За даними Freedom House, демократія втрачає позиції в цілому світі. Лише 45% країн вважаються сьогодні вільними, і їхня кількість зменшується. Зникає свобода й у світі бізнесу. Концепцію, згідно з якою компаніями можуть управляти різні акціонери за принципом «одна акція — один голос», дедалі частіше вважають чимось надмірним, а то й небезпечним. Погляньмо на перше публічне розміщення (IPO) компанії Snap. Вона планує залучити $3–4 млрд і домогтися оцінки своєї вартості на рівні $20–25 млрд. Виставлені на продаж цінні папери не доповнюються правом голосу, тож уся влада залишиться у співзасновників компанії Евана Спіґела й Боббі Мерфі. Перше розміщення Snap нагадує IPO китайського Alibaba. Останній увійшов до лістингу на Нью-Йоркській фондовій біржі 2014 року, ним через законні механізми управляє непрозоре партнерство із Кайманових Островів. Рядові акціонери Alibaba пасивні й бездіяльні.
Оптимісти можуть відмахнутися, мовляв, ці два ІРО не пов’язані між собою. Але вони демонструють тенденцію до автократії. Вісім із двадцятки найдорожчих компаній світу не управляються зовнішніми акціонерами. Статистика свідчить, що бізнес, на який припадає близько 30% сукупної вартості світових фондових ринків, управляється недемократично, тому що право голосу в ньому обмежується, а фактичний контроль здійснюють основні акціонери або тому, що його акції належать до фондів, які дотримуються пасивної стратегії управління активами, а отже, мають небагато стимулів, щоб голосувати. Ентузіасти корпоративного управління, особливо в Америці, часто наголошують на тому, що сьогодні директори менше контролюють бізнес через махінації з законом. Ці плюси перекриваються трьома масштабнішими тенденціями. Перша тендеція — технологічні фірми можуть диктувати умови засліпленим ними інвесторам. Молоді, без особливої потреби в зовнішньому капіталі, багато з них досягли повноліття в період загалом слабкого зростання бізнесу. Google стала публічною компанією, з подвійною структурою голосування в 2004-му. Останню створили для того, щоб у сторонніх інвесторів було «менше можливості впливати на стратегічні рішення». Facebook зареєструвався на біржі 2012 року зі схожою структурою, а в 2016-му заявив, що випустить нові акції без права голосу. Друга тендеція — спостерігається відхід від моделі багатосторонньої власності у країнах, що розвиваються, де зазвичай 60% акцій перебуває в руках членів родини або держави, тоді як до світової фінансової кризи цей показник становив 50% (за даними МВФ). На початку 2000-х колишній керівник Goldman Sachs Генк Полсон допомагав організовувати приватизацію багатьох підприємств у Китаї. «Китайці не могли відмовитися від контролю», — згадує він у мемуарах. Полсон сподівався, що зрештою держава відступить на другий план, але цього не сталося. Інші економіки, що розвиваються, зокрема бразильська та російська, копіювали китайську стратегію часткової приватизації.
Читайте також: The Economist: Сьогодні відсутній
Третя тендеція — апатія акціонерів, зумовлена появою індексних фондів, які за невеликі комісійні відстежують ринок. Пасивні фонди пропонують добрі умови для заощаджень, але в них мінімальна маржа заробітку на капіталі, тож вони не мають ані змоги, ані ресурсів стежити за справами численних компаній. У таких фондів нині 13% американського фондового ринку (у 2013-му було 9%), і портфелі їхні швидко зростають.
Багатьох занепад акціонерної демократії не турбує. Зрештою, як кажуть вони, інвестори володіють чималою кількістю інших цінних паперів: облігацій, опціонів, свопів і купонів, які не мають права голосу, але це, схоже, нікого не хвилює. У компаніях під ефективним управлінням (наприклад, Berkshire) акції з різними правами голосу торгуються за схожими цінами, тобто ці права не мають особливо великої вартості. Деякі менеджери навіть заявляють, що звуження акціонерної демократії — явище позитивне, тому що голосують люди короткозорі. Торік засновник Facebook Марк Цукерберґ підкреслив, що при звичайній структурі його компанію довелось би продати Yahoo ще у 2006 році.
Не обов’язково бути мільярдером, аби побачити в цій логіці недоліки. Економіці безхребетні акціонери шкодять. У Китаї та Японії компанії розміщують капітал неякісно через те, що не підзвітні зовнішнім власникам. Вони отримують 8–9% рентабельності. Проведене у 2016 році інвестиційним банком Sanford C. Bernstein дослідження привернуло до себе увагу Волл-Стрит, бо назвало пасивне інвестування «безмовною дорогою до кріпацтва». Без активних власників, вважають автори дослідження, капіталізм може розвалитися.
На рівні фірм право голосу має вирішальне значення під час поглинань або коли погіршуються фінансові показники. У медіа-компанії з двома категоріями акцій Viacom, якій у часи свого розквіту належало MTV, але яка останній десяток років переживає застій, сторонні інвестори безпорадні. Право контролю належить 93-річному патріархові Самнеру Редстону, в чиїх руках зосерджено 80% голосів, але лише 10% акцій. Yahoo (колись така сама приваблива, як Snap) також збилася зі шляху. Але, позаяк вона має лише один клас акцій, змогли втрутитися зовнішні інвестори, які, скориставшись правом голосу, змусили компанію розділитися на частини й повернути гроші власникам.
Читайте також: The Economist: Виклик винятковості
Частково ця система, можливо, здатна до самокорекції. Деякі пасивні менеджери, як-от BlackRock, активніше беруть участь у діяльності компаній. Якщо індексні фонди стануть надто потужними, ціни акцій спотворюватимуться, а це відкриє можливості для активних менеджерів. Якщо акції без права голосу продаватимуться за роздутими цінами, їхні власники зрештою прогорять і не купуватимуть їх знову. А якщо модні молоді компанії не досягатимуть запланованих показників, їм доведеться залучати більше грошей на гірших умовах. Але в підсумку акціонерна демократія залежить від того, чи забезпечать інвестори собі право голосу в обмін на капітал, який вкладають у ризиковий бізнес. Якщо їм буде все одно, вона занепадатиме й надалі. Є над чим задуматися фондовим менеджерам, поки вони стоятимуть у черзі за акціями Snap.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com