Порушувати це питання сьогодні ніби й незручно. Але перед європейським бізнесом бовваніє проблема, серйозніша за Brexit. Компанії континенту після 10 років стагнації тривожними темпами втрачають вплив у глобальному вимірі. Європа й раніше якийсь час, іще до потрясінь на ринку через Brexit, різко падала в корпоративних рейтингах. Із 50 найдорожчих фірм у світі європейських лише 7 (17 у 2006-му). Зате 31 — зі США, а 8 — із Китаю (серед справді великих компаній дуже мало вихідців з інших ринків, що розвиваються).
Хоча ще на початку нового століття природною бачилася ситуація, коли європейські фірми безпосередньо конкурували б з американськими й ділили між собою світ, особливо з огляду на втрату позицій колись агресивними японськими мультинаціональними корпораціями. У наступні роки вага Європи (якщо обраховувати за прибутками й вартістю лістингових компаній) відносно Америки зростала й сягнула піка напередодні фінансової кризи (див. «Упевнене друге місце»).
Усе це свідчить про серйозні зміни. Ті сім європейських компаній, що таки опинились у рейтингу найдорожчих, не зовсім стандартні: три з них швейцарські (мабуть, щось там є сприятливе у повітрі й традиційній картопляній запіканці); четвертою, броварнею AB InBev, управляють бразильці, які просто обрали Бельгію для лістингу основної частки акцій. Традиційні європейські великоваговики перейшли до середньої категорії. У Британії BP, HSBC, Vodafone і GSK опустилися у своїх галузях до середніх позицій світових рейтингів. Те саме відбулось і з їхніми французькими колегами: Total, BNP Paribas, Orange і Sanofi-Aventis.
Читайте також: Сесіль Весьє: «Успіх України став би найкращим механізмом протидії прокремлівським мережам!»
Європейська компанія посідає перше місце лише в одному із 24 глобальних секторів (Nestlé в харчових продуктах). Найбільший бізнес континенту зазвичай значно менший за своїх суперників по інший бік Атлантики. Ринкова вартість компанії Unilever — три п’яті від вартості Procter & Gamble, Airbus — приблизно половина Boeing, а Siemens за розміром як третина General Electric. Ринкова вартість Deutsche Bank дорівнює одній десятій JPMorgan Chase. Walmart у 10 разів більший за Tesco або Carrefour, які фігурують серед найбільших європейських мереж супермаркетів.
Економіки Європи й Америки приблизно однакові за обсягом, але сукупна ринкова вартість 500 європейських компаній із найбільшою капіталізацією дорівнює половині вартості топ-500 зі США. Їхні сукупні прибутки на 50–65% менші. Медіанна американська фірма з такого рейтингу має $18 млрд вартості та $746 млн чистого доходу за минулий рік. Медіанна європейська — $8 млрд і $440 млн відповідно.
Так не мало б бути. У 1980-х корпоративну Європу стримували кордони між державами, важка рука бюрократів та перехресне з банками і страховими компаніями володіння акціями. Наприкінці тодішнього десятиліття з’явилися нові ідеї, які оживили європейський бізнес: тенденція до приватизації галузей та їхньої підзвітності перед інвесторами. Було бажання створити пан’європейські фірми, що конкурували б на єдиному ринку ЄС і використовували єдину валюту (в більшості країн). Ще було прагнення вивести фірми континенту на глобальний рівень через історичні зв’язки країн, де вони базуються, у світі.
У результаті велике пожвавлення спостерігалось у 1990-х і на початку 2000-х. Бізнес із різних європейських країн укрупнювався в компанії на кшталт GlaxoSmithKline, Sanofi-Aventis, TotalFinaElf і Air France-KLM. Інші процеси відбувалися з глобальним прицілом. Іспанські Telefónica, Santander, Repsol і BBVA робили величезні інвестиції в Латинській Америці, маючи на меті створити другий «внутрішній» ринок. Хтось намагався освоювати Північну Америку. BP купила Amoco, Vivendi придбала Seagram, а Unilever — Best Foods. Європа навіть непогано опиралася Кремнієвій долині. Ще у 2000 році старий континент домінував у мобільних технологіях, багато з яких на ньому власне й винайшли. До найдорожчих компаній у світі належали Nokia, Ericsson і Alcatel.
Переведені до нижчої ліги
Що ж пішло не так? По-перше, Європа обрала не той бізнес. Вона зосередилася на старих галузях, як-от сировинні товари й сталь, і банківській діяльності, де нові правила пригнічують транскордонне кредитування. І регресувала в сенсі технологій: їй не вдалося створити компанії такого масштабу, як Facebook або Google. Від початку 2000-х боси європейських технологічних і телекомунікаційних компаній виявилися неспроможні відкрити нові для своїх фірм горизонти, тоді як їхні американські сучасники (зокрема, Cisco й Microsoft) навчилися еволюціонувати.
По-друге, Європа зосередилася не на тих частинах світу. Фірми старого континенту масово орієнтуються на ринки, що розвиваються: за даними Morgan Stanley, останні генерують 31% доходів європейського бізнесу. Для американських фірм частка «нових» ринків становить 17%. Сповільнення темпів зростання в країнах, що розвиваються, непропорційно важко вдарило по корпоративній Європі.
Читайте також: Грошовита агентура Кремля
По-третє, Європа перестала об’єднуватися з іншим бізнесом, хоча решта світу й надалі консолідувалася. Частка злиттів чи поглинань за участю європейських покупців у глобальному вимірі впала від однієї третини всіх напередодні фінансової кризи до однієї п’ятої після (див. «У невигідній позиції»). Тим часом американські фірми не припиняли укрупнюватись у США, намагаючись посісти панівні позиції на гігантському внутрішньому ринку.
І, по-четверте, різницю в ринковій вартості компаній у Європі та Америці можна пояснювати менш агресивним підходом європейських менеджерів до акціонерної вартості. Європейські фірми генерують нижчий прибуток з акціонерного капіталу і приносять акціонерам менше грошей у вигляді дивідендів та зворотного викупу. Це може бути поясненням, чому на кожен долар очікуваних прибутків та інвестованого капіталу європейські фірми оцінюються нижче, ніж американські.
Відповісти на це можна так, що сам собою розмір не є відображенням глобальної ваги фірми. Кілька найдорожчих компаній США, зокрема AT&T й Berkshire Hathaway, працюють переважно на внутрішньому ринку. Багато інших виросли до величезних масштабів завдяки роботі в США, але за кордоном їхні позиції слабші. P&G, може, і набагато більша за Unilever, але на ринках, що розвиваються, поступається своїй англо-голландській конкурентці. Середні за розмірами німецькі машинобудівні фірми домінують у категоріях спеціалізованого виробництва, не маючи при цьому ринкової капіталізації на мільярди доларів.
І все-таки масштаби ослаблення європейського бізнесу не можуть не тривожити. По-перше, мультинаціональні корпорації зазвичай непропорційно більше інвестують у науково-дослідну й конструкторську діяльність. Але серед 50 найбільших світових інвесторів у R&D лише 13 — із Європи (у 2006 році їх було 19), а от із Америки — 26.
Менший масштаб, окрім того, може робити компанію беззахисною перед поглинанням. Яскравий приклад — коли у 2014 році GE придбала більшу частину акцій флагмана французького машинобудування Alstom. З усіх компаній у британському індексі FTSE 100 приблизно п’ята частина за останні три роки дістала пропозиції продажу або розглядається як кандидат на продаж. Серед таких — фармакологічна компанія AstraZeneca, BP та оператор готельних мереж IHG. А ще американські компанії мають сильні стимули для придбання бізнесу в інших країнах через податкове законодавство, яке заохочує зберігання капіталів за кордоном.
У сенсі вільної торгівлі це, може, й не проблема, але іноземні власники, не виключено, стануть питанням політичним. Наприклад, дедалі більше неоднозначних злиттів у Європі відбуватиметься з китайцями. У 2015-му китайська ChemChina, яка зараз купує швейцарського виробника насіння Syngenta, придбала італійську фірму шин Pirelli. Політичний скандал викликала пропозиція фірми з Піднебесної придбати німецького виробника роботів Kuka. Війни Європи з Google у питаннях захисту персональних даних, монополії та податків свідчать, що перехід нашого континенту в статус американської технологічної колонії безболісним не буде.
Читайте також: Олександр Крамар: Для створення імпортозамісних виробництв Україні потрібно позбутися комплексів
Відповідь, яка лежить на поверхні: поновлення консолідації компаній в межах Європи. Але такі злиття часто перетворюються на кошмар, бо розпалюють націоналістичні сентименти. У 2012 році через політичні сварки провалилася спроба Airbus провести злиття із британською оборонною фірмою BAE Systems; через Brexit може не відбутися заплановане об’єднання Лондонської фондової біржі з німецькою Deutsche Börse. У чварах захлинається минулорічне злиття французького виробника цементу Lafarge і швейцарського конкурента Holcim.
Ці труднощі — відлуння минулого. Пан’європейські угоди знищили не одну кар’єру. Із 50 найбільших таких злиттів і поглинань, здійснених за останні 20 років, близько третини не матеріалізувалися. Реалізація інших часто супроводжувалася великими проблемами.
Зараз спостерігаються ознаки нової хвилі європейських укрупнень. У 2015 році наймогутніша нині на континенті енергетична компанія Shell придбала свою суперницю BG. Деякі магнати намагаються знову вдихнути життя в ідею 1990-х — створення європейських бізнес-імперій. Венсан Боллоре, який контролює французький конгломерат Vivendi, зараз займається інвестиціями в Італії і хоче створити європейського медіа-гіганта, щоб конкурувати з імперіями клану Мердока й Netflix. Але якщо Європа хоче створювати велетнів, їй доведеться не лише обмежити свої національні інстинкти, а і м’якше підходити до питань боротьби з монополіями. Секрет деяких великих американських фірм у тому, що в себе в країні вони створили олігополії. Наприклад, США дозволили кільком провайдерам домінувати у галузі широкосмугового інтернету й це дало високі прибутки. У Європі тим часом працює купа операторів, а регулятори штовхають ціни на їхні послуги, а відтак і прибутки, донизу. Дозвіл на злиття компаній для Європи може стати угодою з дияволом. Допомагаючи своєму бізнесу відновити глобальну вагу, водночас можна нашкодити споживачам, якщо поле для конкуренції звужуватиметься. Але гірший із можливих варіантів — якщо слабкість європейського бізнесу зрештою змусить вдатися до протекціонізму й відгородитися від зовнішнього світу.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com