Якщо добре придивитися, то можна його помітити: у тихому передмісті Белграда на восьмому поверсі блочного багатоквартирного будинку майорить маленький прапорець Європейського Союзу. Майже 20 років тому, у чорні дні Слободана Милошевича, колишній інженер, а тоді журналіст на ім’я Зоран Цвіїч вивісив це знамено на своєму балконі як символ надії, що колись і Сербія приєднається до клубу країн, чиїми цінностями він так захоплювався. Невдовзі потому реактивні бомбардувальники НАТО почали бомбити Белград, щоб зупинити звірства сербів у Косові. Дружина Цвіїча Ґордана боялася, що прапор привертатиме небажану увагу до родини, але його не знімали. Цвіїч помер у 2015 році й усе ще був переконаний, що його батьківщина таки займе своє місце за столом ЄС.
У 2003-му балканським країнам сказали, що їхнє майбутнє — у ЄС. Але нині надії Сербії та п’яти інших кандидатів — Албанії, Боснії, Косова, Македонії та Чорногорії — зблякли, як і жовті зірочки на прапорі Цвіїча. Утомившись від нескінченних скандалів, які на Балканах називаються політикою, та обпікшись на явно передчасному вступі Болгарії та Румунії у 2007 році, європейці не мають особливого бажання й далі розширювати свій клуб, надто тепер, коли Brexit зобов’язує їх зайнятися скороченням. У 2014-му президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер заявив, що за час його п’ятирічного перебування на цій посаді ніякого розширення не відбуватиметься — то був зайвий жест, який ослабив позиції балканських реформаторів. Сьогодні всього 43% сербів говорять про бажання вступити до ЄС, тоді як у 2009 році їх було 67%. Особливо ворожість помітна серед молоді.
Що ж пішло не так? Перспектива вступу змусила б корумповані регіональні еліти дати більше свободи ЗМІ, зміцнювати верховенство права й лібералізувати економіку своїх країн. Це розмило б їхні позиції у владі. Мало хто з них хоче робити бодай щось із цього списку. А сильної бюрократичної машини, яка дотиснула б зміни, у цих країнах немає. Із шести лише Сербія та Чорногорія почали перемовини про вступ. Албанія сподівається зробити це незабаром, Македонія паралізована суперечкою з Грецією через свою назву, Боснія загрузла в міжетнічних чварах, а Косово ще й досі не визнане п’ятьма членами ЄС. «Вони вже не вірять, коли ми брешемо їм про вступ, а ми не віримо, коли вони брешуть нам, що виконуватимуть вимоги» правил ЄС, каже директорка Європейської ради з міжнародних відносин Вессела Чернева.
Читайте також: Як живуть сьогодні боснійські українці
Замість надії тут панує непевність і навіть страх поновлення кровопролиття. Торік уже було декілька напружених моментів: від політичної кризи в Македонії, яка (не без сприяння провокаторів із російських ЗМІ) мало не закінчилася насильством, і до тертя між Сербією та Косовом, яке налякало європейських дипломатів на початку року. І хоча останнім часом у регіоні спокійно (почасти завдяки зусиллям американських дипломатів), нових спалахів бояться, особливо Німеччина. Верховний представник ЄС із закордонних справ Федеріка Моґеріні денно й нічно працює на балканському дипломатичному фронті.
Тут їй доводиться мати справу з лідерами на кшталт Александара Вучича, який керує Сербією із 2014 року: спочатку на посаді прем’єр-міністра, а зараз президента. Вучич — міністр в уряді Милошевича — нині позиціонує себе проєвропейським реформатором і надійним економічним менеджером. Європейські політики кажуть, що не мають іншого вибору, окрім як співпрацювати з ним. Анґела Меркель зустрілася з Вучичем за кілька тижнів до президентських виборів у квітні. Це обурює ліберальних сербів, які заявляють, що європейці поблажливо ставляться до авторитарного лідера, котрий практикує антидемократичні прийоми. Представники громадянського суспільства говорять про зростання організованої злочинності, розвал незалежних інститутів і кампанії залякування в контрольованій державою жовтій пресі.
Якщо раніше європейці сподівалися, що процес вступу змінить цей регіон із 20-мільйонним населенням, то зараз вони покладають надії на торгівлю й інвестиції. Балкани страждають від низьких темпів зростання економіки і величезного безробіття серед молоді, а громадяни голосують ногами. П’ята частина населення Македонії живе за кордоном, а висококваліфіковані серби емігрують до ЄС. Цього тижня на саміті в Трієсті, де були присутні лідери Франції, Німеччини й Італії, із такими тенденціями спробували боротися за допомогою планів регіонального спільного ринку і фінансуванням інфраструктури з боку ЄС. Як завжди, поговорили про «європейську перспективу» балканських країн. Але бажання стимулювати політичні зміни в ЄС зникло.
Не здаватися
Балканські держави — складні партнери. Тут тобі й політичні чвари, й кумівство в економіці, й сварки на кордонах через клаптик моря або якусь кам’янисту гору. Але ЄС не повинен відступатися від свого занехаяного «внутрішнього дворика» — хоча б через пов’язану з бездіяльністю небезпеку. Деякі частини Балкан уже стали второваними шляхами для торгівлі людьми й контрабанди наркотиків до ЄС, а зброю з воєнних конфліктів 1990-х років використали терористи під час терактів у Парижі 2015 року. Ісламський екстремізм підводить голову в деяких районах Боснії та Косова. У такому середовищі цинічні ігри місцевих вождів, які часто розпалюють кризи, аби тільки виставити себе згодом миротворцем, легко можуть вийти з-під контролю.
Європейці часто перебільшують шкідливий уплив зовнішніх сил на західних Балканах. Економічні, політичні й культурні зв’язки регіону з рештою Європи залишають Росію, Туреччину й таких як вони, далеко в тіні. Більшість лідерів знають, що в них немає іншої долі, крім ЄС. Але це вимагає комплексного підходу: більше тиснути на уряди, які толерують беззаконня або несвободу, і поновити зобов’язання щодо розширення.
Для всього цього потрібно забути про скептицизм, який укоренився за довгі роки розчарувань. Якщо Меркель виграє перевибори у вересні, вона могла б витратити дещицю дипломатичного капіталу на Балкани.
У Трієсті багато говорилося про Балкани на «роздоріжжі». Насправді регіон без кінця кружляє по колу невиконаних обіцянок і бюрократичного буксування. Як і більшість її співвітчизників, пані Цвіїч не вірить, що Сербія коли-небудь вступить до ЄС. Вона не довіряє урядові Вучича й обурюється нечесністю європейців, які його підтримують. Але пообіцяла, що потріпаний прапор завжди майорітиме на балконі її помешкання. Зоран Цвіїч не переставав сподіватися. То невже вона перестане?