Коли лікарня для літніх людей «Сакура-но-Морі» в містечку Каваґучі за 20 км на північ від Токіо шість років тому найняла на роботу перших іноземців, дехто з пацієнтів кликав їх просто «ґайдзін» («чужинець»); інші остерігалися взагалі мати з ними справу. Сьогодні 26-річна медсестра з Індонезії Верліан Октравіна каже, що японці, із якими вона працює, радше допитливі, ніж ворожі. Директорка притулку для людей похилого віку Йоко Ямасіта каже: «Пацієнти зрозуміли, що іноземний персонал нічим не гірший за японський. Вони прийняли їх». Сама вона зізналася, що спочатку скептично ставилася до ідеї взяти на роботу іммігрантів, але з того часу змінила думку.
У Японії дедалі частіше толерують іноземну робочу силу, хоча це одна з найоднорідніших за етнічним складом населення країн у світі: лише 2% її мешканців іноземці. Для порівняння: у Франції таких 16%, у Південній Кореї 4%. Проведене торік опитування виявило рівний розподіл голосів у питанні про те, чи слід Японії приймати більше іноземних робітників: 42% за і 42% проти. Утім, близько 60% японців від 18 до 29 років цю ідею підтримали — удвічі більше, ніж людей віком за 70.
Хоч би що японці про них думали, а іноземні працівники стали частиною дійсності, принаймні у великих містах. Їх у країні 1,3 млн, близько 2% робочої сили — рекордний показник. Хоча візи, які дають змогу іноземцям селитися в Японії, теоретично переважно надаються тільки висококваліфікованим працівникам, на практиці іноземців із нижчим рівнем підготовки допускають у країну як студентів або практикантів. Їхня кількість останнім часом швидко зростає. Майже третина іноземних робітників — китайці; чисельність іммігрантів із В’єтнаму та Непалу збільшується високими темпами.
Читайте також: Видатки різноманіття
До Японії приїде ще більше ґайдзінів. У червні уряд оголосив про створення «спеціальної кваліфікаційної» візи, щоб до 2025-го прийняти 500 тис. нових робітників для сільського господарства, будівництва, готельного бізнесу, догляду та суднобудування. Чи не важливіше за цифри те, що уряд готовий впускати робітників із нижчою кваліфікацією відкрито, а не через «потаємний хід». «Це не зовсім падіння Берлінського муру, але значне зрушення», — каже професор суспільствознавства з Цюрихського університету Давід К’яваччі.
На роботу потрібні…
За змінами в ставленні до іноземців — як у суспільстві, так і на офіційному рівні — стоїть тиск бізнесу. За останні два десятиліття кількість працівників віком до 30 років зменшилася на чверть. Крім того, старіння населення потребує створення таких робочих місць, які за нинішніх зарплат цікавлять дуже небагатьох японців.
Особливо це стосується роботи по догляду за престарілими. Вакансій на 60% більше, ніж шукачів роботи. Такі галузі, як сільське господарство, будівництво та догляд, дедалі більше залежать від іноземної робочої сили. Близько 8% персоналу в «Сакура-но-Морі» — іноземці, а в найбільшій японській мережі супермаркетів 7-Eleven їх 7%.
Частіші контакти з іноземцями через туризм переконали японців, що з ними поряд можна вживатися, вважає колишній працівник імміграційної служби Хіденорі Саканака, який тепер очолює неурядову аналітичну організацію Японський інститут імміграційної політики й давно виступає за розширення імміграції. Побоювання, що з напливом іноземців зросте злочинність, виявилися необґрунтованими (хоча багато власників нерухомості все ще відмовляється надавати їм в оренду житло).
Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема
Привабити таку потрібну Японії робочу силу з-за кордону буде не так уже й легко. Великий бар’єр — мова. Від висококваліфікованих іммігрантів, для яких уряд полегшив процедуру отримання дозволу на постійне проживання, скоротивши період попереднього перебування в країні з п’яти років до одного, не вимагається розмовляти японською. Але дуже небагато компаній (як-от гігант інтернет-торгівлі Rakuten) використовують англійську як робочу мову. Рядові працівники мусять складати іспит із японської та не мають права привозити із собою родину навіть за умовами нової візи для висококваліфікованих кадрів.
Ще один бар’єр — традиції ведення бізнесу. Працівники, які приїжджають за студентськими та практикантськими візами, можуть зазнавати експлуатації. Компаніям, де підвищення по службі базується на старшинстві, а не на заслугах, і де нормою є довготривалий робочий день, буде важко привабити кадри.
Японія також повинна більше допомагати в інтеграції іноземців, на думку Ікі Танака, яка керує приватним закладом «Глобальна школа — центр підтримки молоді» в місті Фусса на захід від Токіо, із населенням у 60 тис. Викладач цієї школи навчає групу іноземних студентів, зокрема непальців і філіппінців, японською мовою. Мета — дати їм можливість вступити до державної середньої школи.
Читайте також: Ринок праці: зміна тренду
Танака підозрює, що кволі спроби уряду допомогти іноземцям з інтеграцією пояснюються його небажанням, щоб вони залишалися. Наприклад, держава вимагає від багатьох із тих, хто вже живе в Японії, часто поновлювати візу.
Повчальний приклад — представники ніккейдзін, японської діаспори за кордоном. Вони мають право переїжджати до Японії завдяки родинним зв’язкам і таким чином дають державі легку можливість обійти обмеження на імміграцію низькокваліфікованих кадрів.
Теоретично інтегрувати їх було б легко; багато з них знайомі з культурою й трохи розмовляють японською. Проте на практиці держава зовсім не намагається їм допомагати. У школах успішність дітей ніккейдзін гірша, ніж у дітей інших іммігрантів. Найчіткіша ознака двоякого підходу уряду виявилася 2008 року, коли економіка стала спадати й зросло безробіття. Тоді держава запропонувала ніккейдзін безплатні квитки на літак та інші субсидії для повернення до країн, де вони мешкали раніше, якщо обіцяли більше не повертатися до Японії.
Допуск головно висококваліфікованих працівників досі давав Японії змогу обходитися без будь-якої інтеграційної політики, за словами К’яваччі. Але зі зростанням кількості іммігрантів та особливо з появою більшої кількості низькокваліфікованої робочої сили цей недогляд загрожує появою деяких із тих проблем, які, власне, і спонукали уряд від початку обмежити імміграцію, — геттоїзації та бідності. «За правильної політики ми могли б перетворитися з країни з найдивнішим ставленням до імміграції у світі на країну-зразок», — вважає Саканака.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com