «Бойовики «Ан-Нусри» стали для опозиції тим, чим для режиму є російські й сирійські літаки-винищувачі», — коментує бувалий спостерігач. Невдовзі після «ребрендингу» ДФШ відіграв головну роль у прориві облоги Алеппо, яке контролюють повстанці. Прорив блокади тривав недовго, але «Джабхат» здобув ним вдячність багатьох містян. Іншим підрозділам не залишається нічого, окрім як співпрацювати з ДФШ. Той приваблює чимало новобранців; за оцінками, понад дві третини з майже 7 тис. його бойовиків із Сирії. Ці люди вважають «Джабхат» краще підготовленою, спорядженою та дисциплінованою силою, яка більше дбає про своїх поранених. Як і «ІД», він у підконтрольних районах перебирає на себе адміністративні функції. Його «Міністерство гуманітарної допомоги» асфальтує дороги, ремонтує лінії електропередач, подає воду й відбудовує знищену інфраструктуру. Для запобігання мародерству «поліція» охороняє ринки. ДФШ виплачує субсидії на хліб, утримує млини й пекарні, пропонує ісламську освіту, медичні послуги, дбає про те, щоб для родин біженців із зон бойових дій не зростала квартплата. Багато хто вважає ДФШ менш корумпованим, ніж інші повстанські угруповання. «Вони не втручаються у справи людей так, як раніше. Навіть в околицях їхньої головної цитаделі, міста Ідліб, можна побачити дівчат і жінок без нікабів, — розповідає Самі аль-Радж, активіст із Алеппо. — Багато хто вважає «Джабхат» єдиним повстанським угрупованням, здатним захистити їхнє майно і гроші. У підконтрольних йому районах грабунки трапляються дуже рідко».
Уже 2013 року, до розриву з «ІД», Завагірі закликав джихадистів до поміркованості. Вони мають максимально уникати сутичок з місцевою владою, окрім як у кількох країнах: Афганістані, Пакистані, Сомалі та Саудівській Аравії. Не воювати із «сектами відступників», як-от шиїти, й «уникати втручань» у немусульманські меншини. Пріоритетом повинна бути війна з Америкою, «поки вона не стече кров’ю і в мілітарному, і у фінансовому сенсі», — сказав він у зверненні до народу.
Читайте також: Німеччина, Італія і Франція вимагають посилити безпеку в ЄС
Перехід від уникання непотрібної напруженості до піклування про населення — новий етап у прагматизмі «Аль-Каїди», який проявивсь і в Ємені. Коли торік у країні почалася громадянська війна через те, що шиїтські повстанці зі зброєю захопили велику частину території, а для боротьби з ними стартувала інтервенція під проводом саудитів, «Аль-Каїда» зайняла порт Аль-Мукалла. Під її контролем він продовжував роботу, й угруповання збирало там податки з імпорту нафти. «Аль-Каїда» управляла містом через наявні племінні структури. Відтак збільшилося постачання води й електроенергії. Ті, хто там бував, казали, що в регіоні безпечніше, ніж деінде в Ємені.
Проте у квітні спеціальні сили Об’єднаних Арабських Еміратів (є повідомлення, що їх підтримували американці) прикрили «провінцію Хадрамаут» під орудою «Аль-Каїди». Її бойовики перебралися на схід, до Махри, через що почалися міжусобиці за контроль над маршрутами контрабанди до Оману. У Ємені, на відміну від Сирії, «Аль-Каїда» заграє з новоспеченими відгалуженнями «ІД».
З огляду на удари американців та активнішу участь у місцевих конфліктах джихадисти не могли атакувати Захід у масштабі 11 вересня 2001-го. Але за 15 років, що минули, «спектр терористів у всьому світі розширився й сягнув небачених відтоді масштабів», — стверджує директор Центру боротьби з тероризмом США Ніколас Расмуссен.
Проте «ІД» й «Аль-Каїда» ще можуть помінятися ролями. Якщо (і коли) «халіфат» «ІД» буде знищено, кажуть західні політики, «Аль-Каїда» може перейти на глобальний рівень, розсіявшись серед своїх регіональних відгалужень, або перерости в повноцінний міжнародний джихад. Тоді вона трохи нагадуватиме колишню «Аль-Каїду». А якщо не знайти розумного врегулювання війни в Сирії, ця організація пустить міцніші корені там. Її майбутній «емірат», якщо такий виникне, може мати більшу підтримку місцевого населення, а відтак його буде важче викорінити, ніж варварський «халіфат» «ІД».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com