Що далі? Ледве оговтавшись після двох ударів, спочатку від Brexit, а затим від Трампа, європейці уважно стежать за всіма найближчими виборами: в Австрії, Нідерландах, Франції. Адже кожні з них можуть стати наступною сходинкою на шляху до антилібералізму. Європейські центристи починають вважати себе сучасними оборонцями Аламо, які відчайдушно тримаються до останнього, відбиваючи зусібіч навали популістів-мародерів. Облога Аламо закінчилася, коли мексиканська армія захопила фортецю й винищила до ноги всіх завзятих техасців, що там були. Сучасним еквівалентом тієї події може бути вхід до Єлисейського палацу після президентських виборів наступного року лідерки французького ультраправого «Національного фронту» Марін Ле Пен. Нині поширена думка, що її перемога означатиме нову еру антиєвропейського націоналізму. Крім того, це цілком може сигналізувати і про розпад самого Європейського Союзу.
Може, і так. Утім, Ле Пен досить переконливо показала, що їй не обов’язково вигравати на виборах, аби змусити французьку політику прогинатися під себе. І справді, в інших країнах Європи бачимо, що відповідальність, яку несе із собою влада, стає популістам упоперек горла: націоналістична партія «Справжні фіни» втратила половину підтримки, відколи торік приєдналася до владної коаліції. Їм краще вдавалося нарікати збоку, підштовхуючи політику у вигідному для себе напрямку, але при цьому залишати за собою право принагідно кидатися політичними бомбами. Європейські популісти вже формують політику в найрізноманітніших напрямах, від торгівлі до міграції чи бюджетів, настільки, що це не порівняти з їхніми скромними успіхами на виборчих дільницях. Пробратися до цитаделі поки що вдалося небагатьом. Але вони закидають за її стіни отруйні снаряди, й обложені ліберали вже починають піддаватися вірусу.
Читайте також: The Economist: Свобода, влада, гідність
Візьмімо для прикладу торгівлю. Багато років європейські держави воювали між собою з приводу того, чи підвищувати тарифи на експорт продукції, виробництво якої має державну підтримку, як-от китайська сталь. Але атаки популістів на глобалізацію загострили й актуалізували цю дискусію. У жовтні президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер заявив таке: Євросоюзу потрібні кращі інструменти для захисту торгівлі, щоб затулити рота «дурним популістам», і це питання стало тепер таким болючим, що його мають обговорювати лідери європейських держав, а не їхні (часто краще поінформовані) міністри. А тим часом ліві агітатори, що виступають проти торгівлі, загнали уряди, які підтримують угоди про ЗВТ з Америкою та Канадою, у глухий кут. Політики тепер заявляють, що китайський демпінг, якщо з ним не боротися, знищить громадський консенсус, необхідний для укладання торгових угод.
У питанні міграції тиск популістів змістив увагу з того, як управляти переміщенням біженців, майже виключно на те, як не пропускати їх через кордон. І хоч поки що всі зосередилися головно на мігрантах із-за меж Європи, популісти радо гратимуть на страхах французів перед «польськими сантехніками» або німців перед румунськими «соціальними туристами», якщо це виявиться вигідним. Щоб розвіяти такий переляк, ЄС незабаром, очевидно, зобов’яже компанії, котрі беруть на роботу тимчасових працівників з інших країн Європи, приводити заробітну плату й умови праці у відповідність із нормами в їхніх країнах. Єврокомісія, яку в цьому серйозно підтримує Франція, заявляє, що такий захід необхідний для боротьби із «соціальним демпінгом»; східноєвропейські уряди називають це ганебним порушенням правил єдиного ринку.
Але наслідки популізму проявляються і в тому, чого політики не роблять, як зазначає директор Інституту європейської політики фонду «Відкрите суспільство» Гізер Ґраббе. Боязко озираючись на загрозу від популістів, уряди уникають спірних рішень або не підтримують зобов’язань, передбачених положеннями європейських договорів, як-от про допомогу біженцям. Європейський центральний банк застеріг: популізм притлумлюватиме готовність держав до проведення фіскальних і структурних реформ, необхідних, щоб улити трохи життя в інертні економіки (і зменшити залежність єврозони від нинішніх дешевих грошей). Нещодавні торговельні скандали змусять більшість лідерів узяти паузу, перш ніж вони зважаться заявити, що підтримують наступну угоду про зону вільної торгівлі.
А ще загроза з боку популістів дає урядам зручну відмовку в дусі «після нас хоч потоп» у диспутах між собою або із Брюсселем. І Франції, і Італії вдалося випросити відстрочку в комісії, яка стежить за тим, щоб держави-члени не перевищували ліміт дефіциту бюджету (для країн єврозони він становить 3% ВВП). Вони пояснюють це потребою запобігати внутрішнім політичним заворушенням. «Краще Франція з [дефіцитом] 4,4% сьогодні, ніж Франція з Марін Ле Пен завтра», — сказав якось прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці. Сувору позицію 27 членів ЄС у майбутніх перемовинах щодо Brexit найкраще пояснюють їхні побоювання, що м’які умови виходу Британії спонукатимуть їхніх власних євроскептиків домагатися таких пільг і преференцій, що від Євросоюзу залишиться тільки назва.
Читайте також: Ніколя Енен: «Конфлікт між лібералами та популістами, на мою думку, значно важливіший, ніж боротьба правих та лівих»
Пам’ятати про Берлемон
Популістський тиск не обов’язково має бути небезпечним. Юнкер, можливо, правий у тому, що ЄС потрібно переглянути свою політику стосовно захисту торгівлі; Америка дозволяє собі встановлювати набагато вищі тарифи на імпорт китайської сталі, ніж Європа. Що ж стосується міграції, то експерти давно наголошували: небезпечно відмовлятися від більшості блокпостів на кордонах усередині ЄС раніше, ніж буде зміцнено його зовнішні кордони. І якщо для того, аби показати всю дурість такого кроку, знадобилася криза, то краще пізно, ніж ніколи.
Проблема в тому, що в усіх цих випадках уряди втратили контроль над дискусією і поступилися політичною територією партіям, поглядів яких вони не розуміють. Дозволивши популістам грати першу скрипку й водночас засуджуючи їхні погляди, уряди збили з пантелику своїх виборців. Останні, споглядаючи за зведенням торгових бар’єрів або парканів на кордонах, можуть почати подекуди ставити собі запитання: а чому, власне, я маю боятися тих, хто якраз і пропонував такі ідеї?
Європа вже кілька років не бачить нічого, крім криз. А ті рідко допомагають вести розумну політику. Але коли страхи в Європі розвіються, її лідерам буде потрібно знайти мужність і взяти під контроль популістську загрозу, а не покірно йти слідом за нею. Нехай битва за Аламо й закінчилася катастрофою, однак техасці перегрупувались і зрештою здобули перемогу. Може, з часом і багатостраждальні європейські ліберали віднайдуть у собі мужність вчинити так само.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com