Щоб потрапити в містечко Тафт (на північ від Лос-Анжелеса), треба дві години проїхати «Нафтовою автомагістраллю», миля за милею минаючи білборди з рекламою Ісуса. Божий край — це також і нафтовий край. Зарослі полином пагорби навколо міста їжачаться тисячами сталевих нафтових помп, які висмоктують із-під землі чорне золото. Вони схожі на зграю динозаврів. Дехто в Каліфорнії називає так і нафтову промисловість.
Нафту під Тафтом добувають не методом гідравлічного розриву, або ж фрекінгу, як це переважно роблять у Техасі та Північній Дакоті. Тут вона така важка, що її потрібно випарювати з ґрунту, як кажуть місцеві, пахкати. Але округ Керн, на заході якого й лежить Тафт, видобуває 144 млн барелів вуглеводнів на рік і посідає друге місце серед усіх округів США. Фред Голмс, нафтовик у третьому поколінні та хранитель місцевого Музею нафти, пишається цією спадщиною, і хай собі ті, хто їздить на електричних Tesla, називають її ганебною плямою «золотого штату». «Нафта — відновлюваний вид енергії. Просто цей цикл у неї довший», — жартує він. На її честь Фред збудував у музеї гігантську дерев’яну нафтову вишку.
У часи розквіту нафтової промисловості чорне золото на півдні Каліфорнії високо цінували. Нафтовий фонтан Лейкв’ю, який розлився на околиці Тафта 1910-го, став такою самою емблемою нафтового буму, як і золота лихоманка на Півночі. Це місто також відіграло головну роль на початку енергетичної геополітики. Уже згаданого року американський військово-морський флот через небажання залежати від непевного постачання вугілля замовив будівництво першого есмінця з нафтовим двигуном. Ще через два роки президент Вільям Тафт створив у горах Елк-Гіллс неподалік містечка перше нафтосховище для флоту, щоб забезпечити запаси нафти на випадок міжнародної кризи. Воно дуже придалося під час Другої світової війни, коли її видобуток різко зріс. Президент дав місту, яке раніше називалося Морон (англ. moron — недоумок. — Ред.), милозвучніше ім’я.
Спецтема: Енергетична безпека
Відтоді геополітика енергетичних ресурсів, яку зазвичай характеризують як вплив енергетичних потоків на владу й авторитетність держав, переважно визначалася потребами світу в нафті. Спроби вдовольнити цей запит, гарантувати її постачання та не дати ворогам захопити запаси, а за можливості стати монополістом, відігравали велику роль в історії протягом ХХ століття (див. «Чорне золото»).
Позаяк нафта й газ — вичерпні ресурси й трапляються не скрізь, їх часто розподіляли за нормами, що було вигідно олігополістичним групам виробників. Країни-споживачі давно відчули, що брак чорного золота робить їх уразливішими. Ось чому після арабського нафтового ембарго 1973-го кожен американський президент вважає залежність своєї країни від імпортної нафти слабким місцем. Кроки на кшталт доктрини Картера, проголошеної тодішнім президентом у 1980 році, яка стверджувала право Сполучених Штатів використовувати військову силу для захисту своїх стратегічних інтересів на Близькому Сході, мали на меті забезпечити стабільне постачання нафти.
Поняттю «дефіцит» настає кінець завдяки трьом великим подіям. Перша — американська сланцева революція, яка перетворила цю країну на найбільшого у світі видобувача нафти й газу разом (див. «З помпою»). Після десятиріч спаду з 1970-х Америка зараз видобуває найбільше нафти за свою історію: торік у листопаді — на рівні 10 млн барелів на день. Це зменшує залежність країни від імпорту цього ресурсу й допомагає позбавитися давнього маніакального страху такої залежності. Тому США вже, можливо, не доведеться будь-якою ціною захищати транспортні маршрути з Близького Сходу. А ще вони забезпечили світові ринки великими обсягами нафти й газу, що пішло на користь споживачам енергії в різних країнах.
Друга велика зміна відбувається в Китаї, який намагається перейти від енергомісткої економіки до такої, яка більше орієнтована на послуги. Не шкодячи її зростанню економіки, за останні кілька років ця країна зробила разючі успіхи на шляху до зменшення внутрішнього попиту на вугілля та нафту, сповільнила зростання споживання електроенергії, ширше використовує газ і відновлювані джерела енергії, а також зупинила зростання викидів двоокису вуглецю. Піднебесна й досі залишається найбільшим у світі імпортером викопного палива, але проблеми із забрудненням повітря та побоювання надмірної залежності від імпорту нафти змушують владу активніше розвивати вітрову й сонячну енергетику. Китай має також найсміливіші у світі плани розвитку електричного транспорту. Субсидії та певна авторитарність в енергетиці відіграли велику роль. Але в країні відбувається власний енергетичний перехід, так само важливий, як і в Америці.
Ці дві події сприяють третій, орієнтованій на віддалену перспективу тенденції: потребі створити низьковуглецеву енергетичну систему для протидії зміні клімату. Паризька угода 2015 року хоча й стала віхою на цьому шляху, але від неї ще дуже й дуже далеко до того, щоб зупинити глобальне потепління. Доведеться вкласти трильйони доларів у вітрову й сонячну енергію, батареї, електричні мережі та цілу низку експериментальних джерел чистої енергії.
Цей так званий енергетичний перехід дав початок глобальним перегонам за оволодіння найефективнішими технологіями, а також викликав тривогу з приводу доступу до рідкоземельних металів і критично важливих мінеральних ресурсів, потрібних для виробництва необхідного обладнання. За словами Френсіса О’Саллівена, директора з науково-дослідної роботи в MIT Energy Initiative — підрозділі Массачусетського технологічного інституту: «Ми переходимо від світу, де вартість енергії криється в ресурсі, до світу, де ресурсом є технологія».
Демократизація енергії
Енергетичний перехід можна розглянути із позиції США, ЄС і Китаю, а також таких нафтогазових держав, як Росія та Саудівська Аравія. Америка ризикує втратити лідерство, здобуте на старті завдяки використанню природного газу й джерел відновлюваної енергії з метою зменшення викидів, запровадженню чистих технологій і сприянню (однією з перших) виконанню рішень Паризької угоди. Китай наздоганяє її швидкими темпами. Під найочевиднішою загрозою опинилися Саудівська Аравія та Росія.
Останні кілька років, за які зросла енергетична незалежність Америки, а Китай почав обмежувати власне споживання енергоресурсів, показали зовнішньополітичні наслідки нового енергетичного порядку. Дехто вважає це несподіваним подарунком долі для США. Саме так назвала свою останню книжку дослідниця з Гарвардського університету Меґан О’Саллівен («Windfall»). На її думку, сланцева революція допомогла відтермінувати похмурі прогнози занепаду США, полегшила накладення санкцій на супротивників, сприяла створенню глобального газового ринку для послаблення російського газового зашморгу на шиї України та зменшила напруженість із приводу апетиту Китаю до природних ресурсів. Вона називає її «благом для американської сили та головним болем для російського ведмедя».
Читайте також: Маленькі кроки. Енергетична співпраця України з ЄС
Можливо, такий оптимізм не завжди обґрунтований. Росія та картель країн ОПЕК на диво успішно вміють зменшувати видобуток, щоб боротися з перенасиченням ринку сланцевими вуглеводнями. А ще вони розвернулися до Китаю, який вливає гроші в їхні енергетичні інфраструктури. Найважливіше: американські сланці загрожують зробити залежність глобальної економіки від нафти тільки глибшою, що може мати згубні наслідки для клімату. Якщо Америка надто зосереджуватиметься на видобутку викопного палива, то може забути про потребу розвивати чистіші види енергетики на майбутнє.
Геополітичні наслідки ширшого енергетичного переходу будуть ще складнішими. У січні розпочала роботу глобальна комісія з вивчення геополітики чистої енергії (під егідою Міжнародного агентства з відновлюваної енергії зі штаб-квартирою в Абу-Дабі), і з’явилися сподівання на те, що така подія зробить світ «спокійнішим, стабільнішим і нуднішим». Борці за чисту енергію вважають, що нудний світ — це добре. На відміну від вуглеводнів відновлювані джерела енергії доступні майже скрізь. Спільні зусилля заради того, щоб зупинити глобальне потепління, можуть привести до розробки відкритого програмного забезпечення й обміну технологіями. Коли виробництво електроенергії роззосереджується (приклади можемо побачити в Німеччині, Китаї та Каліфорнії), регіони можуть стати самодостатнішими в енергетичному сенсі. Цей процес назвали «енергетичною демократизацією». В Африці й деінде збільшення доступу до енергії через міні-мережі та дахові сонячні панелі може зменшити її дефіцит, незважаючи на різке зростання населення світу.
Професор Антверпенського університету Давид Крікеманс наголошує, що з часів промислової революції енергетичні переходи — спершу до кам’яного вугілля, а згодом до нафти — змінюють світ. Найостанніший може мати особливо відчутні наслідки. «[Національна] держава та централізоване енергопостачання нерозривно пов’язані. Вони не можуть одне без одного», — пише Крікеманс. На його думку, децентралізація енергопостачання посилить позиції регіонів щодо центральної влади. На думку ентузіастів енергетичного переходу, він чудовий тим, що дасть громадам «суперповноваження» самим розпоряджатися власною енергією, а не перетворюватиме певні країни на енергетичні супердержави.
Читайте також: Розвиток сонячної енергетики в Україні: питання національної безпеки
Проте цей перехід має достатньо потенціалу для того, щоб спричинити й геополітичне напруження. Найочевидніший приклад — ті проблеми, які він створить для залежних від вуглеводнів економік. У новій книжці «Геополітика відновлюваних джерел енергії» («The Geopolitics of Renewables») за редакцією Даніела Схолтена, доцента Дельфтського університету в Нідерландах, стверджується, що найбільше програють ті, кого природа щедро обдарувала запасами викопного палива, і ті, хто надто довго робить ставку на нафту замість того, щоб реформувати економіку. Автори також зауважують, що якщо в традиційній енергетичній системі основним стримувальним чинником є дефіцит ресурсу, то за великого вибору відновлюваних джерел енергії ним стає мінливість. Це можна зменшити завдяки транскордонній торгівлі, але й вона може спричинити суперечки.
Зі збільшенням частки електроенергії в структурі економіки, коли «суперелектромережі» оброблятимуть додатковий попит на енергію, що виникне через урбанізацію, появу електричного транспорту та неймовірну кількість даних, ризики можуть незмірно зрости. У політиці такий важіль, як нафто- та газогони, замінять електричні мережі. Наприклад, українські протестувальники у 2015 році відповіли на анексію Росією Криму, відрізавши півострів від електропостачання. Пильну увагу привертають і китайські інвестиції в електромережі Європи та Австралії з міркувань національної безпеки. І що більший рівень електрифікації економіки, то вища загроза кібератак.
Новий потужний інструмент
Схоже, що геополітика енергетичних ресурсів переросте в змагання між країнами за те, хто з них зможе виробити найбільше енергії та матиме найкращі технології. Єврокомісар із питань клімату й енергетики Міґель Аріас Каньєте пояснює: «Ми взяли незворотний курс на відновлювану енергію. Ті, хто не сприймає перехід до чистої енергетики, у майбутньому програють».
ЄС поставив собі чітку мету: декарбонізувати всю енергетику до 2050-го. І Європа вже має належні ринкові структури для цього, що дає їй сильні позиції. Китай також рішуче прямує до чистої енергетики й може похвалитися кількома неабиякими підприємцями, які розвивають відповідні технології. Що ж до Америки, то саме вона винайшла значну частину відомих нині у світі чистих енергетичних технологій. А сланцева революція відкрила величезні потенційні ресурси для постачання природного газу, який може забезпечити набагато чистіше виробництво електроенергії, ніж кам’яне вугілля, і стане містком до низьковуглеводневого майбутнього. Але в країні виникла загроза розпорошення уваги. США поділені між фундаменталістами, що виступають за викопне паливо (переважно республіканцями), й ентузіастами чистої енергетики (здебільшого демократами). І вони ніяк не можуть дійти згоди щодо оптимального шляху вперед ні для економіки, ні для клімату.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com