Після двох місяців і трьох турів невдалих переговорів в Ісландії нарешті з’явився уряд. 10 січня лідер Партії незалежності Б’ярні Бенедіктссон оголосив про домовленість із двома іншими правоцентристськими силами. Однак його прем’єрство може виявитися коротким. Опозиційні політики вже закликають оголосити вотум недовіри й провести нові вибори. Навіть якщо зараз коаліція втримається, то навряд чи надовго, бо має жалюгідну більшість в один голос. Проблеми зі створенням коаліцій не лише в Ісландії. Політика по всій Європі стає дедалі більш фрагментованою; складніше формувати уряди. Виринають менші політсили, зокрема популістичні й партії «одного питання», які крадуть електорат у традиційних політичних сил. На початку 1980-х кількість сил, що на кожних виборах набирали більше ніж 1%, обмежувалася сімома. Тепер їх дев’ять. А частка електорату партії-переможця зменшилася в середньому з 37% до 31% (див. «Лінія розколу»).
Багато в чому партійне розмаїття — це добре. Воно дає змогу чути більше голосів, активніше залучати громадян до політики. Та є й недоліки. Найочевидніший — коаліційні війни, на які марнується час. У жовтні 2016-го Народна партія Іспанії ледве зліпила уряд меншості. На це знадобилося десять місяців політичного застою і двоє виборів. Бельгійці після голосування 2010-го прожили без уряду 589 днів.
Читайте також: Ісландія замінила на чолі уряду одного фігуранта офшорного скандалу на іншого – WP
Уряди коаліцій, сформованих із подібними проблемами, зазвичай не так довго втримуються при владі, як ті, що мають менше партій і чіткіший мандат. Із 1970 року однопартійні уряди більшості в багатих європейських країнах працювали приблизно впродовж 1100 днів. Коаліції меншості — удвічі коротший термін. Коаліціям, сформованим із надто різних партій, складно ухвалювати закони. 2015-го в чинному парламенті Фінляндії, що складається з двох правоцентристських партій і популістської націоналістичної сили «Істинні фіни», депутати мало не билися через запропоновану реформу охорони здоров’я. Згоди досягли в грудні 2016-го, після понад року переговорів і погрози з уст прем’єра розпустити законодавчий орган. Це загальна тенденція: що більше партій у коаліції або що більше між ними ідеологічних розбіжностей, то менше законів вони ухвалять. Коаліційним урядам доводиться годувати більше ротів, а отже, на них більше витрат. Політологи Кетлін Бон і Франс Розенблут дослідили видатки на державний сектор 17 країн Європи у 1970–1998 роках. З’ясувалося, що кожна додаткова партія в коаліції обходиться в 0,5% ВВП. Для країн із сильною економікою та невеликим державним боргом (скажімо, для Нідерландів) це не проблема, а от Греції й Італії складно.
Одна з причин розмноження партій — поглиблення нерівності в суспільстві, пояснює Саймон Гікс із Лондонської школи економіки. Із середини 1980-х до 2008-го чистий прибуток 10% найзаможніших європейців із переважно багатих країн ОЕСР збільшився майже втричі, тим часом приріст прибутку найбідніших 10% набагато повільніший. На тлі зростання цього розриву симпатії виборців поляризуються: заможні підтримують статус-кво, а бідні протестують проти нього. Цінності містян дедалі більше відрізняються від цінностей селян. Розколи створюють чітко окреслені групи виборців, до яких можуть апелювати менші партії. Ще один чинник — послаблення лояльності до партій. У 1960-х майже 10% британців були членами політичних партій.
Читайте також: Новий уряд Ісландії порушив питання вступу країни до ЄС
Нині лише 1%. Те саме спостерігається в усій Європі. Провідні ЗМІ колись підтримували одну з двох політичних сил і висвітлювали теми дуже вибірково. Нині політика може бути більш персоналізованою. Прихильник зелених може читати тільки екологічні новини й ділитися ними з однодумцями в соцмережах. Виборчі системи деяких країн побудовані так, щоб не допускати до влади малі партії. Це запобігає фрагментації в політиці. Але нині ті механізми діють не так ефективно. Греція дає партії-переможцю бонус із 50 місць у парламенті. Однак правляча ліва СІРІЗА досі не сформувала більшості в парламенті після виборів, що відбулися ще 2015 року. Навіть Велика Британія, де діє мажоритарна система, з огляду на результати виборів 2010-го була змушена сформувати коаліційний уряд.
Один зі способів боротьби з фрагментацією — формування широких коаліцій за участю лівих і правих партій. Такі коаліції нині керують Німеччиною, Австрією та Нідерландами. Проте за цих умов часто поглиблюються розколи: виборцям набридає безбарвний центризм урядів, і вони схиляються в той чи інший бік радикальних ідеологій. З одного (світлого) боку, це дає більше політичного розмаїття. З другого, темного боку політичної фрагментації, Європі просто доведеться з ним жити.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com