Щороку 18 січня мільйони росіян вганяють іноземців у дрижаки та ступор. Ось і тепер у морози від –10 °C у Москві до –45 °C у Якутії вони пірнали в ополонки у формі хреста. Цей щорічний ритуал на відзначення хрещення Ісуса Христа став новиною номер один на російських державних телеканалах. Здебільшого тому, що серед пірнальників був президент Владімір Путін. Він з’явився перед камерами в селянському кожусі й валянках, роздягнувся, перехрестився і скочив у крижані води озера Селігер.
Його приклад наслідували й чиновники на місцях. У давньому місті Ярославлі на Волзі мер міста і член партії «Единая Россия» наказав головам районних адміністрацій робити те саме. «Я прошу всіх голів та їхніх заступників узяти участь у цьому організованому заході. Ви ж усі православні, чи не так?» — сказав він, виступаючи на телебаченні. Мер здався точною копією комсомольського ватажка радянських часів, який наказує працівникам державних організацій взяти участь у першотравневій демонстрації чи комуністичному суботнику — «добровільній» неоплачуваній трудовій повинності у вихідний день.
Читайте також: Клерикальний реванш
Риторика мера ілюструє парадоксальну схожість радянського та сучасного релігійного життя. На зміну портретам Лєніна прийшли православні ікони, річницю більшовицького перевороту замінили святкуванням вигнання поляків (католиків) із (православної) Росії в XVII столітті. Але в настроях відчувається глибока радянщина. Російський прокурор регулярно висуває звинувачення в карних злочинах блогерам за «образу почуттів вірян». Патріарх Російської православної церкви практично агітує за переобрання Путіна. Держава захищає релігійних активістів і переслідує митців, які кидають виклик церкві. Церква у відповідь стала охоронцем державної ідеології.
Хоча це, можливо, і підняло офіційний статус церкви, але викликає переважно таке саме несприйняття, яке викликала радянська ідеологія в 1980-х. Дві третини населення Росії, за даними незалежної соціологічної організації Левада-Центр, не бажають, щоб церква впливала на рішення державної влади. І хоча частка тих, хто називає себе православними християнами, з 1991 року подвоїлася й сягнула 71%, лише 6% ходить до церкви щотижня (дані Дослідницького центру П’ю). Вище російське духівництво воліє вимірювати зростання ролі церкви кількістю парафій, а не відвідуванням церков. «У 1988-му РПЦ мала 6 тис. парафій. Зараз їх у нас 36 тис. Це означає, що щороку ми відкривали більш як тисячу церков», — каже митрополит Іларіон Алфєєв, який відповідає за зовнішні зв’язки церкви.
Читайте також: Що сниться Левіафанові?
За словами цього священнослужителя, церква, як правило, завжди підтримувала державу. У ХІХ столітті православ’я увійшло до ідеологічної тріади держави разом із народністю та самодержавством. Сталін загравав із ним із тієї самої причини. Агенти КГБ інфільтрувалися в церкву, перетворивши багатьох ієрархів на своїх інформаторів. Така близькість до часто корумпованої та репресивної держави підривала її моральний авторитет. Кінець радянської влади подарував надію на духовне відродження, але церкву більше цікавило відновлення прав на своє майно. 1990-ті стали роками чи не найбільшої свободи, яку вона колись знала. Але водночас виявилися і найважчими. Відірвана від держави, церква ризикувала втратити своє значення. Вона запропонувала новій владі свою лояльність в обмін на різноманітні поступки, зокрема й право на імпорт алкоголю та тютюнових виробів без сплати мита. «Гроші виявилися для церкви важливішими, ніж репутація», — каже Сєрґєй Чапнін, журналіст, звільнений Московським патріархатом у 2015 році.
У 2010-ті щойнопризначений Патріарх Кірілл успішно зайнявся новою діяльністю. Він робив із духівництва капеланів імперії та головних постачальників ідеологем на кшталт «традиційних цінностей» і «русского мира» — союзу слов’янських народів із центром у Москві. Але, як писав Чапнін, «наступному поколінню передається лише одна традиція — радянська».
Утім, якщо раніше радянських єпископів часто силою примушували співпрацювати з КГБ, то тепер вони пропонують свої послуги безплатно. Один із найпідприємливіших — єпископ Тіхон Шевкунов, якого часто називають сповідником Путіна. Хор його монастиря, колись розграбованого й зайнятого радянською спецслужбою, недавно виступив на кремлівському концерті, присвяченому 100-річному ювілею державної служби безпеки. Як і його колеги зі спецслужб, єпископ Шевкунов поширює антизахідні теорії змови й шанує Сталіна.
Читайте також: Політичний католицизм
Проте церква не монолітна. Мало хто займає таку сильну або чітку позицію з питання радянського минулого, як єпископ Іларіон. У 2009 році він назвав Сталіна «чудовиськом, яке створило жахливу, нелюдську систему управління країною на основі брехні, насильства та терору», і прирівняв його до Гітлера. «Вони обидва принесли у світ стільки горя, що жодні воєнні чи політичні успіхи не зможуть спокутувати їхню вину перед людством», — заявив Іларіон. У нинішній Росії такі слова — акт непокори.
Ставлення церкви до радянської епохи незабаром потрапить у фокус уваги ЗМІ: Росія відзначатиме століття розстрілу свого останнього царя та його родини більшовиками в липні 1918-го. Як каже єпископ Іларіон, «я не вірю, що примирення можна досягнути простим замовчуванням звірств, які чинилися радянською владою проти власного ж народу. Нам усе ще потрібно говорити про це, тому що, коли люди забувають історію, вони зазвичай повторюють ті самі помилки». Лише зануренням в ополонку минулого не змити.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com