На велетенському білборді на Таймс-сквер у самому серці Нью-Йорка миготять зображення китайських красот: стародавні храми, хмарочоси в неонових вогнях і залиті сонцем рисові поля. Державна інформаційна служба «Сіньхуа» через свій англомовний телеканал пропонує «нове бачення» Піднебесної. У столиці Камбоджі Пномпені діти граються біля афіш, що рекламують розкішні багатоквартирні будинки, зведені китайцями. Покупцям обіцяють «новий стиль життя». За фінансової підтримки Китаю молодь в усьому світі вивчає мандаринську. У Делавері учні навіть одягають на День Конфуція традиційне китайське вбрання і вклоняються вчителям. Споживачі з усього світу давно звикли до повсюдної присутності Китаю: «Made in China» — найвідоміший ярлик на будь-яких товарах. Але останнім часом китайська влада намагається подати країну як бренд, що здатен приваблювати людей з інших країн, як це робить Америка: культурою, товарами й цінностями. 10 років тому Комуністична партія Китаю проголосила нову ціль: економічну та військову потугу, що стрімко міцнішає, і її має доповнити м’який вплив. За словами Девіда Шембо з Університету Джорджа Вашинґтона, Пекін на цей проект витрачає щороку $10 млрд. Це найщедріша у світі державна програма, націлена на покращення іміджу.
Комуністи запозичили ідею м’якої сили в політолога Джозефа Ная. Він стверджував, що для впливовості у світі жорсткої сили замало. Слід дбати про «м’яку силу привабливості». Китайці усвідомили, що їм цього бракує. На Заході до їхньої авторитарної політики ставилися з підозрою. В Азії побоювалися Китаю як регіонального гегемона. Пекін розумів, що економічною потугою можна завойовувати прихильність урядів (будувати автостради, залізниці й стадіони). Але Най вважає такі інвестиції проявом жорсткої сили. Тож Китай вирішив, що потребує ще й більше м’якої, аби до нього тягнулись іноземці.
Читайте також: До чого може призвести «китайське відродження»?
Кілька років китайські науковці дебатували про м’яку силу. А у 2007-му на цю тему висловився тодішній лідер країни Гу Цзіньтао, наказавши зборам зайнятися цим питанням. Його наступник Сі Цзіньпін активізував зусилля. 2013 року він скликав засідання політбюро, присвячене м’якій силі. Можновладці погодилися, що це невід’ємна складова «китайської мрії про велике відродження китайської нації»: фраза «китайська мрія» — одна з улюблених у Сі Цзіньпіна. Останній узяв на себе роль головного промоутера нової форми впливу. Під час закордонних подорожей у цьому йому допомагає елегантна й усміхнена дружина, на яку всі звертають увагу. Старання Сі були помітні в січні, на Світовому економічному форумі в Давосі, де йому аплодували за дифірамби глобалізації та заклики до єдності в боротьбі зі зміною клімату. Навіть Мао Цзедун, який мав велику популярність серед лівої інтелігенції у світі, менше викаблучувався заради симпатії іноземців.
Навала червоних ліхтариків
Най, якого китайська влада вважає гуру, бачить три основні шляхи застосування м’якої сили: через політичні цінності, культуру й зовнішню політику країни. Та перемогти на всіх фронтах непросто. КП відомо, що її ідеологія нині мало кому цікава. Може, у 1950-1960-х роках Китай мав більше м’якої сили. Тоді жорсткий, але харизматичний диктатор Мао підтримував соціалістичну утопію, що надихала людей в усьому світі. Нині деякі китайські дослідники говорять про «китайську модель» — успішне, на їхню думку, поєднання авторитарної політики й дещо ліберальної економіки (за активною участю держави). Однак у розмовах з іноземцями китайські лідери зазвичай прикрашають свою політику.
Натомість стратегія м’якої сили акцентується здебільшого на популяризації культури та спробах переконати світ, що китайська зовнішня політика, як для такої великої країни, досить доброзичлива. Культура, яку партія вибрала для зовнішнього споживання, сформувалася задовго до комунізму. Конфуцій, котрого Мао засуджував як переносника феодальної думки, тепер позиціонується як мудрець, що навчав гармонії. Від 2004 року Китай відкрив близько 500 Інститутів Конфуція в 140 країнах. Там можна вивчати мову, відвідувати танці та гуртки кулінарії. У понад тисячі шкіл по всьому світу відкрито Класи Конфуція з викладачами, матеріалами та фінансуванням. Мета — поширювати вивчення мандаринської.
У Піднебесній сподіваються, що іноземці перейматимуть її традиції. Скажімо, влада планує зробити китайський Новий рік таким самим популярним святом, як Різдво. 2010-го в різних країнах відбулося до сотні новорічних заходів. У 2017-му коштів виділено на дві тисячі святкувань року Півня у 140 країнах. У ніч Місячного фестивалю від площ, де їх проводили, розлітались і ширяли над міськими вулицями червоні китайські ліхтарики. Комуністична партія прагне, щоб культурна присутність КНР відчувалася всюди. Нещодавно на показі мод у столиці Ефіопії Аддис-Абебі дефілювала модель у ципао — сукні без рукавів, що набула популярності серед китайських модниць у 1920-х роках.
Китайські дипломати завзято переконують іноземців, що зміцнення їхньої країни остерігатися не варто. Сі Цзіньпін наголошує на «новій моделі відносин між великими потугами»: Китай може співіснувати зі США без того роду суперництва, що призвело до двох світових воєн. Його ініціатива «Один пояс, один шлях», що передбачає китайські інвестиції в інфраструктуру Азії, покликана утвердити репутацію Китаю як країни, що процвітає і готова витрачатися на благо світу.
Вибудовуючи такий імідж, Китай багато інвестує в іншомовні ЗМІ. Головна державна інформаційна агенція «Сіньхуа» у 2009–2011 роках відкрила майже 40 іноземних представництв. Таким чином, у час, коли інші ЗМІ переживають скруту й закривають відділення, вона обзавелася 162 корпунктами (до 2020 року планується дійти до 200). Іноземних кореспондентів «Сіньхуа» стало вдвічі більше. Торік у грудні міжнародна інформаційна служба Китаю провела ребрендинг і називається тепер China Global Television Network. Її шість телеканалів мають конкурувати з такими світовими гігантами, як BBC, CNN й «Аль-Джазіра» (Сі Цзіньпін доручив працівникам «гарно розповідати про Китай і поширювати китайські погляди», а також «підкреслювати роль Китаю як архітектора миру у світі»). Головний англомовний рупор китайського уряду China Daily оплачує публікації в таких виданнях, як Washington Post і Wall Street Journal.
Читайте також: Едвард Лукас: WikiLeaks став дуже вибірковим і не публікує матеріалів, що шкодять Росії чи Китаю
Влада намагається охопити й онлайн-простір. Торік урядова медіа-група витратила 30 млн юанів ($4,35 млн) на запуск безплатного англомовного сайта Sixth Tone. Ресурс покликаний рекламувати Китай більш вишуканим, а часом і критичнішим до влади контентом, ніж в інших виданнях країни. Діставши благословення від партії, приватні компанії теж узялися до справи. 2015 року найбільший китайський майданчик електронної торгівлі Alibaba купив провідну англомовну газету Гонконгу South China Morning Post за $260 млн. Це видання славиться різкими й часто критичними репортажами про китайську політику. Угода викликала побоювання, що Alibaba спробує перетворити газету на апологета партії. Найбагатша людина Китаю Ван Цзяньлінь намагається купити кіностудії та продюсерські компанії Голлівуда — осередку американської культури (нові китайські обмеження на просочення капіталу могли нашкодити його планам. На початку цього місяця Ван Цзяньліню довелося скасувати пропозицію на придбання легендарної голлівудської компанії Dick Clark Productions за $1 млрд).
Піднебесна прагне достукатися до світової спільноти із серця капіталістичної культури Америки. 2011 року китайці почали рекламувати себе на Таймс-сквер. Торік на одному з білбордів 120 разів за день протягом двох тижнів «Сіньхуа» транслювала відеоролик на підтримку територіальних претензій КНР на острови в Південно-Китайському морі. Іноді партія маніпулює міжнародною громадською думкою завуальовано. 2015 року Reuters провела розслідування й виявила, що державна китайська студія China Radio International контролює щонайменше 33 радіостанції у 14 країнах, зокрема й у США, але приховує ці зв’язки через підставні компанії. За повідомленням Reuters, радіостанції уникали трансляції матеріалів, що виставляють Китай у негативному світлі.
Під кисло-солодким соусом
Утім, коли Най писав про м’яку силу, то мав на увазі, що держава не може її «виробити». Він наполягає, що успіх США — це продукт насамперед громадянського суспільства, бо до нього доклалися всі: «від університетів і фондів до Голлівуда й поп-культури». Комуністична партія Китаю не довіряє громадянському суспільству, тому розбудова м’якої сили майже повністю в руках держави. Понад те, Пекін не раз намагався поєднувати елементи м’якої політики з жорсткою та неліберальною. Такий підхід аж ніяк не поліпшує глобальний імідж Китаю, а навпаки, часто його підриває.
Узяти хоча б Інститути і Класи Конфуція. 2007 року один із партійних лідерів назвав їх «важливим елементом закордонної пропаганди Китаю». Університети, які переживають скрутні часи, охоче замінили курси іноземних мов тими, що їх пропонують (і фінансують) Інститути Конфуція. У деяких містах Інститути започаткували нові програми вивчення китайської або замінили старі. Більшість із них не підтримують активно партійний курс, але оминають слизькі політичні теми (як-от придушення продемократичних протестів 1989 року).
Часто вони спричиняють суперечливі ситуації. 2013 року канадський Університет Макмастера розірвав співпрацю з Інститутом Конфуція в студентському містечку після того, як одному із працівників китайського закладу не дозволили вступити в заборонену в КНР організацію «Фалуньгун». Зрештою Інститут припинив роботу. На конференції 2014 року, присвяченій китайським студіям у Європі, очільник світової мережі Інститутів Конфуція наказав вилучити із програми сторінки зі згадкою про тайванський освітній фонд. Подібна цензура лише підтверджує підозри мешканців Заходу стосовно політики Китаю, а отже, послаблює ефект м’якої сили.
Читайте також: Трамп змінив думку щодо політики «одного Китаю»
Спроби змалювати країну в більш рожевих тонах через міжнародні ЗМІ теж стикаються з неабиякими труднощами. Китайські телемережі намагаються завойовувати цільову аудиторію іноземними ведучими (і безліччю сюжетів із пандами). Та іноземцям відомо про жорсткі методи КНР: мобілізацію лояльних активістів, які мають глушити голоси протестувальників під час закордонних візитів китайських лідерів; тиск на іноземних політиків, аби ті не нарікали на ситуацію з правами людини в Китаї (активіст Лю Сяобо, який отримав 2010 року Нобелівську премію, скніє в китайській в’язниці, а західні лідери рідко згадують про нього в публічних виступах). У лютому представник китайського посольства в Лондоні застеріг Даремський університет, що не варто приймати виступ колишньої учасниці «Міс Світу», яка народилась у Китаї, виросла в Канаді (у конкурсі брала участь як канадка) й відкрито критикує Комуністичну партію.
Що ж стосується меседжів Китаю про мир у світі, то для багатьох в Азії вони звучать непереконливо. Настирливі претензії Пекіна в Східно- й Південно-Китайському морях викликають загальне обурення. Активне нарощування Піднебесною військово-морських і повітряних сил, а також розгортання ракетних комплексів тривожать і США.
Спроби Китаю пропагувати власну м’яку силу не зовсім марні. Опитування показують, що респонденти з Африки краще відгукуються про Китай, ніж мешканці інших куточків світу. Частково тому, що Китай щедро фінансує материк: в Анголі будь-який професіональний футбольний матч відбувається на одному з чотирьох стадіонів, побудованих китайцями. Молодь деінде більш прихильна до Китаю, ніж старше покоління. Може, це свідчить, що країна справді здатна бути «класною». Компанія Portland Communications провела опитування, присвячене ставленню людей до 30 країн, переважно багатших за Китай. У 2015 році він пас задніх, а торік піднявся на дві сходинки, обігнавши Чехію та Аргентину.
Але за гроші любов, якої Китай собі хоче, він не купить. За даними Pew Research Centre, за рік перед приходом Сі Цзіньпіна до влади трохи більше ніж половина американців мали про Піднебесну позитивну думку. Наприкінці 2016-го таких назбиралося лише 38%. В інших країнах Pew виявив подібну тенденцію. У 14 із 19 держав, де було проведено опитування у 2011–2013 роках, люди почали ставитися до Китаю менш приязно.
Партія має вмити руки
Піднебесна здобула багато прихильників завдяки стрімкому економічному розвитку. Проте жертви в соціальному й культурному вимірах, принесені заради статків, викликають критику. Звісно, можна мати м’яку силу і смог одночасно (у новітній історії США не бракувало ні одного, ні другого). Однак забруднення повітря послаблює м’яку силу Китаю: загалом складається враження бездушної влади, що дбає більше про збагачення країни, ніж про здоров’я власного народу і всієї планети. Тепер у багатьох іноземців Китай асоціюється зі смогом. Така репутація країни неабияк вплинула на те, що 2015 року її відвідало на 37% менше туристів, ніж 2007-го (серед інших причин вартість і проблемна процедура отримання віз, а також курс юаня). Сі Цзіньпін тому й пнеться в боротьбі з глобальним потеплінням, бо хоче надолужити те, що Китай утрачає через екологічні жахіття.
Деякі китайці потай нарікають: проблема в Комуністичній партії, яка не терпить інакомислення і є найбільшою перешкодою для розбудови м’якої сили. Безжальні спроби придушити громадянське суспільство, відколи Сі Цзіньпін прийшов до влади, очевидно, не дуже допомагають. Він намагався посилити контроль партії і над мистецтвом: 2014 року заявив, що треба просувати соціалізм, а не бути «рабами ринку». Навряд чи це допоможе Піднебесній змагатися з американськими телешоу, які створюють привабливий образ американської культури в мільйонах осель по всьому світу.
Читайте також: Китай ставить нові рекорди народжуваності
А от китайські передачі, які зазвичай є ледь прихованою пропагандою, іноземці майже не дивляться. Тріумфу 2000 року, коли у світовий прокат вийшов найуспішніший китайський фільм «Тигр підкрадається, дракон ховається», знятий за участю американських компаній, досі не вдалося повторити. Американська мультиплікаційна трилогія «Панда Кунг-фу» чи не більше прислужилась у розвитку м’якої сили Піднебесної, ніж будь-який китайський фільм. Не дивно, що КНР так хотіла долучитися до роботи над третьою частиною, яка вийшла на екрани торік.
Державні китайські ЗМІ радісно переповідали коментарі американців про те, що президентство Дональда Трампа може завдати серйозного удару по м’якій силі США. Якщо, як припускає Най, така сила випливає з популярності культури, політичних ідеалів і зовнішньої політики країни, то Америка матиме проблеми за двома пунктами. Китайська політична система, може, і не зажила широкої міжнародної популярності, та порівняно з американською видаватиметься деяким людям трохи привабливішою.
Тут у Китаю є кілька козирів. Наприклад, поза сучасними кордонами він не має колишніх колоній. Протягом майже 40 років не розв’язав жодної війни. У безладному світі лідерство його видається відносно стабільним і передбачуваним (принаймні якщо не вникати, адже рішуча боротьба Сі Цзіньпіна з нонконформізмом свідчить, що той бачить серйозні загрози для своєї влади).
Сі Цзіньпін став першим китайським лідером, що звернувся до світової еліти в Давосі (це сталося за кілька днів після інавгурації Трампа). Здається, він вирішив скористатися рідкісною можливістю поніжитись у промінні слави. Проте ефективність китайської м’якої сили, швидше за все, буде обмеженою. Самі можновладці Піднебесної сумніваються, що їхня стратегія має шанси на успіх. 2015 року високопоставлений чиновник Чжоу Гон відкрито заявив, що фінансована державою програма м’якої сили навряд чи дасть плоди: «Без активної участі народу, — написав він у головному виданні партії «Женьмінь жибао», — зовнішня пропаганда китайської культури не лише втрачає сенс, а й видається штучною». Чжоу має рацію стосовно ролі народу. Китаю нелегко буде знайти друзів і здобути вплив серед провідних країн світу, затуляючи роти своїм найкращим промоутерам.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com