Якщо хочеться зрозуміти, яким було ставлення до Гілларі Клінтон на посаді сенатора, а відтак державного секретаря, не треба зважати на коло її наближених. Давній почет, як-от довірені особи Гума Абедін та Маура Пеллі з Фундації Клінтонів, схоже, обожнює її з таким запалом, що не допускає визнання за нею жодного недоліку. Але тоді не слід брати до уваги й тих колишніх співробітників Клінтон, що нині заробляють на хліб насущний очорненням номінантки від демократів. Наприклад, Діка Морріса, з чиєї подачі політичні підходи Білла Клінтона охрестили «тріангуляцією». У вільний від написання опусів проти Гілларі час він працює провідним політичним колумністом у National Enquirer: цей таблоїд описує 68-річну кандидатку як лесбійку-хижачку на межі смерті.
Якщо шукаєте менш емоційної критики на адресу Клінтон, послухайте менш заангажованих чиновників і політиків, які працювали з нею протягом останніх 25 років. Ті, що були у Клінтон у меншому фаворі, розкривають більше нюансів у персоні своєї колишньої шефині, аніж найближчі придворні. Клінтон — трудоголік і безжально вимоглива до часу та відданості своїх працівників. Вона може холодно критикувати, іноді несправедливо, як стверджує помічниця, котрій у кампанії Клінтон мимоволі довелося відіграти значно більшу роль, ніж їй хотілося б. «Гілларі не завжди мила й пухнаста». Але порівняно з більшістю політиків помічниця вважає її нормальним керівником, який телефонує своїм працівникам, щоб привітати з днем народження або коли в них біда. «Небагато сенаторів це роблять».
Колишні колеги Клінтон по Конгресу, зокрема республіканці, чию прихильність вона педантично завойовувала в Капітолії (хоч у 1990-х вони намагалися знищити кар’єру її чоловіка, і її також), відгукуються про неї ще приязніше. «Я з нею дуже добре ладнав, вона симпатична людина. Якщо говорити про роботу з Конгресом, то вона була б значно кращою за Барака Обаму», — каже Дон Ніклс, колишній республіканський сенатор з Оклахоми. Він доклався до знищення реформи медичної системи, яку Клінтон намагалася запустити в 1993 році; відтоді вона працювала з Ніклсом над розширенням системи виплат у зв’язку з безробіттям. «Вона працьовита, вірна своєму слову й дуже професійна, — каже Том Рейнольдс, колишній конгресмен від республіканців, який працював разом із нею в штаті Нью-Йорк. — І не тільки в Сенаті. Вона така все життя».
Рейтинги Клінтон, м’яко кажучи, не відображають усіх цих характеристик. Близько 55% американців сприймають її негативно; приблизно стільки само не довіряють їй (див. «Знищена довіра»). Але поміж тих, хто знає Клінтон, навіть критики хвалять її за доброчесність. Вона політик, а отже, часом буває зацикленою на власних інтересах і цинічною. Утім, вони кажуть, що Гілларі завжди керується пріоритетним бажанням зробити Америку кращою. Іще більше дивує (з огляду на численні скандали навколо неї, зокрема нинішній фурор із приводу листування на посаді держсекретаря через приватний сервер) той факт, що мало хто з людей, котрі мали з нею справу, вважає її особливо необережною. Навіть деякі з її ворогів кажуть, що страхи із приводу її чесності перебільшені. «Можна повернутися на десятки років назад і розкритикувати якісь тодішні судження, — сказав у своєму коментарі для Bloomberg Майкл Чертофф. Він був спецрадником від республіканців у розслідуванні справи «Вайтвотер» проти Клінтон, але в нинішній кампанії публічно її підтримав. — Це дуже, дуже несерйозно порівняно з фундаментальним питанням захисту країни».
Читайте також: Клінон збільшила відрив від Трампа до 12% – АВС
Чим же тоді пояснити величезну непопулярність Клінтон, котрою мільйони американців 8 листопада виправдають голосування за чоловіка, що вихвалявся тим, як мацав жінок? Вона, маючи останніми тижнями перевагу в шість пунктів, швидше за все, виграє. Однак тоді стане найменш бажаним новим господарем Білого дому в сучасності. Трамп навіть припустив, що її можуть убити, і якщо дивитися на те, що діється на його мітингах, він цілком може мати рацію. Його прихильники, граючи венами на шиї, викрикують, що Клінтон «зло» і «вбивця».
Утім, антипатія до Клінтон — це не просто агресивна фантазія правих: їй не довіряють і в її ж таки партії. Майже третина демократів заявили, що не погоджуються з нещодавнім рішенням ФБР не розслідувати скандал з електронною поштою Клінтон. Складно згадати іншого політика, чий публічний імідж настільки не збігається з тим, як його бачать однопартійці. І для агітаторів за Клінтон ця розбіжність — достатній доказ, що її обмовили. Однак у політиці йдеться про те, щоб завоювати симпатії власне громадськості, а також колег. Це Клінтон вдається значно гірше, і в тому частина її провини. Як на такого досвідченого політика (першу свою серйозну промову — на церемонії випуску з Коледжу Веллслі — Гілларі виголосила майже півстоліття тому), вона жахливий спікер. Її виступи — це здебільшого нудні, буденні конструкції публічної особи, котра, здається, бачить прогрес людства як послідовність кроків до поступового проштовхування якихось поліпшень у політиці. Бачення Обами не надто відрізняється, але якщо нинішній президент США вивищує цей процес захопливою риторикою, то Клінтон усе подає театрально-гіпертрофовано, аж дратує. «Вона висмоктує життя з аудиторії», — нарікає представник окремого (і насправді конкурентного) почту обожнювачів її чоловіка.
Це нашкодило їй під час першої кампанії за посаду президента у 2008 році, коли виборці були настроєні не так радикально проти політики істеблішменту. Цього разу слід було очікувати значно більшої шкоди, адже довіра до федерального уряду нині на найнижчому з колись зафіксованих рівнів. І дійсно, на лівому фланзі Клінтон особливо непопулярна серед молодих виборців, які дуже не довіряють владі й найбільш схильні вимагати радикальних змін.
Звідси значна підтримка серед них Берні Сандерса: його перевага як «аутсайдера» підкріплена тим фактом, що до партії, від якої він намагався номінуватися, Сандерс приєднався тільки недавно. Сенатор штату Вермонт доклався до створення «злого» образу Клінтон, виставляючи її апологетом хижацької еліти (щедро оплачені промови, які вона виголошувала перед представникам Волл-стрит раніше, озброїли адептів такої риторики). Протягом праймериз рейтинги симпатій до неї погіршувалися, особливо серед покоління 2000-х: 60% у 2012 році проголосували за Обаму, але лише 31% позитивно сприймав Клінтон ще навіть до того, як у гру вступив Сандерс. Це стосувалося як чоловіків, так і жінок із покоління 2000-х: останніх здебільшого не вражала перспектива, що жінка може стати президентом США вперше за історію країни. Старших громадянок, які значно активніше підтримували Клінтон у праймериз, це розлютило. Екс-держсекретар США Мадлен Олбрайт сказала, що для жінок, які не підтримують інших жінок, у «пеклі відведене особливе місце». Утім, здається, молодші її співвітчизниці не розуміють цієї логіки. Може, оскільки серед них менше тих, хто потерпав від недоліків декретної відпустки чи різниці в оплаті праці (а саме в цих двох питаннях жінки найчастіше заявляють про вияви сексизму).
Якщо коротко, то складно уявити собі політика, менш пристосованого для подолання настроїв американців у дусі «закидати камінням», ніж Клінтон. Але це не адекватне пояснення глибини антипатії до неї у США — бодай тому, що донедавна вона була серед найпопулярніших діячів країни. Коли Клінтон ішла з Держдепартаменту в 2013 році, 65% американців сприймали її схвально. Чому ж зараз майже стільки само відчувають протилежне?
Сумна історія про Гілларі та Білла
Тут важливо враховувати два моменти контексту. Перший: така ситуація для Клінтон не нова. Чи не тоді, коли вона стала всенародно відомою, — 1991 року, під час першої президентської кампанії її чоловіка, — люди її не сприйняли. «Подібно до кінних перегонів, ненависть до Гілларі стала одним із тих видів народної розваги, які об’єднують еліту й люмпенів», — було сказано в портреті вже тоді багатостраждальної першої леді в журналі The New Yorker за 1996 рік. Другий момент: ніхто так і не зрозумів, у чому причина цієї ненависті.
Не сприяло їй і те, що Гілларі Клінтон раз по раз уплутувалась у скандали. Часто вона справляла не найприємніше враження. Гілларі здавалася потайною і, може, не завжди прискіпливою в дотриманні букви закону. Хтось припускав, що, будучи юристом, вона завищувала ціни на свої послуги для клієнтів (хоча закон при цьому не порушувала). Але найсерйозніші звинувачення, зокрема кілька висунутих незалежним радником Кеннетом Старром, який викрив стосунки Клінтона з Монікою Левінскі, були відкинуті через брак доказів або підстав.
Читайте також: Клінтон підтримала розслідування воєнних злочинів Путіна й Асада в Сирії
Краще антипатію до Гілларі (виражену в сумнівах стосовно її чесності) характеризувало дещо розмите відчуття, ніби в ній щось не так. Воно тягнулося за Клінтон в Арканзасі, де її вважали надто незалежною в судженнях, щоб бути першою леді цього південного штату. Це було несправедливо щодо неї. Неоднозначно трактували навіть небажання цієї жінки взяти чоловікове прізвище. Але прихильникам було важко сприйняти те, як у Клінтон перепліталось особисте і професійне. Джерелом цієї проблеми був шлюб Клінтонів. Злі язики завжди характеризували його як професійний союз із розрахунку (головно на користь дружини). Але ті, хто вважав, що вона цинічно в’їхала в політику на спині свого успішного чоловіка, недооцінили її таланти; до 25 років Гілларі вже вивчала право в Єльському університеті й була відомою на всю країну громадською активісткою; її промову в Коледжі Веллслі широко висвітлювала преса. Крім того, подружжя ніколи не приховувало своєї співпраці; Білл пообіцяв президентство «двох за ціною одного». Якщо цим можна частково пояснити, чому Гілларі так і не покинула свого невірного чоловіка (що також не подобається її критикам), то світ бачив і більш дивні шлюби.
Навіть нині, хоча, за чутками, Клінтон ніколи не припиняв своїх любовних походеньок, друзі пари переконливо змальовують її взаємну любов. «Вони часто тримаються за руки», — каже помічник Гілларі. Але навіть якщо їхня спілка має глибоке коріння, це ще не означає, що вона мала б сподобатись Америці. І на це є свої причини.
Під час першої президентської кампанії свого чоловіка Гілларі Клінтон нібито доклала руку до очорнення жінок, які заявляли про романи з ним. Такі звинувачення можна пробачити ревнивій дружині або професійному менеджеру виборчої кампанії. Але жінці, яка запевняла, що вірить заявам чоловіка про його невинуватість, і загальновизнаній феміністці це зовсім не пасує.
В іпостасі найвпливовішої за всю історію першої леді — з офісом у західному крилі Білого дому й завданням реформувати систему охорони здоров’я, яка охоплювала 15% економіки, — вона зазнала ще різкіших атак. І знову-таки часто це виявлялося гіпертрофованою реакцією на помилки, у яких її вина була тільки часткова. Реформа системи охорони здоров’я (Hillarycare) була заскладна й запроваджувалася надто закрито. Частина провини за це лежала на Гілларі Клінтон, яку ніхто не обирав. Але винен був і її чоловік. Утім, саме їй дісталося у хвіст і в гриву. Під час промови на підтримку реформи в Сієтлі протестувальники розмахували плакатами «Хайль Гілларі!» й запрошували її «політати на мітлі».
Читайте також: Клінтон vs Трамп: паранормальні вибори
Клінтони обоє були не ідеальними. Але лють таких нападок свідчила про більше — про глибокий розлом, який це подружжя намагалося подолати. Перший президент із покоління бебі-бумерів та його амбітна дружина представляли культурний зсув, якого боялася велика частина Америки. «Вона була не просто бебі-бумеркою, а сильною жінкою, і хтось сприймав це як загрозу», — каже Роберт Райш, колишній міністр праці Адміністрації Клінтона. Очевидний висновок про те, що непопулярність Клінтон виросла із сексизму, завжди дратував її критиків — майже настільки, як і вона сама. Але інакше важко пояснити розрив між стриманою критикою, яку інколи викликала поведінка Клінтон, і розгнузданою ненавистю, яка прийшла їй на зміну.
Це видно й із того, що позиція Гілларі покращилася, коли Білла Клінтона вивели на чисту воду після його амурів із Левінскі. У цій новій іпостасі скривдженої благовірної — менш загрозливого жіночого архетипу — вона здавалася вже симпатичнішою. Крім того, критика на адресу Клінтон часто має відверто сексистський характер. Її називають «крикливою», «амбітною», а в тій стічній канаві, звідки набирає своїх опозиціонерів Трамп, іще й ненормальною.
Така критика звучала щоразу, коли вона йшла до влади, зокрема під час обох сенатських і першої президентської кампаній, і в останньому випадку рейтинги кандидатки різко впали. Те, що цього разу в неї знову полетить каміння, легко було передбачити. Але рівень ненависті просто зашкалює. Доклалася до цього і преса. Проведений ученими Гарвардської школи Кеннеді аналіз восьми основних ЗМІ, серед яких CBS, The New York Times і The Wall Street Journal, засвідчив, що Клінтон вони критикували більше, ніж будь-якого іншого кандидата від республіканців чи демократів. За перші шість місяців минулого року на кожне позитивне висловлювання про неї припадало три негативні; у Трампа на одну критичну заувагу було по дві похвали. Науковці дійшли висновку, що «увага ЗМІ допомагала розкрутити Трампа й водночас знищувала Клінтон».
Це можна пояснити очевидним: сильні сторони Гілларі, зокрема виборча програма, детальніша за програму будь-якого іншого кандидата, не потрапляє до розряду цікавих новин. Тоді як про Сандерса повідомляли з дивним ентузіазмом, сильні сторони Клінтон взагалі майже не висвітлювалися. І — як це часто траплялося раніше — висуванка демократів швидко почала фігурувати в скандалах. Вони стосуються нібито її вини в загибелі чотирьох американців у Бенгазі 2012 року; щедро оплачених виступів; управління Фундацією Клінтонів та листування через приватний сервер, про який стало відомо незадовго до того як вона оголосила про намір балотуватися. За кілька тижнів із Клінтон, суперкваліфікованої фаворитки перегонів, зробили згасаючу зірку з хвостом чвар. За перший рік її кампанії симпатії до неї знизилися на 20 відсоткових пунктів. 
Що характерно, провина за це частково лежить на самій Клінтон. Її переписка і тривалі спроби заперечити, що у ній щось було не так, — це дійсно підстава для критики. Попри те, слабкість кандидатури Гілларі й серйозність звинувачень у переступах, які їй приписують, перебільшені.
Журналісти найчастіше закидають Клінтон у зв’язку з її кампанією на праймериз те, що вона ризикувала програти ексцентричному лузерові-соціалісту. Насправді ж вона так переконливо розгромила Сандерса (з перевагою майже в 4 млн голосів наприкінці), що шансів у нього зовсім і не було.
Висвітлення скандалів все заплутало іще дужче. Що ж до випадку в Бенгазі (це особливо муляє прибічникам Трампа: на його мітингах зачитують списки свідків, яких нібито вбила Клінтон), то сім офіційних розслідувань засвідчили її непричетність. Промови й діяльність Гілларі у фонді також трактують із пересмикуванням; і одне, і друге було з політичного погляду дурницею, але — за наявними доказами — не містило ознак корупції.
Вина Клінтон у справі її «клятої електронної пошти» (як про це висловився Сандерс) іще помітніше все ускладнює. Але найпоширеніший погляд на цей скандал, розкручений засобами масової інформації та Трампом (нібито її промахи були достатньо серйозні для офіційного звинувачення від ФБР), завжди бачився безпідставним і таким виявився. Із 250 сторінок звіту Федерального бюро про розслідування цієї справи випливає, що Клінтон прийшла працювати в структуру з невпорядкованими процедурами комунікації, які вона та її надто поступливі помічники практикували й надалі. Зі звіту зрозуміло, що Клінтон вела свою електронну кореспонденцію в такий спосіб переважно тому (як сама про це заявляла), що хотіла посилати приватні й особисті електронні листи з одного пристрою — свого BlackBerry. Почасти це через надзвичайну технофобію Гілларі: вона не знає, як користуватися настільним комп’ютером. Цілком можна припустити, що такий спосіб комунікації мав би забезпечити максимальну таємницю її листування. Так чи так, але це було дозволено.
Проблема полягала в тому, що до 193 електронних листів із таємною інформацією існував доступ із приватного сервера Клінтон, чого якраз не дозволялось. Але (як і можна було передбачити) ФБР дійшло висновку, що вчинене Клінтон порушення мало неумисний характер (для обвинувачення в таких справах потрібно, щоб було навпаки). В анналах політичних переступів історики майбутнього довго на поштовому скандалі Клінтон не затримуватимуться. Але їх здивує те, як безпідставно глибока віра у скоєння нею посадового злочину мало не створила умов, за яких господарем Білого дому міг стати Трамп.
Що ж, зрештою, живить цю віру? Очевидно, свою роль у цьому відіграють політичні помилки Клінтон і бунтівні настрої. Але — навіть якщо ви настроєні суворо судити Гілларі — важко уникнути висновку, що більшою причиною всіх її неприємностей є латентний сексизм. Трамп, який має нюх на найниціші інстинкти Америки, намагався викликати жінконенависницьку відразу до Клінтон із самого початку. Коли під час дебатів до праймериз їй довелося вийти до туалету, він назвав це «огидним». Повідомлення з текстом «Якщо Гілларі не здатна задовольнити власного чоловіка, чому вона думає, що задовольнить Америку?» було поширено з його акаунта у Twitter (звісно, він сказав, що нічого про це не знає).
Читайте також: Хакери атакували Twitter голови штабу Клінтон
Тепер він натякає, що його опонентка й колись гостя на його весіллі («суперова жінка», як сам колись її назвав) винна в убивстві й перелюбі. Понад половина білих чоловіків — локомотив ненависті до Гілларі — заявляють про свою «дуже негативну» думку про неї, а це на 20 відсоткових пунктів більше, ніж кількість тих, хто казав те саме про Обаму (до якого їм було байдуже) у 2012 році. Це вони викликали сплеск ненависті до Клінтон на цих виборах. Жінки, здавалось би, мали зрештою виступити проти цих нападок. Хоч і з запізненням, вони так і зробили: ціла хвиля жінок-виборців нині піднялася на захист Гілларі. Серед жіноцтва вона веде з відривом у 20 пунктів, тоді як Трамп має перевагу в 7 пунктів серед чоловіків. Якщо цей гендерний розрив збережеться, він залишиться найбільшим в історії. За даними симуляції, проведеної гуру статистики Нейтом Сілвером, якби голосували тільки жінки, Клінтон перемогла б, здобувши 458 голосів у Колегії виборців, тоді як Трамп дістав би 80. Якби самі чоловіки, він переміг би.
Це свідчить про зіткнення в цих перегонах постійних соціальних рухів за зміни і проти них, які взаємно врівноважуються. Клінтон, що ніколи не відчувала в собі здатності протестувати проти шовінізму, з яким стикалася, повинна бути в певному сенсі задоволена: за неї помстилися. Але їй також і пощастило. В особах Сандерса і Трампа вона зустріла двох опонентів, яких важко було краще підібрати, щоб підкреслити її слабкості й очорнити сильні сторони. Утім, вони, певно, єдині опоненти, яких Клінтон дійсно мала б шанси перемогти.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com