Польський уряд правий чи лівий? Його лідери глибоко поважають католицьку церкву, поклялися захищати поляків від тероризму, не приймаючи мусульманських біженців, і закипають із приводу гендерної ідеології (під якою розуміють перетворення чоловіка на жінку або можливість одруження між чоловіками).
Крім того, правляча партія «Право і справедливість» виступає проти банків та бізнесу з іноземними власниками, а ще хоче знизити пенсійний вік попри те, що населення в Польщі стрімко старішає. Вона пропонує виплати батькам, у яких більше ніж двоє дітей, хоча ті сильно обтяжуватимуть бюджет. Частково ці кошти виплачуватимуться з податків, установлених для великих супермаркетів, які у відповідь якимсь дивом (наполягають у правлячій партії) не підніматимуть ціни на товари.
Політичний розкол, до якого варто придивитися, повсюдно — від Варшави до Вашингтона — пролягає дедалі менше між лівими й правими та дедалі більше між відкритістю й закритістю. Дебати між консерваторами, які хочуть зменшувати податки, і соцдемократами, які воліли б збільшувати видатки, нікуди не поділися. Але тепер гучніше звучать запитання, які виходять за межі традиційних партійних риторик. Приймати мігрантів чи зачинити перед ними двері? Відкритися міжнародній торгівлі чи захищати національну промисловість? Сприйняти культурні зміни чи опиратися їм?
У 2005 році британський очільник соціологічної служби YouGov Стефан Шекспір висловив таке спостереження: «Ми в таборі або «підняти мости», або «опустити мости». Вам або здається, що стало складніше жити через злочинців, циган, нахлібників, шукачів притулку, брюссельських бюрократів. Що все погане минеться, щойно замкнете двері на колодку. Або ж ви вважаєте, що там за вікном великий прекрасний світ, повний добрих людей? Якби тільки ми могли відкритися й прийняти всіх їх!»
Читайте також: За що воюємо? Політики vs тероризм
У червні його здогадки чітко справдилися: у Британії пройшов референдум про вихід із ЄС. Лідери провідних політичних партій хотіли залишитися. Того самого прагнула й еліта банківських, ділових та академічних кіл. Але перемогли ті, хто за вихід, — стало зрозуміло, скільки виборців насправді прагнуть «підняти мости». Вони хотіли «повернути собі контроль» над кордонами та інститутами від Брюсселя, а ще зупинити потік мігрантів і біженців. Праві «вихідці» з ЄС, які уявляли собі Союз соціалістичною супердержавою, об’єдналися з лівими, які вбачали в ньому інструмент капіталізму.
Подібний розкол намітився в інших країнах. У Польщі й Угорщині стоять при владі ті, хто за «підняті мости». У Франції Марін Ле Пен, яка вважає патріотизм альтернативою глобалізму, напевне, вийде в другий тур президентських виборів наступного року. У приязній Швеції в топи опитувань громадської думки на початку цього року вийшли націоналістичні «Шведські демократи», що підштовхнуло мейнстримні партії до жорсткішої міграційної політики. Навіть у Німеччині хтось побоюється, що імміграція може пробити щедру систему соцзабезпечення. В Італії після Brexit очільник популістської «Ліги Півночі» написав у Twitter: «Тепер наша черга». У Японії великої партії, яка виступала б проти міграції, немає, мабуть, тому, що там мало мігрантів. Але останніми роками помітнішим стало націоналістичне лобі «Ніппон Кайґі», яке прагне переписати пацифістську Конституцію країни та зробити більш патріотичною освіту. До нього належить половина японського уряду.
У США немає «нас»
В Америці партія, яка традиційно виступає за вільну торгівлю й глобальну роль збройних сил країни, номінувала своїм «знаменоносцем» людину, яка говорить про ізоляціонізм у бізнесі та ігнорування союзів. «Американізм, а не глобалізм буде нашим кредо», — каже Дональд Трамп. Що стосується торгівлі, то тут він ближчий до політика з діаметрально протилежною йому ідеологічною позицією — буркітливого лівака Берні Сандерса, який із невеликим відривом програв номінацію від демократів Гілларі Клінтон. А вона (до речі, найбільша прихильниця «опущених мостів» з усіх мейнстримних, що дійшли до цього етапу) посунулася ближче до позиції Трампа/Сандерса стосовно торгівлі, критикуючи угоди, які раніше підтримувала.
Шведський аналітичний центр Timbro, що обстоює принципи вільного ринку, склав індекс «авторитарного популізму»: той відстежує популярність у Європі партій, які виступають за «підняті мости». Він виявив, що популістські партії правого чи лівого крила в європейських країнах підтримує в середньому п’ята частина виборців. В урядах такі політсили представлені в дев’яти країнах. Із 2000 року підтримка їх майже подвоїлася. Політика жорсткої економії та криза євро в Південній Європі підживила лівий популізм: це виражається в голосах за СІРІЗА в Греції чи «Подемос» в Іспанії. Натомість у Північній Європі криза біженців 2015-го посилила позиції правих.
Читайте також: The Economist: П’ятизіркова дилема
Популісти, які хочуть «підняти мости», різняться від країни до країни, але здебільшого поділяють кілька спільних рис. Окрім несприйняття торгівлі й імміграції майже всі вони виступають проти еліти країни, котру незмінно описують як таку, що «служить сама собі». Британці, наприклад, «уже наслухалися експертів» (як заявив один із лідерів кампанії за вихід із ЄС Майкл Ґоув). Трамп нещодавно сказав, що еліти підтримують Клінтон, бо «знають, що вона збереже нашу роздовбану систему… Вона їхня маріонетка, тож вони смикають за ниточки». Недовіра до еліт іноді виливається в теорії змов. Трамп говорить про «чіткі факти, які вирізали з ваших вечірніх новин і ранкових газет». Член грецької правлячої коаліції Панос Камменос розмірковує: а чи не розприскують з аеропланів на греків хімікати, які змінюють розумові процеси?
Майже всі партії «піднятих мостів» стверджують, що їхні країни перебувають у кризах, і пояснюють це простими історіями-страшилками за участю зовнішніх сил. У Польщі, наприклад, «Право і справедливість» звинувачує західних лібералів у спробах підважити традиційні польські цінності (один із журналів нещодавно вийшов із гаслом «Польща проти гей-імперії» на обкладинці). Крім того, ПіС гіпертрофує загрозу ісламських терористів, від чиїх рук у Польщі не загинула жодна людина з часів Османської імперії, але, мовляв, загине, якщо уряд не пильнуватиме. Попередній уряд країни на чолі з «Громадянською платформою» торік погодився прийняти частину близькосхідних біженців (загалом 7 тис.) як вияв солідарності з іншими членами ЄС. ПіС звинуватила їх у бездумному створенні загрози для життів поляків.
Низка нещодавніх терактів у Франції, Бельгії та Німеччині зіграла на руку риториці «піднятих мостів» скрізь по Європі. У День взяття Бастилії джихадист на вантажівці убив 84 особи в Ніцці; 26 липня двоє чоловіків, пов’язаних з «ІД», поблизу Руена зарізали 85-літнього католицького священика, який правив службу. Ці напади на символи французької культури в річницю революції та на провідну релігію, яка, однак, там утрачає популярність, змусили президента Франсуа Олланда оголосити війну «ІД». «Ніхто не може нас розділити», — заприсягся він. «На жаль, @fhollande помиляється. Ісламський фундаменталізм хоче не «розділяти» нас, а вбити», — написала у Twitter у відповідь Ле Пен.
Апологети «піднятих мостів» у Європі із задоволенням спостерігали за республіканським зібранням у Клівленді, де команда Трампа фактично написала партії Лінкольна новий сценарій. Кент Террі та Келлі Террі-Вілліс у виступі, який транслювався там, описали вбивство під час перестрілки в Аризоні їхнього брата Брайна, агента прикордонного контролю. Пізніше троє батьків розповіли аудиторії, як нелегальні переселенці вбили їхніх дітей. Свідчень того, що мігранти коять більше злочинів, ніж інші, немає. Але Трамп сказав Бараку Обамі, що кожен загиблий — це «ще одне дитя, покладене на жертовний вівтар відкритих кордонів».
Великі зміни
Якщо винести за дужки харизму Трампа, то в успіху апологетів «піднятих мостів» у багатьох країнах є кілька рушійних сил. Дві основні — економічні проблеми й демографічні зміни.
Спочатку про економіку: приблизно 65–70% домогосподарств у багатих країнах зіткнулися з тим, що між 2005-м і 2014-м їхні реальні доходи від зарплат і капіталу падають або залишаються незмінними. У період між 1993-м і 2005-м таких було менш як 2% (це дані аналітичного центру «Глобальний інститут Маккінзі»). Якщо зважити на наслідки зменшення податків та державних соціальних виплат, то картина не така похмура: з урахуванням цих факторів реальний дохід впав або залишився незмінним тільки у 20–25%. У США він зріс майже в усіх домогосподарствах, хоча зарплати вищого рівня там стагнували. Крім того, у згаданих цифрах не зафіксовано належним чином поліпшень завдяки технологіям, які роблять життя простішим і цікавішим.
Читайте також: Клінтон vs Трамп: паранормальні вибори
Попри те, зрозуміло, що чимало працівників середнього та низького рівнів кваліфікації в багатих країнах почуваються не в кращому стані. Серед виборців, які підтримали Brexit, частка тих, які вважають, що їм сьогодні живеться гірше, ніж 30 років тому, на 16 відсоткових пунктів перевищує частку тих, хто переконаний, що їм сьогодні жити краще. Серед «залишенців» на 46 відсоткових пунктів більше вважають, що зараз живуть краще. За даними RealClearPolitics, 69% американців гадають, що їхня країна рухається неправильним курсом. Лише 23% іншої думки.
Багато хто у власних економічних проблемах звинувачує глобалізацію. І певною мірою вони мають рацію. Від вільної торгівлі справді виграло чимало країн і людей, але її плоди розподілялися вкрай нерівномірно. У випадку з багатьма робітниками в заможних країнах переваги від здешевлення й покращення якості товарів нівелюються втратою робочих місць у галузях, які не витримали конкуренції. Для деяких індустріальних міст, що раніше процвітали, міжнародна торгівля взагалі виявилися вбивчою. Така економічна непевність підігріває страхи. Там, де роботи вдосталь, люди не схильні звинувачувати нехай і в незначному рівні безробіття іммігрантів чи міжнародну торгівлю. Ставлення до останніх ілюструє і поділ між освіченою публікою, яка почувається впевнено у власній здатності пережити зміни, і менш освіченою, яка такої впевненості не має.
Прикладом може слугувати Австрія, де 2 жовтня на президентських перевиборах змагатимуться Норберт Гофер з антиміграційної, євроскептичної та протекціоністської Австрійської партії свободи та кандидат від Партії зелених Александер Ван дер Беллен. У Лінці — промисловому місті на Дунаї — центральний район Каплангоф вирує стартапами й технологічними компаніями, які розташувалися в приміщеннях колишніх фабрик і складів. Тут глобалізація сприяє напливу споживачів товарів та можливостям, тож меседжі на підтримку відкритості знаходять відгук. «Не забувайте, що в Австрії кожне друге робоче місце прямо чи опосередковано пов’язане з рештою світу», — сказав якось завсідникам одного з тутешніх кафе Ван дер Беллен під їхні схвальні вигуки.
Кількома кварталами південніше бачимо інший Лінц. У районі Франкфіртель над поіржавілими залізничними відстійниками височіють труби хімічних заводів. Уздовж вулиць магазини з дешевим одягом і відео напрокат (останні стоять порожніми). Тут глобалізація означає занепад. Як і в Каплангофі, співвідношення іноземців і місцевих вище за середнє (перших — 32% населення). Але ці іноземці переважно бідніші, менш кваліфіковані: вони приїхали з Афганістану чи Північної Африки й живуть тут завдяки низькій вартості оренди житла. У результаті з’явилося відторгнення. «Марокканці ґвалтують, продають наркотики. Ви вокзал бачили?» — нарікає корінний житель Петер, чекаючи на тролейбус до міста. У цих районах, найімовірніше, переможе Гофер.
Такий розкол для Австрії новий. Десятиліттями тут домінували ліво- та правоцентристська партії. Вони, хоч і не без труднощів, але намагалися примирити космополітичні та нативістські частини власних електоратів. У першому турі цьогорічних президентських перегонів політсили здобули лише 22,4% голосів на двох і випали з процесу.
Другий суттєвий фактор, який сприяє «підняттю мостів», — демографічні зміни. Багаті країни сьогодні демонструють найнижчі показники фертильності. У 33 із 35 країн ОЕСР народжується надто мало дітей, аби підтримувати населення на стабільному рівні. Поки корінні старішають, а їхня кількість зменшується, до них переїжджають люди з бідніших країн: збирати полуницю, писати програми й міняти горщики немічним. Масштабна імміграція веде до культурних змін, яким деякі корінні мешканці раді: різноманітні національні кухні, яскраве життя в центрі міст. Але є місцеві, яким це не подобається. Особливо коли надто стрімко змінюється характер їхніх громад.
Читайте також: Тонка гра. Про німецьке лідерство
Це не означає, що вони расисти. Як писав у щоквартальнику American Interest Джонатан Гайдт, патріоти «вважають, що їхня країна й культура унікальні, їх треба зберігати». Хтось переконаний, що рідна земля краща за будь-яку іншу. Але більшість любить свою батьківщину з тих самих причин, що й чоловіка чи дружину: «бо це твоє рідне». Автор пише, що імміграція не настільки провокує соціальні незгоди, якщо вона помірна або приїжджі швидко асимілюються: «Коли іммігранти виявляють охоту прийняти мову, цінності та звичаї їхньої нової країни, це підтверджує відчуття гордості націоналіста за те, що його чи її батьківщина хороша, цінна та приваблива для іноземців. Але, коли до певної держави є історично висока імміграція з країн, у яких моральні засади суттєво відрізняються, і ця держава, яка приймає, не має потужної та успішної програми асиміляції, можна майже напевне очікувати авторитарної контрреакції».
Кілька європейських країн мають чимало проблем з асиміляцією новоприбулих. І це миттєво позначається на ставленні до них населення. Коли місцевих запитали, чи кращою для життя стала їхня батьківщина після збільшення в ній расового розмаїття, то ствердну відповідь почули від 10% греків і 18% італійців (див. «Недосконала гармонія»). Навіть у найбільш космополітичних Швеції та Британії «так» відповіло відповідно тільки 36% та 33%. В Америці ж 58% вважають, що розмаїття їхній країні буде на користь, і тільки 7% переконані, що на шкоду.
Більшість приїжджих до США знаходять роботу; майже всі говорять англійською вже в другому поколінні. Хоч би як нарікав на мігрантів Трамп, новітня історія расових відносин у США — це історія успіху. Однак його не можна приймати як належне. Певною мірою Америка зараз входить у незвідані води. Торік уперше за три століття білі християни стали у країні меншістю. До 2050-го білі вже не становитимуть більшості. Найскладніше ці зміни сприймаються серед осіб без вищої освіти, вони й є базовим електоратом Трампа.
Білі американці, як і домінуючі групи в будь-якій країні, не люблять, коли їм постійно твердять, що вони нібито привілейовані. Металурги, які втратили роботу через глобалізацію, цього точно не відчувають. Їм не подобається звинувачення в расизмі щоразу, коли вони виступають проти «позитивної дискримінації», або в мікроагресіях, коли кажуть, що «Америка — земля можливостей». Інше опитування Pew виявило: 67% білих погоджуються, що «сьогодні забагато людей беруть сказане надто близько до серця». Серед прихильників Трампа так вважає 83%.
Як із цим боротися?
Що можуть у цій ситуації вдіяти апологети «опущених мостів»? Найважливіше — це розробити політику, яка забезпечить рівномірніший розподіл благ глобалізації. Водночас і з поправкою на принципи функціонування національних політичних систем прихильники відкритості можуть випробовувати різні тактики. У Швеції, Франції та Нідерландах мейнстримні партії об’єдналися в тактичні альянси, аби не дати націоналістам дорватися до влади. Поки що їм це вдається, але ціна — дедалі більш розлючені націоналісти, які в істеблішменті вбачають змову, спрямовану на пригноблення «маленької людини».
Натомість (або на додачу до цього) мейнстримні політики іноді перебирають на себе шати націоналістів. У Британії консерватори зайняли значно жорсткішу позицію щодо імміграції, ніж хотілося б багатьом їхнім космополітичним лідерам. Архітектором цієї політики була нова прем’єрка Тереза Мей. У США діаметрально протилежні висловлювання Клінтон про вільну торгівлю в минулому й тепер є тактичною поступкою протекціоністському крилу її партії: тепер вона критикує одну з угод про ЗВТ, про яку сама ж і допомагала домовлятися.
Читайте також: Проти системи чи проти себе?
Зараз майже ніхто з політиків відкрито не говорить, що вільна торгівля та ефективно регульована імміграція дає переваги більшості людей. Міністр економіки Франції Еммануель Макрон каже, що настав час випробувати таку стратегію. Прихильники відкритості в провідних партіях Франції мають більше спільного між собою, ніж із «Національним фронтом», зазначає він. Тож сам і стартував із новим рухом.
Очевидне заперечення: якщо партії об’єднаються у відверто проглобалістський та націоналістичний табори, це може дати більше легітимності останнім та пришвидшити їхній прихід до влади. Нонсенс, вважає Макрон. «Подивіться на реальність», — закликає високопосадовець. У Франції «Національний фронт» вже досяг вершини голосування на останніх (регіональних) виборах. Тобто це вже не ризик, а те, що реально сталося.
Зараз лобісти «піднятих мостів» на гребені хвилі, але час не на їхньому боці. Молоді виборці, які зазвичай краще освічені за старше покоління, більш відкриті. За результатами опитування, у Британії 73% виборців віком від 18 до 24 років хотіли б залишитися в ЄС; із тих, кому за 65, — тільки 40%. Покоління 2000-х майже скрізь відкритіше за своїх батьків стосовно й торгівлі, й імміграції, й особистої та моральної норм. Боббі Даффі із соціологічної служби Ipsos MORI прогнозує, що такі настрої в них збережуться й у старшому віці.
Молодь, переїжджаючи до міста в пошуках роботи, звикає до розмаїття. Якби референдум із приводу членства Британії в ЄС відбувся за 10 років, то «залишенці» без проблем перемогли б. А кандидатові на кшталт Трампа було б вкрай непросто, скажімо, 2024-го.
Але поки що прихильники закритості можуть завдати великої шкоди. Консенсус із приводу того, що торгівля робить світ заможнішим; толерантність, яка дає змогу мільйонам переїжджати в пошуках можливостей; ідеал суспільства, у якому в злагоді можуть жити люди різних відтінків шкіри й релігій, — усе це сьогодні опинилося під загрозою. А світ національних країн, обнесених фортецями, буде біднішим і похмурішим.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com