Коли політики багатого світу говорять про втрату робочих місць і стагнацію доходів через імміграцію та конкуренцію із-за кордону, вони зазвичай мають на увазі робітничі спеціальності в галузях на кшталт автомобілебудування, сталеваріння тощо. Але закордонна конкуренція може негативно позначитися навіть на 1% «представників розумової праці».
У спеціалізованому виданні Journal of Human Resources незабаром вийде стаття Джорджа Борхаса з Гарвардського університету й Кірка Дорана та Їн Шень з Університету Нотр-Дам, у якій проаналізовано вплив глобалізації на вибрану групу особливо помітних західних інтелектуалів: професорів математики. Одне зі складних завдань для суспільних наук полягає в тому, як розмежувати причину й наслідок. Для цього вчені використовують, зокрема, такий прийом, як пошук «природного експерименту», і саме його виявили Борхас, Доран і Шень, коли проаналізували зміни у 
продуктивності американських математиків за період після лібералізації Китаю у 1978-му.
Мао Цзедун, який керував країною від 1949 до 1976 року, не надто полюбляв ідеї, запозичені з-за кордону. Протягом більшої частини його правління китайські вчені мали обмежені контакти із Заходом; еміграція була здебільшого заборонена. У 1949–1965‑му лише близько 200 китайських студентів поїхало до західних університетів, причому переважно вивчати іноземні мови. Тільки 21 особа з них студіювала природничі науки.
Читайте також: Консенсус розпадається
Проте після смерті Мао в китайській освітній політиці відбулися різкі зміни. Його наступник Ден Сяопін прагнув модернізувати Китай і заохочував здібну молодь їхати до західних університетів. До кінця 1980-х Піднебесна стала найбільшим джерелом студентів-іноземців у США. Їх несподіваний наплив помітно відбився на продуктивності роботи професорів математики, з якими вони співпрацювали.
Схоже, що навіть у найабстрактнішій царині науки свою роль відіграє культура. Новоспечені випускники з Китаю набагато частіше за студентів-американців працювали з професорами китайського походження. У результаті цього продуктивність китайсько-американських професорів, якщо вимірювати її за кількістю публікацій, зростала порівняно з продуктивністю їхніх колег (див. «Невід’ємні іммігранти»). А позаяк серйозні наукові журнали можуть приймати лише певну кількість статей у випуск (чи принаймні могли тоді, коли існували тільки в паперовому форматі), то відносна продуктивність американських науковців некитайського походження знизилася, бо слабші праці відсіювалися.
Через затримки приймальних комісій, тривалість аспірантури і процес рецензування повною мірою вплив лібералізації Китаю на американську науку став відчутним лише наприкінці 1980-х. Утім, на початку 1990-х китайсько-американські професори математики писали на 0,3 роботи за рік більше, ніж до напливу іммігрантів, і до 2003-го цей відрив подвоївся.
Червона революція
Схожий струс американського математичного ринку стався 1991 року після раптового розпаду Радянського Союзу. Еміграція з СРСР, як і з маоїстського Китаю, була мінімальною. Радянські вчені мали обмежені контакти зі своїми колегами на Заході. А коли впала залізна завіса, більш ніж 1 тис. радянських математиків емігрували і значна частина їх осіла у США. В іншій, ранішій статті Борхас і Доран зазначають, що, позаяк більшість із цих новоприбулих були вже «готовими» професорами, а не студентами, наслідки від такого напливу пропозиції стали відчутні майже вмить.
У 1991/92 навчальному році 13% осіб, прийнятих на роботу на математичні факультети в Америці, приїхали зі Східної Європи та щойно розваленого СРСР. Безробіття, якого раніше новоспечені американські математики не знали, того року підскочило до небувалих 12%. Таким чином, переможці й переможені з’являються серед людей не тільки в робочих комбінезонах, а й у твідових піджаках.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com