Студенткою в Оксфорді Тереза була типовою молодою й амбітною торі. Донька священика роками заповнювала папірці для місцевого представництва Консервативної партії. Вона була членом Консервативної асоціації Оксфордського університету. На одній зі своїх вечірок Беназір Бхутто, згодом прем’єрка Пакистану, познайомила Мей із майбутнім чоловіком. Тереза вступила до Оксфордської спілки — дискусійного клубу, де політики-початківці вчаться виголошувати палкі промови, підлещуватися й завдавати ударів у спину. Напарниці в клубі вона якось зізналася, що хоче стати прем’єр-міністром.
Утім, багато в чому Мей відрізняється від традиційної когорти торі. По-перше, вона не вивчала філософії, політики й економіки, а саме на такому курсі виховується майбутня еліта. Натомість студіювала географію. Девід Віллетс, колишній міністр із питань університетів за коаліційного уряду 2010–2015 років, у якому Мей була міністром внутрішніх справ, стверджує, що така відмінність в освіті прем’єрки не випадкова.
Як він пояснює, випускники згаданого курсу (Девід Кемерон, та й сам лорд Віллетс) схильні акцентувати увагу на сильних сторонах Великої Британії в окремих секторах — розквітлій нині сфері послуг, висококласних університетах, Лондонському Сіті (плоди успіхів якого можуть просочуватися до бідніших районів або заохочувати їх мешканців переїжджати в його орбіту). Натомість Мей пам’ятає про різні куточки країни, збереження їх і прив’язаність до них їхніх жителів. Саме тому вона особливо опікується занедбаними територіями, які не в змозі самотужки стати на ноги.
Читайте також: Тереза Мей назвала ключові принципи виходу Великої Британії з ЄС
У цьому Тереза добре відповідає духові свого часу. Голосування британців за Brexit (Мей успадкувала від Кемерона відповідальність за здійснення виходу з ЄС) частково виявилося протестом регіонів країни, які почуваються відсталими, не залученими до розподілу її успіхів або які не встигають за стрімкими змінами. Референдум показав, наскільки люди цінують відчуття належності до рідного краю, а також стабільність і порядок. Промови прем’єрки про відродження промисловості, обмеження імміграції та боротьбу зі свавіллям корпорацій непогано вписуються в такі настрої. Громадськість сприймає її більш позитивно, ніж Кемерона впродовж двох років роботи попереднього парламенту, та ще ліпше, ніж лейбористів з їх плачевним керівництвом (див. «Однопартійна держава»). Згідно з результатами опитування YouGov від 3 січня кожен регіон, соціальний прошарок і вікова група вважають, що Тереза Мей буде кращим прем’єр-міністром, ніж очільник лейбористів Джеремі Корбин.
Світогляд, освіта й особисті якості лідера важливі завжди, але у випадку Мей вони важать більше, ніж звичайно. Чимало прем’єрів тримаються за традиції, конвенційність і прецеденти. Правові, політичні, економічні й дипломатичні виклики Brexit поклали цьому край. Зараз треба вести переговори про «розлучення» з ЄС, що вдарить по кишенях і, найімовірніше, буде болісним. Підписувати торговельні угоди з країнами ЄС та рештою світу. Впроваджувати новий міграційний режим, стримувати економічний шок, запевняти партнерів, утримати Шотландію в складі Сполученого Королівства, підтримувати мир у Північній Ірландії й долати болісні розколи в британському суспільстві… Прецедентів цьому немає. Тож Терезі доведеться створювати власні й приймати рішення, порівняно з якими всі труднощі її попередників — квіточки.
Коли йдеться про прем’єр-міністра, який отримав свою посаду через парламентські вибори або ж бодай через вибори лідера партії, то можна скласти хоч якесь уявлення, які рішення ця людина прийматиме. У Мей цього не було. Тож передбачити, як вона торуватиме ще не пройдений шлях, можна тільки керуючись тим, хто вона й звідки походить.
Влада в руках побожних людей
Тереза Мей народилася 1956 року в родині преподобного Г’юберта Бразьє і його дружини Зейді. Коли дівчинка була ще маленькою, батько став вікарієм Святого Кенельма в церкві Енстоун. То була ідилічна місцина, наче в кіно: золотисті кам’яниці серед викладених теж із каменю огорож та мальовничі пагорби Котсволдса. Через релігійне виховання Мей порівнюють з Анґелою Меркель, чий батько був лютеранським пастором у Східній Німеччині, та лейбористом Ґордоном Брауном, батько якого служив пресвітеріанським священиком у Файфі, що неподалік Единбурґа. Усі троє виховувалися в родинах, де панували духовні й життєві постулати церкви. Тому всі вони виросли стриманими, серйозними й обачливими.
Дитинство під крилом вікарія простежується в суто англійських звичках Мей. Вона п’є чай Earl Grey, любить читати Джейн Остін, дивиться фільми про Джеймса Бонда, регулярно навідується до церкви в рідному краї (у розкішному містечку Мейденгед, що в долині Темзи) та обожнює крикет. Усе це впливає й на її стиль управління. В англіканстві часто поєднуються запальні висловлювання про Царство Боже та стримана консервативна культура: псалми про хрестоносців і про вигнання диявола за вечірнім чаюванням. У перші місяці прем’єрства Мей висловлювалася зухваліше, ніж діяла: великі ідеї не дуже активно втілювалися, а деякі й зовсім забулися. На характер прем’єрки дещо вплинув її кумир, крикетист Жоффрей Бойкотт. Складно не завважити в сухих манерах Терези на захоплення серйозним стилем цього йоркширського спортсмена. Для неї найкраща похвала від помічників звучить так: «Вона просто продовжує робити свою роботу».
Константою в кар’єрі Мей є соціал-реформізм, закорінений в її світогляді завдяки англіканському вихованню (якось вона сказала: «Це частина мене, а отже призма, крізь яку я дивлюся на світ»). Коли 1997 року виборці Мейденгеда вперше відрядили її до Вестмінстера, вона представляла ліве крило партії. 2002-го Мей застерегла колег та їхніх прихильників, що вони заробляють собі славу «лихої партії». Ще наступного року в ролі тіньового міністра транспорту вона переконувала, що держава має більше втручатися в економіку та що необхідно будувати виважені відносини з профспілками й угамовувати апетити товстосумів.
Читайте також: The Economist: У 2018–2019 роках Великій Британії цілком може загрожувати безлад
Увесь цей багаж Тереза принесла до прем’єрського кабінету. Коли Кемерон подав у відставку, програвши на референдумі, Мей у боротьбі за його місце запустила свою кампанію, зокрема, акцентувала увагу на несправедливості сучасного життя Великої Британії (хлопці, народжені в бідних родинах, помирають на дев’ять років раніше за інших; випускники державних шкіл мають мало шансів опанувати перспективні професії порівняно з тими, хто навчався в приватних; жінки часто заробляють менше за чоловіків).
Сівши в крісло прем’єра, вона знову згадала про боротьбу з несправедливістю — уже на ґанку Даунінг-стрит, 10. Мей похвалила нове покоління державних граматичних шкіл, в одній з яких навчалася сама (такі заклади мають право набирати учнів на конкурсній основі): вони дають добрий старт розумним дітям із малозабезпечених сімей. Згадувала також про представництво працівників у правліннях компаній; а ще побивалася з приводу того, яким чином низькі відсоткові ставки Банку Англії вплинуть на вкладників.
Мей помітно вирізняється серед багатьох колег не тільки реформаторськими нахилами, а й соціальною дистанцією. Хтось каже, що вона закрита людина через шок від утрати обох батьків у досить юному віці. Хтось гадає, нібито справа в діабеті: прем’єрка мусить колоти інсулін по кілька разів на день. Та найімовірніше пояснення — досвід випускниці провінційної школи (більше того, онуки домашньої челяді), яка вибудувала кар’єру в партії, де заправляють хлопці з елітних шкіл, схильні до бундючності й «страшенно розумних» планів. Коли союзники Мей хвалять її методичність, нетерпимість до кумівського стилю управління й неформальної політики, то висловлюють давнішнє презирство чинної прем’єрки до зарозумілих елітних чоловіків, зокрема таких, як Кемерон чи його канцлер скарбниці Джордж Осборн.
Тереза Мей не має часу на парламентські тусівки: уникає зустрічей у вестмінстерських барах і кімнатах для чаювання, відмовляється від запрошень на вечері в Лондоні. Що й казати про Брюссель чи Вашингтон… Нова прем’єрка — антикосмополіт. «Люди, які вважають себе громадянами світу, насправді не мають громадянства», — заявила вона на жовтневому з’їзді своєї партії. Їй погано даються світські бесіди, за рахунок яких часто обертаються коліщата дипломатичної (й урядової) машини. 16 грудня на саміті ЄС Мей нервово смикала манжети, тоді як її колеги безтурботно обмінювалися повітряними поцілунками. Вона набагато впевненіше почувається на батьківщині, на берегах Темзи. Її будинок, що в селі Соннінг, розташований у «найказковішому закутку всієї ріки», — як назвав колись цю місцину вікторіанський гуморист Джером К. Джером. Удома, у своєму природному середовищі, Тереза гостра на язик, розслаблена й компанійська.
Оборонна позиція
На чолі урядового Департаменту внутрішніх справ, одержимого порядком і контролем, Мей здобула репутацію непохитного, педантичного й зацикленого на деталях керівника. Як зауважив один з її заступників: «Вона завжди просила класти більше паперів до червоного кейса» (червоний кейс — неформальна назва портфеля, в якому високопосадовцям дозволено перевозити засекречені документи чи інформацію — Ред.). Вона добре спрацьовувалася з людьми, з якими мала щось спільне. Скажімо, з міністром Лінн Фетерстон — ліберал-демократкою, що, як і Мей, обстоювала легалізацію одностатевих шлюбів. А двох наступників Фетерстон — Джеремі Брауна й Нормана Бейкера, з якими погляди в неї не зійшлися, — вона ізолювала й ігнорувала.
Якось конфліктувала з Майклом Ґоувом, на той час міністром освіти, з приводу заходів проти екстремізму в школах; а тоді з Осборном стосовно імміграції: вимагала жорсткішого візового режиму для студентів, що навчаються в Британії. Зазвичай вона однією з останніх затверджувала річний бюджет Департаменту внутрішніх справ. У неї виникали проблеми і з тодішнім мером Лондона Борісом Джонсоном через водомети, які той придбав без погодження закупівлі з установою Мей (воно є обов’язковим). У вузьких колах ця історія стала притчею про віроломність чиновників (які й намовили Джонсона на покупку), безглуздість необміркованих рішень, небезпеку неформальної політики й заслужену кару для тих, хто порушує порядки Терези Мей.
Читайте також: Тереза Мей оприлюднить план виходу Великої Британії з ЄС
На Даунінг-стрит вона запровадила централізовані й формалізовані робочі практики, відточені в Департаменті внутрішніх справ. День починається із засідання о 8:30. За прем’єрства Кемерона їх міг відвідати хто хотів й у неформальному одязі. Тепер же діє суворо регульований список запрошених. Вільному «польоту» думок і просторікуванням про вечірні новини там уже не місце; натомість до відома співробітників доводять чіткі інструкції. У кабінеті прем’єр-міністра замість дивана поставили стіл і стільці (а ще вази з гортензіями). Міністрам і співробітникам доводиться подавати документи раніше, ніж за Кемерона, щоб шефиня встигла проглянути їх увечері (Кемерон займався цим наступного дня). Усе тримається на маленькій, але дієвій команді на чолі з двома керівниками апарату Мей — Фіоною Гілл і Ніком Тімоті.
Загальноурядові й міністерські збори — це серйозні обговорення, а не зустрічі «для годиться» із наперед визначеними результатами. Рівномірно розподіливши міністерські портфелі між прихильниками виходу з ЄС і «залишенцями», Тереза призначила керівниками трьох установ, відповідальних за реалізацію Brexit, тих осіб, які палко вболівали за вихід з ЄС (на відміну від неї самої). Джонсон очолив міністерство закордонних справ, Ліам Фокс — нове міністерство міжнародної торгівлі, а ДевідДевіс — нову структуру, відповідальну за вихід з Євросоюзу. Роздавши пов’язані з Brexit посади поборникам цієї ідеї, Тереза Мей таким чином убереглася від критики за те, що вона сама не підтримує цієї політики. Крім того, така хитра комбінація зменшує шанси на появу суперника з табору поборників Brexit (якби процес виходу з ЄС розчарував найнепохитніших його прихильників).
За словами одного з міністрів, у той час як за Блера й Брауна на Даунінг-стрит точилися війни за владу, а за Кемерона — інтриги, Мей практикує відкриті дискусії, на яких вона справді вислуховує спікерів. Інший міністр каже, що вона цікавиться фактами більше, ніж попередник, і прагне вільно орієнтуватися в усіх темах. Помічники запевняють, що рішення впливових керівників апарату належним чином перевіряються (не як за Кемерона) й без зайвого втручання прем’єра (не як за Брауна).
Нововведення дають Терезі Мей насамперед те, чого вона найбільше прагне: контроль. Навіть наближені кажуть, що вона одержима ним і, як це часто буває, ціна цієї одержимості — довіра й ефективність. Політичні рішення проходять через фільтр «Нік і Фіона», що призводить до «заторів» (кошти на подолання кризи із соціальним забезпеченням було виділено майже на місяць пізніше, ніж планувалося). Явні пріоритети на кшталт граматичних шкіл так і не стали фірмовою політикою уряду. Ні до чого не привели пропозиції про включення в правління компаній представників від працівників, державне регулювання грошової політики й зобов’язання компаній оприлюднювати переліки іноземних працівників. Так само затихли розмови про великі інвестиції в інфраструктуру й житлове будівництво. Вестмінстер ніби помер.
Міністри відмовляються від своїх слів. Скарбниця відчуває, що її відтісняють на другий план. У дипломатів складається враження, що їх ігнорують. Коли в пресу просочився текст записки від експерта консалтингового агентства Deloitte до секретаріату Кабінету Міністрів, де критикується стиль управління Терези Мей, вона нібито звеліла «покарати» Deloitte. Відтоді компанія вийшла з кількох конкурсів на держзамовлення, а електронна пошта й телефонні розмови міністрів стали відстежуватися, щоб запобігти подальшим витокам інформації. Подейкують, навіть королева нарікала на те, що Тереза не ділиться подробицями планів щодо виходу Великої Британії з ЄС.
Справді, за півроку перебування при владі прем’єр-міністр може сказати на цю тему лише одне: «Brexit означає Brexit», і це буде «червоне, біле й синє» (тобто патріотично, радше як у кавказькому стилі з кров’ю й бійками). Страх утрати контролю допомагає зрозуміти, чому замість звичайного голосування в парламенті про запуск статті 50 Лісабонського договору (процедуру виходу з ЄС) Тереза Мей уперто продовжує битву за те, аби цього уникнути. Як говорилося в записці Deloitte, видається, що в неї немає продуманого плану Brexit, її уряд «у проблемному становищі», а вона досі схильна «заглиблюватися в висновки та деталі, аби вирішувати справи самостійно».
Певним чином це підтвердилося 3 січня, коли сер Айван Роджерс, посол Британії в ЄС, подав у відставку на десять місяців раніше, ніж мав би. У «злитому» в мережу листі він критикує «сплутане обдумування» процесу виходу з Євросоюзу. Роджерс не перший високопосадовець, який достроково складає з себе повноваження. Першою була Гелен Бауер — шанована прес-секретарка Даунінг-стрит, 10. Наступний — Джим О’Ніл із верхньої палати парламенту.
Усе це наводить на думку, що хоч через безлад у Лейбористській партії позиція Мей видається непохитною, насправді це не так. Вона має підтримку незначної більшості в парламенті й Консервативна партія може її усунути. Скоріше за все переговори про Brexit проваляться; Мей наполягає, що необхідно зберегти певні економічні переваги членства Британії в ЄС і при цьому припинити вільне пересування робочої сили. Для Брюсселя така угода немислима. Відтак британцям загрожує економічний хаос, й ось тоді Осборн, який створює собі новий імідж лідера ліберальних торі з лави запасних, становитиме для Мей серйозну конкуренцію. Інший варіант: фінальна угода про Brexit може містити компроміси, неприйнятні для прихильників виходу в британському парламенті.
Читайте також: Прем'єр Великої Британії розповіла про перший крок щодо виходу країни з ЄС
Коли все почне котитися донизу, то нинішня оборонна й надміру ворожа поведінка прем’єрки не зіграє їй на руку. Під час підсумкового звіту перед комітетом зв’язків — групою депутатів, які стежать за роботою уряду, — Мей зайняла войовничу позицію, ухиляючись від прямих відповідей, а під тиском вдавалася до розпливчастих пояснень: «Я відповіла на запитання, як вважаю за потрібне». Може, крикетист Бойкотт й оцінив би непохитність прем’єрки, та не в нього ж учитися командній роботі.
Прийшовши до влади, Мей не вдовольнилася звільненням Осборна й Ґоува: вона дала обом ще й добрячого прочухана. За словами наближених до неї, у прем’єрки алергія на неформальні домовленості, тож зустрічається віч-на-віч тільки з посадовцями, яких знає впродовж багатьох років: канцлером скарбниці Філіпом Геммондом і міністром праці та пенсій Деміеном Ґріном (чоловіком її напарниці з Оксфордського дискусійного клубу). Періодичні спроби Мей послабити хватку ні до чого не приводять: публічно кепкуючи з Джонсона, вона наживає собі ворога (та й дивно чути ці насміхи від особи, яка, зрештою, і наділила його високими повноваженнями).
Скільки незгод, скільки сумнівів
Утриматися при владі й успішно керувати країною Терезі Мей може допомогти досвід колег Брауна й Меркель. Перший, чиє нетривале прем’єрство припало на період світової фінансової кризи, не зміг добитися єдності в лавах своєї партії й потерпав від серйозної опозиції на чолі з Кемероном. Друга теж переживала кризи, однак тримається при владі вже понад десять років, примудряючись перехитровувати або переманювати на свій бік опозицію й, таким чином, зберігати за собою безсумнівне верховенство в партії.
Як і Меркель, Мей позбулася суперників за допомогою розумних маневрів. Вона вміє вичікувати слушної миті й знає, коли слід говорити, а коли (як у випадку кампанії навколо референдуму) мовчати. Як і Браун, вона схильна до помпезної риторики, дратівливості й нерішучості. Головне, щоб навчилася адаптуватися (у цьому вмінні полягає ключова різниця між Брауном і Меркель).
Читайте також: Мей пообіцяла зробити Британію сильнішою і багатшою після Brexit
Наразі не схоже, що прем’єрка Великої Британії вміє пристосовуватися до нових обставин (власне, ця навичка зумовила успішність Меркель). Здається, Мей уявляє собі лідером людину, яка виголошує промови, регулює процедури, збирає інформацію, контролює та й по всьому. Саме тому в 2018–2019 роках країні цілком може загрожувати безлад: розруха в її партії, непорозуміння прем’єра з міністрами й партнерами, гальмування в уряді, провал переговорів про Brexit, рецесія економіки та ізоляція Даунінг-стрит, 10.
Адже лідерство — це далеко не тільки процедури Терези Мей. Як зауважив сучасний історик Пітер Геннессі, йдеться ще й про «емоційну географію» влади. Тобто лідер має адаптуватися до подій та інституцій, налагоджувати зв’язки і — так! — іноді виходити за рамки офіціозу (трохи інтуїції, спонтанних рішень, необхідних домовленостей і ризиків, що залежать від чесного слова). Лідер повинен ділитися інформацією, ураховувати й думки незгодних, шукати альтернативних варіантів, займати позицію й переконувати виборців у її доцільності. Географу за освітою, що очолює нині Велику Британію, доведеться опановувати емоційні території. Якщо їй це вдасться.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com