Із руїн війни постає нова Сирія. У місті Хомс, яке сирійці колись прозвали столицею революції проти президента Башара Асада, мусульманський і торговий квартали, як і раніше, зяють пустками, але християнський відроджується. Не шкодують грошей на відбудову церков; над головною вулицею висить велике розп’яття. «Наречений небесний» — написано на білборді з фотографією солдата-християнина, убитого в конфлікті, що триває сім років. У своїх проповідях православні патріархи хвалять Асада за порятунок однієї з найстаріших у світі християнських громад.
Хомс, як і всі міста, відвойовані урядом, зараз переважно належить переможцям-меншинам Сирії: християнам, шиїтам та алавітам (езотеричному відгалуженню шиїзму, до якого належить сам Асад). Ці угруповання згуртувалися проти повстанців (майже виключно сунітів) і вигнали їх із міст. Цивільні суніти, які колись становили значну більшість, пішли вслід за ними. Більше як половина 22-мільйонного населення країни стала біженцями: 6,5 млн у самій Сирії та понад 6 млн за кордоном. Більшість із них суніти.
Читайте також: The Economist: Асаду починають набридати його союзники
Влада, схоже, має намір зберегти нову демографічну картину. Через чотири роки після того, як урядові війська відвоювали Хомс, мешканцям усе ще потрібно отримати перепустку, щоб повернутися та відбудувати своє житло. Серед сунітів вона дістається мало кому. Тим же, кому це вдалося, бракує грошей, щоб почати життя заново. Дехто ходить на християнські служби, сподіваючись на благодійність або візу на Захід від єпископів, які мають зв’язки за кордоном. Навіть до цих сунітів ставляться з підозрою. «Ми так добре жили раніше, — розповідає вчитель-християнин із Хомса. — Але як тепер можна залишатися поряд із ближнім, який ні з того ні з сього назвав тебе кяфіром (невірним)?».
Сирія змінюється навіть у районах, менше зачеплених війною. Старе місто в столиці країни Дамаску — архітектурний заповідник сунізму в ісламі. Але шиїтські ополченці, яких підтримує Іран і які воюють на боці Асада, розширили шиїтський квартал у місті завдяки сунітським та єврейським районам. На сунітських мечетях красуються портрети Гасана Насралла — лідера ліванського шиїтського воєнізованого угруповання «Хезболла». Стіни завішані оголошеннями про шиїтські паломництва. У столичних нових кав’ярнях гості майже не помічають реактивних літаків над головою, які бомблять передмістя, захоплені повстанцями. «Прекрасні звуки», — каже християнка, яка працює в ООН. Як і інші лоялісти, вона хоче побачити, що «терористів» буде покарано.
Війська Асада захопили останні бастіони повстанців навколо Дамаска ще в травні. Зараз він тримає в руках «хребет» Сирії — від Алеппо на півночі до Дамаска на півдні, який французи-колонізатори колись називали la Syrie utile («корисна Сирія»). Повстанцям залишилися сховки вздовж південного та північного кордонів (див. «Сирійські біженці»). Останнім часом урядові сили атакують їх у південно-західній провінції Дар’а.
Руїни в нагороду
Настрій у режиму святковий. Хоч і з великими труднощами, але він пережив війну майже без втрат. Державні установи працюють. У районах, які залишалися під контролем Асада, електро- й водопостачання функціонують краще, ніж у багатьох країнах Близького Сходу. Чиновники прогнозують, що наступного року видобуток природного газу перевищить довоєнні показники. Національний музей у Дамаску, який переніс свої античні скарби в сховища, готується відкрити двері для відвідувачів. Залізниця з Дамаска до Алеппо може відновити роботу вже цього літа.
На відзначення національного свята 17 квітня в древній цитаделі Алеппо провели фестиваль — уперше від початку війни. Військові оркестри, танцівниці, дитячі хори й оперна співачка зі Швейцарії (сирійка за походженням) заполонили сцену. «Бог, Сирія й тільки Башар» — ревів натовп, розмахуючи прапорами, а на екранах показували кадри битви за місто. Нижче, за мурами цитаделі, до самого обрію тягнуться руїни.
Асад виграє цю війну, заводячи гарнізони в центри міст, а звідти вже розстрілює захоплені повстанцями околиці. Уздовж автотраси з Дамаска до Алеппо лежать безлюдні містечка й села. Після римських часів з’явився новий шар мертвих міст. У режиму немає ні коштів, ні людських ресурсів на відбудову. До війни зростання економіки Сирії наближалося до двозначних чисел, а щорічний ВВП дорівнював $60 млрд. Зараз економіка стискається; ВВП торік становив $12 млрд. Вартість відбудови, за оцінками, може сягнути $250 млрд.
Сирійці — досвідчені будівельники. Коли в 1990-му закінчилася громадянська війна в Лівані, вони допомагали відбудовувати Бейрут. Але тепер такої робочої сили немає. На факультеті будівництва й цивільної інженерії в університеті Дамаска дві третини викладачів утекли. Найкращі виїхали першими, за словами одного з тих, хто залишилися. За ними потягнулися студенти. Позосталі стали розмовляти «араглійською» — арабо-англійською мішанкою, тому що багато хто бачить своє майбутнє за кордоном.
Читайте також: США пригрозили "твердою і належною" реакцією на загострення ситуації в Сирії
Транспорт вільно рухається колись забитими автомобілями вулицями Алеппо, незважаючи на блокпости. Із 3,2 млн довоєнного населення залишилося менше ніж 2 млн. Інші міста також спорожніли. Першими виїхали чоловіки, багато їх утікало від призову та ймовірної «путівки» на фронт. Як і в Європі після Першої світової війни, у робочій силі Сирії зараз переважають жінки. На них припадає понад три чверті персоналу в міністерстві в справах релігій — колись виключно чоловічому «заповіднику», розповідає міністр. З’явилися сантехнічки, таксистки й барменки.
Мільйони сирійців, які залишилися в країні, скалічені фізично або душевно. Мало не кожен, із ким спілкувався автор цих рядків, поховав рідну людину. Психологи застерігають про можливість суспільного колапсу. Війна розділяє родини, тож рівень розлучень різко зріс. Більше дітей жебрає на вулицях. Коли відступають джихадисти, то першими відновлюють роботу крамниці, що торгують спиртним.
Проте Асада, схоже, менше цікавить відбудова, а більше — нагородження лоялістів майном, що залишилося від сунітів. Він роздав шиїтським ополченцям тисячі порожніх домівок. «Терористи повинні забути про своє добро», — каже християнка-бізнесвумен, якій дісталося шикарне кафе, що колись належало сунітові-перебіжчику. Новий указ під назвою «Закон 10» легітимізує конфіскацію державою такого майна. Законні власники втрачають право на свої пожитки, якщо не перереєстровують їх, — непросте завдання для мільйонів, які втекли з країни.
Палестинська проблема
Ці заходи ще належить упровадити, але біженці порівнюють їх з ізраїльськими законами про майно відсутніх осіб, яке дає змогу державі захоплювати власність палестинських біженців. Сирійські чиновники, звісно, ображаються на такі порівняння. Владна партія «Баас» заявляє, що представляє всі віросповідання та конфесії Сирії. Алавіти керують країною з 1966 року, але суніти займали вищі посади в уряді, збройних силах і бізнесі. Навіть сьогодні багато останніх вважає світське правління Асада кращим за владу ісламістських повстанців.
Але після того, як у березні 2011-го почалися протести на підтримку демократії, сирійці помітили більшу орієнтацію на роботу з різними конфесіями в політиці. Перші демонстрації приваблювали сотні тисяч людей різних віросповідань. Тож режим почав розпалювати міжконфесійну напруженість, щоб роздробити опозицію. Суніти, застерігала влада, насправді хочуть панування більшості за принципом «переможець отримує все». Із в’язниць випускали джихадистів, щоб заплямувати повстання. Коли влада вдалася до насильства, протестувальники відповіли тим самим. Сунітські держави (Туреччина, Саудівська Аравія та Катар) забезпечували їх зброєю, грошима й проповідниками. Консерватори відтіснили поміркованих. До кінця 2011 року протести виродилися в міжконфесійну громадянську війну.
Спочатку меншини намагалися не виділятися, щоб не привертати до себе небажану увагу. Жінки почали носити хустки. Бізнесмени-немусульмани йшли назустріч вимогам працівників-сунітів виділяти їм приміщення для молитви. Але коли війна повернула ситуацію на їхню користь, то меншини знову відчули себе впевнено. Солдати-алавіти тепер носять на руках витатуйовані портрети імама Алі, якого вважають першим імамом після пророка Мухаммада (суніти дивляться на це інакше). Християнки в Алеппо носять декольте. «Нам ніколи раніше не спадало на думку запитувати людей, яку релігію вони сповідують, — каже один дамаський чиновник. — На жаль, зараз це робимо».
Головний муфтій країни суніт, але після революції на найвищих посадах таких поменшало. Минулого літа Асад замінив у парламенті спікера-суніта християнином. У січні він усупереч традиції призначив міністром оборони замість суніта алавіта.
Офіційно уряд вітає повернення сирійців-біженців, незважаючи на їхню віру чи конфесію. «Ті, чиї руки не заплямовані кров’ю, дістануть прощення», — каже міністр-суніт. Близько 21 тис. родин повернулися до Хомса за останні два роки, за даними губернатора Талала аль-Баразі. Але по всій країні кількість сирійських біженців зростає. Лише цього року 920 тис. осіб покинули свої домівки, стверджують в ООН. Ще 45 тис. утекли після недавніх бойових дій у Дар’а. За ними можуть піти ще мільйони, якщо уряд спробує зайняти інші анклави повстанців.
Читайте також: На півдні Сирії повстанці заявили про об'єднання – Anadolu
Коли на початку цього року режим захопив Гуту в східному Дамаску, то 400 тис. мешканців постали перед вибором: переїхати до захоплених повстанцями регіонів на півночі чи погодитися на перебування в державних притулках. Останнє — це евфемізм, за яким ховається ув’язнення. Десятки тисяч залишалися невільниками в таборах, заявляє ООН. «Ми поміняли велику тюрму на меншу», — каже Хамдан, який живе з родиною в таборі в селищі Адра на окраїні Гути. Вони (і ще дві родини) сплять під брезентом на подвір’ї школи. На воротях озброєні охоронці не дають вийти майже п’ятьом тисячам зігнаних людей.
Начальник табору, християнин, каже, що ув’язнених відпускатимуть, щойно їм видадуть перепустки, але не знає, скільки часу це потребуватиме. Для повернення додому потрібна ще одна перевірка. Загнаний у пастку й безпорадний Хамдан непокоїться, що режим або його прибічники вкрадуть його врожай, а тоді і його землю. Біженці бояться, що взагалі ніколи не потраплять на батьківщину. «Ми нові палестинці», — каже Тахер Кабар, один із 350 тис. сирійських мешканців табору в ліванській долині Бекаа.
Дехто заявляє, що Асад зі зменшенням кількості ворогів-сунітів може послабити репресії. Міністри в Дамаску переконані — зміни неминучі. Вони вказують на реформи в Конституції, проведені 2012-го, якими номінально дозволено багатопартійну систему. Уже видно кілька обнадійливих сигналів. Місцеві асоціації (колись заборонені) пропонують біженцям професійно-технічну підготовку. Державні ЗМІ й досі працюють у дусі орвеллівських, але інтернетом можна користуватися без обмежень, а застосунки для соціальних медіа дають можливості для вільного спілкування. Студенти в кав’ярнях відкрито критикують режим. «Чому Асад не посилає свого сина Хафеза на фронт?» — обурюється студент, який не зміг скласти іспити для подальшого навчання в університеті, щоб уникнути призову.
Як твердять радники президента, із десяток років тому Асад носився з ідеєю лібералізації, а в результаті суніти-екстремісти понабудовували величезних мечетей, щоб сіяти ненависть. Цю помилку він більше не хоче повторювати. Портрети президента, який ніби підслуховує, нашорошивши завелике вухо, тепер висять уздовж доріг та в більшості установ і крамниць Сирії. Блокпости, запроваджені спочатку проти повстанців, контролюють рух транспорту як ніколи раніше. Від чоловіків до 42 років вимагають або платити, або їхати на фронт. Побори такі щедрі, що дипломати заговорили про «контрольно-пропускну економіку».
Читайте також: Французький дебют: перше бойове використання КР MdCN у Сирії
Не піддавшись на вимоги йти на компроміс, коли він програвав, тепер Асад узагалі не бачить причин робити поступки. Він торпедує пропозиції щодо врегулювання політичного процесу, які висувають посередники від ООН і його російські союзники, якщо там ідеться про сунітську опозицію. На січневих перемовинах у Сочі він зірвав плани створення конституційного комітету, коли наполіг на його виключно дорадчій ролі й штаб-квартирі в Дамаску. Радники Асада використовують модні слівця «примирення» та «амністія» як евфемізми на позначення відмови від боротьби та запровадження перепусток. Він ще повинен окреслити план відбудови.
Кому війна, а кому…
Скидається на те, що Асаду починають набридати його союзники. Іран не піддається на заклик Росії вивести іноземні війська із Сирії. Він не хоче відмовитися від командування 80 тис. озброєних шиїтів-іноземців. За даними Королівського коледжу в Лондоні, у сутичках між ополченцями та сирійськими військами загинули десятки людей. Розбивши ісламістів-сунітів, армійські офіцери не бажають підкорятися ісламістам-шиїтам. Особливо алавітам не до смаку проповіді шиїтів. «Ми не молимося, не постимо [під час Рамадану] і вживаємо алкоголь», — каже один із них.
Але підтримка Асадові все ще потрібна. Хоча під його владою перебуває більшість населення Сирії, але близько 40% території країни таки не підкоряється. У прикордонних районах переважає вплив інших держав, які перекривають торгові коридори й доступ режиму до покладів нафти. На північному заході турецькі сили є в певному сенсі захистом для «Хаят Тахрір аль-Шаму» — угруповання, пов’язаного з «Аль-Каїдою», та для інших повстанців-сунітів. На схід від річки Євфрат американські й французькі офіцери контролюють сили під проводом курдів. Повстанці-суніти вздовж Голанських висот слугують буфером для Ізраїлю та Йорданії. Теоретично ця територія називається «зоною деескалації». Але бойові дії в ній наростають знову.
Нові наступальні операції режиму загрожують втягнути іноземні держави ще глибше в конфлікт. Туреччина, Ізраїль і США застерігають від недружніх дій щодо повстанців, яких вони захищають. Продовження іранських операцій у Сирії може стати кінцем Асада та його режиму, переконаний Ювал Стейнітц, міністр в уряді Ізраїлю, який бомбив іранські бази в Сирії. Можливо, Ізраїль дає режимові зелене світло в провінції Дар’а, щоб не допустити в цей регіон іранців.
Для Асада можуть бути й гірші варіанти, ніж війна. Інтенсивніші бої, імовірно, дадуть нові можливості для винагородження лоялістів і маніпулювання демографією на свій розсуд. Сусіди, як-от Йорданія та Ліван, і європейські держави можуть потерпіти диктатора, щоб не отримати свіжу хвилю біженців. А головне — війна відтягує той день, коли Асаду доведеться відповідати на запитання, як він планує відбудовувати країну, що її так необачно зруйнував.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com