Німецька збірна, яка поїде на чемпіонат УЄФА з футболу до Франції в червні, яскраво демонструє розмаїття населення країни. Так зване мігрантське походження має замалим не кожен п’ятий її житель, а у збірній і взагалі майже половина гравців. На футболках прізвища на кшталт Боатенґ (ганець), Мустафі (албанець із Македонії), Белларабі (марокканець) і Хедіра (тунісець). Іноземне походження видають і деякі імена перед німецькими прізвищами. Мати Антоніо Рюдіґера зі Сьєрра-Леоне. Бернд Лено має російське коріння.
Говорячи про національність, німці протиставляють термін «мігрантське походження» його дещо зухвалому антоніму «біодойч» («уроджений німець»). Це відображає контроверсійність і мінливість їхніх поглядів. Історично «німецькість» завжди означала етнічну належність, пов’язану зі спільним генезисом або «кров’ю». Але сьогодні Німеччина перетворюється на мультиетнічне суспільство, як і інші країни Заходу. Потрібна відповідь: яким має бути офіційне ставлення держави до категорій «уроджених» і «мігрантів»?
Нагальне питання цього року: як їх обліковувати. Від 1957 року Німеччина щороку проводить «мікроперепис» 1% населення. Новий закон у 2005-му додав до кожного четвертого року цілий клубок запитань: вони мають визначити, чи є у конкретного домогосподарства іноземне коріння. Орієнтуючись на дані з таких анкет, чиновники вирішують, чи присвоювати родині ярлик «мігрантське походження». Це стало предметом суперечок. Цього року дія закону закінчується, але у комітетах Бундестагу розглядають його нову версію. Це змушує науковців і політиків замислюватись, як же визначати ідентичність.
Читайте також: Гра зі свідомістю
У решті країн Європи практикуються найрізноманітніші підходи. На одному полюсі Франція. Там громадянство історично було питанням вибору, а отже, походження й етнічну належність під час перепису населення офіційно не враховують. На думку Патріка Сімона з Національного інституту демографічних досліджень у Парижі, такий підхід завжди був дещо лицемірним: французи послуговувалися расовими категоріями у своїй імперії, а коли остання в 1950-х перестала існувати, почали застосовувати їх до мешканців колишніх колоній, які приїжджали до Франції. Утім, невдовзі почали трактувати національність залежно від наявності чи відсутності громадянства, безвідносно до походження.
Британія в 1991 році та Ірландія у 2010-му пішли іншим шляхом. Як і решта англомовних країн, вони на той час уже прийняли факт мультиетнічності своїх суспільств. Тамтешні політики збирали статистику про різні групи, сподіваючись, що це допоможе їм відстежувати дискримінацію. Тож питання про етнічну належність до анкет для перепису населення вони включили. Але на вибір респондентам даються пункти, серед яких трапляються, наприклад, «чорношкірий британець» або «змішана раса». Етнічна належність тут — поняття суб’єктивне, а не наукове.
У країнах Східної Європи проявляється ще одна традиція. Це молоді держави, які відкололися від мультиетнічних імперій, що розвалилися. Тож там роблять акцент на обліку національних меншин, яким сотні років, а не нових приїжджих. Скажімо, в Угорщині є список офіційних національностей, котрі живуть у країні, від мадярів і словенців до сербів і ромів. Але й ці країни теж практикують самовизначення. Недолік такої системи в тому, що деякі групи, особливо роми, можуть вважати за краще не «здавати» себе, адже бояться стигматизації. Як наслідок — вони взагалі не фігурують у статистиці. Про це розповідає етнолог з Ессена Лінда Зупік.
Останній блок — Німеччина, Нідерланди та країни Скандинавії. У минулому там жили порівняно однорідні суспільства. Сьогодні, керуючись найкращими міркуваннями, вони не бажають визнавати існування етнічного мейнстриму, бо це може створити враження, ніби решта груп є громадянами другого сорту. Під час переписів населення в цих країнах не ставлять прямих запитань про етнічну належність, а збирають таку інформацію опосередковано (наприклад, через запитання про місце народження батьків), а відтак присвоюють ту категорію, яка здається об’єктивною.
Читайте також: Німеччина в новій стратегії безпеки визнала Росію суперником
У випадку Німеччини цей підхід знову й знову нагадує про «незручні» поняття кровної належності, вважає Анне-Катрін Вілль, викладачка Університету Отто фон Ґеріке з Магдебурга. Аби присвоїти людині «мігрантське походження», достатньо, щоб один із батьків народився в зарубіжжі. І в німецькій системі, на відміну від нідерландської, цей статус передається дітям. До мігрантів за походженням зараховують багатьох німців, у яких за кордоном народився навіть один із батьків. Виняток із правила — батьки або батьки батьків, які іммігрували в Німеччину до 1950-х. Таким чином, під цю категорію не підпадають мільйони етнічних німців, які втекли зі Східної Європи відразу після Другої світової війни. Вони були мігрантами, однак їх та їхніх нащадків не вважають «мігрантами за походженням», натомість фактично визнають «біодойчами».
Усі підходи мають свої недоліки. За словами Сімона, уявлення французів про те, що держава навмисно повинна ігнорувати етнічну належність своїх громадян, наївне. Небажання збирати дані про те, скільки з них має африканське чи арабське коріння, дуже заважає політикам
виявляти дискримінацію та боротися з нею. Водночас проблема самовизначення полягає в тому, що тут категорії суб’єктивні й культурно плинні. Це утруднює порівняння даних у часі.
Але більшість науковців вважає, що бюрократичні рішення, сформовані за відповідями на псевдооб’єктивні непрямі запитання, найгірший варіант. Коли єдиним критерієм стає місце народження батьків, етнічна інформація губиться з кожною генерацією. Наприклад, чорношкірий громадянин Німеччини в четвертому поколінні може схотіти зарахувати себе до своєї етнічної групи, як робить, наприклад, багато латиноамериканців у США. І навпаки, німецька дитина, у якої один дідусь чи бабуся з іншої країни, може взагалі не вважати етнічну належність важливою ознакою своєї ідентичності. Головна проблема, за словами Сімона, переосмислити значення поняття «мейнстрим». Це потрібно, щоб суспільство стало більш згуртованим. Схоже, поки що німецька система класифікації його лише розділяє.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com