Наприкінці липня армія США оголосила про намір повернути японській державі 15 квадратних миль (40 км2) території на Окінаві. Це стане найбільшим поверненням землі на острові, де розквартировано майже 30 тис. американських військових, після офіційного закінчення окупації в 1972 році. Рішення було прийняте після зґвалтування та вбивства місцевої мешканки й масових антиамериканських протестів у червні.
Останнім часом спротив американським базам наростає і в Туреччині. Після невдалого воєнного перевороту в липні багато турків звинувачують американських вояків із повітряної бази Інчирлик у причетності до змови. Через три дні після спроби перевороту проурядовий журналіст Юсуф Каплан поширив такий твіт: «США, ви знаєте, що ви найбільший терорист! Ми знаємо, що всі перевороти — ваша робота! Ми не дурні! #procoupUSAgohome».
Америка має більше закордонних військових баз, аніж будь-яка інша держава: майже 800 у 70 з лишком країнах. З близько 150 тис. військових, які перебувають за кордоном, 49 тис. служать у Японії, 28 тис. — у Південній Кореї і 38 тис. — у Німеччині. Сукупні витрати США без урахування зон ведення військових дій становлять до $100 млрд на рік. У ХХ столітті військові об’єкти за кордоном довгий час були виправдані захистом від радянської загрози; коли ж вона зникла, з’явилися інші причини залишитися. З 1990-х через війни на Близькому Сході стратегічно важливими стали деякі країни, зокрема Бахрейн і Туреччина (американські удари по «Ісламській державі» («ІД») завдаються з бази Інчирлик). Дещо пізніше зростання військово-морської потуги Китаю змусило Америку посилити свою присутність у Тихому океані.
Читайте також: Які виклики стоять перед НАТО
Внутрішня підтримка закордонних баз сягнула свого піка через рік після терактів 11 вересня, коли 48% американців заявили, що нарощення військової сили — найкращий спосіб зменшення загрози тероризму. Сьогодні, хоча так само вважають приблизно стільки само осіб, 47% переконані, що це нагнітає ненависть і призводить до зростання тероризму (лінія розмежування збігається з партійністю: 70% республіканців підтримують військову силу, а 65% демократів виступають проти). Проте, коли питання стосується самих закордонних баз, американці здебільшого про них «абсолютно нічого не знають», каже Девід Вайн, доцент антропології Американського університету й автор книжки «Base Nation: How US Military Bases Abroad Harm America and the World» («Нація баз: як військові бази США за кордоном шкодять Америці та світові»). Якщо вони взагалі над цим замислюються, каже він, «більшість вважає, що армія США — це добре, тож американські бази, хай де вони розташовані, — це теж добре». Під час президентських праймериз кандидат від республіканців Дональд Трамп поставив під сумнів потребу в стількох закордонних базах, а також порушив питання про те, у що вони обходяться. Жоден інший кандидат цього не зробив.
Хибні уявлення про вартість фінансування закордонної військової присутності Америки могли частково допомогти пояснити такі амбівалентні настрої громадськості. За словами Вайна, навіть «так звані експерти серед військових» вважають, що бази обходяться Америці не дуже дорого, оскільки велику частину видатків сплачують іноземні держави. Насправді, пояснює він (згідно з оцінкою аналітичного центру RAND Corporation від 2013 року), утримання військовослужбовців збройних сил за кордоном, а не у Сполучених Штатах обходиться від $10 тис. до $40 тис. на кожну особу додатково.
У збройних силах службу за кордоном багато хто все ще вважає додатковим плюсом й однією з головних причин, щоб узагалі підписати контракт. «Приблизно для 75% тих, із ким я спілкуюсь, можливість подорожувати — це найпривабливіше», — каже штаб-сержант Марко Лопес, вербувальник із Лос-Анджелеса. Інший вербувальник, штаб-сержант Ендрю Мюррей із Теннессі, пояснює, що багато новобранців «прагнуть вирватися з провінційного штату Теннессі. Коли розповідаю їм про те, що бачив у Європі, у них просто очі горять». Європа, особливо Німеччина, є одним із найпопулярніших місць для армійських рекрутів. На думку обох сержантів, німці особливо дружелюбні й гостинні. Декого приваблює багата європейська історія, а ось сержантові Мюррею подобалася можливість відвідувати «щоразу у вихідні інше місто, ходити на вечірки й дивитися визначні місця».
Перед відправленням за кордон американським військовим проводять детальний інструктаж про те, чого очікувати і як поводитися. Сержант Мюррей розповідає: його попереджали, що німці не дуже люблять стояти в чергах і що не варто «виставляти напоказ свій патріотизм». Сержанту Лопесу під час дислокації в Сеулі наказали уникати районів, відомих як осередки проституції. Утім, як засвідчили недавні події на Окінаві, не всі контрактники прислуховуються до інструктажів. Зарплатні відомості Дядечка Сема підгодовують економіку районів, де розташовані військові бази, однак переважно через відвідування солдатами нічних клубів і барів, що інколи закінчується неприємностями.
За останні 15–20 років Пентагон вживав заходів для поліпшення відносин між закордонними базами та місцевими громадами. Здебільшого це проявлялося у спробах тримати в руках розгульних солдатиків. У 2006-му до Єдиного кодексу військової юстиції США додали заборону користуватися послугами повій (що обурило деяких американських військових, дислокованих у Німеччині, де проституція легальна). Департамент оборони також повідомив про збільшення частки справ про сексуальне насильство, переданих до військових трибуналів, із 42% у 2009-му до 68% у 2012-му. Але Японія тут стоїть окремо: серед дислокованих там сил військово-морського флоту й корпусу морських піхотинців лише 24% обвинувачених у злочинах сексуального характеру судив військовий трибунал у 2012 році (це найпізніший період, за який є доступні дані).
Читайте також: Що чекає на Туреччину
США мають 85 військових об’єктів, розкиданих по Японії, — спадок часів американської окупації після Другої світової війни. Три чверті зайнятої ними території містяться на низці островів, що входять до префектури Окінава, там само розквартировано більш як половину 49-тисячного військового контингенту. Мешканців Окінави обурює звалений на них тягар, також сама американська присутність, а надто борделі, які відкрили спеціально для американських військових. Такі заклади на острові були легальними до 1972-го, аж 14 років після того, як борделі на решті території країни було заборонено. Червневі протести через останню жертву зґвалтування — останні в довгій низці антиамериканських виступів. Найбільший відбувся у 1995-му, коли 85 тис. мешканців Окінави вийшли на вулиці після групового зґвалтування 12-річної дівчинки трьома американськими солдатами.
У минулому присутність американських військових також викликала загальні протести. Під час холодної війни Західна Німеччина розмістила на своїй території більше американських військових об’єктів, ніж будь-яка інша країна (за деякими даними, до 900), зокрема школи, лікарні, спортивні комплекси й торгові центри. Місцеві громади протестували проти шуму й порушення спокою через постійні військові маневри. Невдоволення сягнуло максимуму наприкінці 1980-х, підсилене ще й наростанням антиядерних настроїв. Лівацькі угруповання — Фракція Червоної Армії та Революційні осередки — також почали збройні напади на штаби американської армії й викрадали військовослужбовців, протестуючи проти самої фізичної присутності Америки у своїй країні.
Любить, не любить…
Майже через 30 років виведення американського контингенту з Німеччини йде повним ходом: у 2010-му армія оголосила про передачу їй 23 об’єктів. «Ми не сумуватимемо за ними, але нам не дуже й хотілося, щоб вони звідси йшли», — каже менеджер із розвитку бізнесу Ганс Шнабель, відповідальний за передачу колишніх військових баз у баварському місті Швайнфурт, де проживало близько 12 тис. солдатів і членів їхніх родин до закриття бази у вересні 2014-го. Після холодної війни ненависть німців до баз й американських сил загалом вщухла; нещодавні протести, як-от червневий виступ біля бази в Рамштайні проти гаданої підтримки операцій за участю дронів, стали рідшими й спокійнішими. Шнабель каже, що у Швайнфурті місцеві навіть ностальгують за базою: вони будують «американський дім» у пам’ять про контингент, а вулиці навколо нового житлового району (колишніх казарм) дістануть назви на кшталт Каліфорніяштрассе і Огайоштрассе.
Навпаки, американська військова присутність у Туреччині, як і на Окінаві, сьогодні все ще є мішенню для бурхливих антиамериканських настроїв. Відносини починалися досить позитивно: у 1946‑му, коли лінкор USS Missouri увійшов у порт Стамбула, така демонстрація американської могутності отримала теплу зустріч. Це ознаменувало вступ Туреччини до НАТО через шість років і розміщення в країні американських частин. Американські анклави в Анкарі та розваги матросів у вихідні в Ізмірі й Стамбулі «допомогли» змінити громадську думку. До кінця 1960-х американських моряків і солдатів зустрічали на березі з плакатами «Янкі, геть додому!». У 1970-х, як і в Німеччині, лівацькі революційні угруповання почали вдаватися до дедалі більшого екстремізму у спробах «визволити» Туреччину від американського імперіалізму: Турецька революційна армія викрала чотирьох американських льотчиків у березні 1971-го і трьох інженерів НАТО — у 1972-му.
Відтоді військову присутність Америки в Туреччині, хоча не таку значну, як у Японії, багато хто розцінює як небажане зазіхання на турецьку незалежність. У 2003 році турки протестували проти війни в Іраку та пропозицій розмістити американських військовослужбовців на базі ВМФ Мерсін. Коли 2011-го в Бодрумі пришвартувався лінкор USS Stout, на березі його зустріли члени Турецької комуністичної партії, які скандували антиамериканські гасла. Через три роки сталися два окремі інциденти, коли члени Турецького молодіжного союзу напали на американських моряків і солдатів НАТО у Стамбулі, надягнули їм на голови білі мішки й облили червоною фарбою. Схоже трапилося на військово-повітряній базі Інчирлик у квітні цього року. Навіть візит президента Барака Обами до Туреччини 2009-го зібрав натовпи розлючених протестувальників, які кричали «Янкі, додому!» і «Забирайтеся з нашої країни».
Читайте також: Захід виснажений, але найгірше попереду
Утім, останні випади проти американської військової присутності в Туреччині свідчать про певні зміни. Після початку війни в Сирії США дедалі частіше використовують базу Інчирлик для підтримки курдських загонів народної оборони (YPG), тобто вони можуть також підтримати автономну курдську державу на турецькій території. До того ж Америка та її збройні сили давно фігурують у різних теоріях змови, особливо за участю Фетхуллаха Ґюлена — ісламського богослова, який проживає в добровільному вигнанні в США. Недавню спробу перевороту проти президента Реджепа Таїпа Ердогана багато турків розцінюють як доказ ґюленістсько-американського альянсу й підривного впливу американських збройних сил у країні. Короткотривале закриття військово-повітряної бази Інчирлик одразу після перевороту ще більше підживило такі теорії змови. Сам Ердоган, схоже, використовує Америку як цапа-відбувайла, цілеспрямовано нагнітаючи ворожість до дислокованого в Туреччині контингенту.
Стратегічна важливість бази Інчирлик для американської кампанії проти «ІД» означає, що збереження присутності США на турецькій землі більше в їхніх інтересах, аніж Туреччини. Але з огляду на те, що антиамериканські настрої в Туреччині — одне з небагатьох, що об’єднує дедалі авторитарнішу й нестабільнішу країну, американським військовим доведеться зважати на кожен свій крок: імовірно, з наростанням міжнародного напруження вони ставатимуть більшою, а не меншою мішенню.
У багатьох інших країнах обидві сторони, попри випадкові розбіжності, однаково зацікавлені в збереженні американської присутності. Після протестів 1995 року на Окінаві США та Японія погодилися закрити повітряну базу ВМС США Футенма в перенаселеному місті Гінован і побудувати новий об’єкт у рибальському селищі Хеноко. Цей план не зміг задовольнити мешканців, які на місцевих виборах у червні повторно обрали налаштованих проти бази політиків, зокрема Такеші Онага, губернатора Окінави, однак прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе все одно домагається його виконання.
У нього є особливі причини намагатися згладити напруженість між обома сторонами. Північна Корея розмахує ядерним дрючком, а Китай поводиться агресивно в Південно-Китайському морі. Через це Абе мусить виконувати свої плани зміцнення обороноспроможності Японії, і ЗС США відведено в них значне місце. Близько 47% американців погодяться з Абе: вони виступають за розширення військової присутності Америки в Азії для стримування могутності Китаю. Але 43% налаштовані проти. Америка, хай що там кажуть її вороги, насправді не в захваті від відведеної їй ролі світового жандарма, особливо якщо світ виявляється невдячним.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com