Для відносин Європи з Туреччиною віддавна характерні взаємне зачарування, залежність і недовіра. Німецький кайзер Вільгельм ІІ, вражений після візиту до Константинополя в 1898 році, писав своєму приятелеві царю Ніколаю ІІ: «Якби я приїхав туди, не сповідуючи жодної релігії, то, напевно, став би магометанином!». Але якщо нинішнім європейцям цей незручний партнер потрібен, щоб тримати на відстані біженців та обмінюватися розвідданими про терористів, то сповзання Туреччини в параноїдальний авторитаризм за президента Реджепа Таїпа Ердогана робить країну значно менш привабливою. Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер заявив минулого тижня, що Туреччина покидає Європу «семимильними кроками».
Турецько-європейські відносини ускладнені економічними та військовими зв’язками, а найбільше — великою кількістю турків та їхніх нащадків, які мешкають у Європі. Турецька діаспора налічує понад 6 млн, переважно в Західній Європі. Багато років поспіль Ердоган виступає з провокативними промовами перед величезними зібраннями в містах на зразок Кельна, закликаючи турків влаштовувати своє життя на новій батьківщині, але відкидати спроби асиміляції, і натякає, що вони можуть користатися здобутками, які він приніс Туреччині. Ердоган — перший турецький лідер, який серйозно поставився до діаспори, і результат не забарився. На квітневому референдумі 59% турецької діаспори підтримали його контроверсійні пропозиції розширити президентські повноваження. Для порівняння: у самій Туреччині таких набралося трохи більш як половина. На думку стамбульського аналітика Сінана Ульґена, Ердоган обробляє діаспору, бо має три завдання: просувати інтереси Туреччини за кордоном, спокушати вітчизняних націоналістів і набирати голоси у своїй глибоко поляризованій країні.
Читайте також: Ердоган знову очолив правлячу партію Туреччини
Деяким європейським політикам уже давно не подобаються кампанії Ердогана в їхніх містах. Невдоволених побільшало, коли відносини між Туреччиною та європейськими державами, особливо Німеччиною, погіршилися, оскільки Ердоган проводив чистки прибічників духовного лідера Фетхуллаха Ґюлена після невдалої спроби державного перевороту 2016-го. У липні цього року турецька поліція заарештувала шістьох правозахисників, зокрема й одного громадянина Німеччини. Розлючений міністр закордонних справ ФРН Зіґмар Ґабріель оголосив, що поїздки до Туреччини небезпечні, й пригрозив припинити гарантування кредитів компаніям, які інвестують у турецьку економіку. Ердоган також підвищив градус своєї риторики. Перед референдумом про зміни до Конституції звинуватив уряди Нідерландів та Німеччини в «нацистській» тактиці, після того як ті не впустили до своїх країн його міністрів для проведення агітаційної кампанії. Закликав представників турецької діаспори народжувати щонайменше по п’ятеро дітей, щоб протистояти «вульгаризму» ЄС. Його уряд і довірені особи стали дедалі частіше скаржитися на ісламофобію в Європі. Вони обожнюють привертати увагу до випадків лицемірства європейських урядів, коли ті, наприклад, дозволяють курдським терористичним угрупованням проведення демонстрацій.
Відносини між Туреччиною та демократичними країнами ЄС із наближенням виборів у Німеччині, що відбудуться 24 вересня, і далі погіршуються. Ердоган закликав німців турецького походження не підтримувати жодної партії з владної коаліції, а також «Зелених» за вияви «ворожості» до Туреччини. Зараз німецькі політики наввипередки критикують уряд Ердогана. ФРН тепер хоче, щоб ЄС розглянув питання зменшення бюджетної підтримки Туреччини, яка становить мільярди євро, і призупинив перемовини про створення митного союзу з Анкарою.
учасна доба німецько-турецьких відносин почалася з договору про гастарбайтерів, підписаного 1961-го, одного з кількох, ухвалених Західною Німеччиною після того, як Берлінський мур відрізав її економіку, що саме переживала бум, від східноєвропейської робочої сили. Турецькі робітники мали повертатися додому через два роки. Але на прохання працедавців положення про ротацію прибрали з тексту згаданого вище договору, адже їм сподобалися працьовиті іммігранти. Протягом десятків років західнонімецькі уряди підтримували ілюзію, що робітники колись таки повернуться додому, навіть коли ті привозили до Німеччини свої родини, а їхні діти йшли до тамтешніх шкіл.
Непроста історія
Зрештою дебати зрушили з мертвої точки. У 2000 році зміни в законодавстві значно полегшили для турків набуття німецького громадянства. Але дискримінація зберігається. «Я можу зрозуміти тих, хто підтримує Ердогана, — каже турецький німець із Кельна Кемаль Дікеч, який не довіряє президентові. — Вони думають, що вже більше не кинуті напризволяще».
Багато турків у Європі не надто цікавиться історичною батьківщиною. У Німеччині явка на референдум про зміни до турецької Конституції становила лише 49%. 800 тис. турків, у яких є тільки німецьке громадянство, не мали права голосувати. Але політиків досі турбує те, як легко Ердоган здобуває голоси діаспори. «Це просто катастрофа, що люди, які виросли у вільній, демократичній країні, голосували за конституційні зміни Ердогана», — сказала Серап Ґюлер, держсекретар з інтеграції землі Північний Рейн — Вестфалія, найбільшої в Німеччині за чисельністю населення, де проживає також третина всіх німецьких турків.
Читайте також: В уряді Німеччини заявили, що Ердоган втручається у виборчий процес країни
Ґюлер, сама за походженням туркеня, вважає це розплатою за роки невдалої політики інтеграції в Німеччині. Але для інших цей референдум оживив старі побоювання щодо «служіння двом панам». Зневажливе ставлення Туреччини до деяких осіб із подвійним громадянством, як-от до кореспондента німецької Die Welt у Туреччині Деніза Юджеля, якого заарештували в Стамбулі ще в лютому, дало свіжий козир німецьким противникам ліберального підходу до громадянства. У Нідерландах, де про інтеграцію почали думати набагато раніше, ніж у ФРН, поведінка Туреччини підживлює непрості дебати про роль мусульманських меншин. Майже три чверті нідерландських турків підтримали на референдумі Ердогана (див. «Закордонні активи Ердогана»).
Німецькі страхи посилює давня тривога з приводу «паралельних суспільств». Актуальність цієї фрази відчувається в таких районах, як Мюльгайм у Кельні, де з телевізорів лунають турецькі новини, а в кав’ярнях жваво обговорюють чутки й плітки з Анкари та Стамбула. Але статистика створює складнішу картину. Три чверті турецьких німців у другому та третьому поколіннях регулярно спілкуються з іншими німцями. Для порівняння: серед іммігрантів у першому поколінні таких менш як половина (а вони все ще становлять майже 50% турецького населення ФРН). З опитувань видно, що німецькі турки дедалі менше переймаються консервативними ідеями на кшталт того, що жінки мають сидіти вдома. Але ідентичність декого з них явно формується під впливом переконань, які в них асоціюються з Туреччиною, навіть коли їхня поведінка свідчить про інше: вони рідше за своїх батьків і дідів відвідують мечеті, але з більшою імовірністю назвуть себе віруючими.
Соціолог Детлеф Поллак, який вивчає турецьке населення Німеччини, тлумачить підтримку Ердогана не як заперечення демократії, а як вияв непокори, власної ідентичності, а може, й обурення. «Меседж цього [голосування]: будь ласка, сприймайте нас серйозно, — пояснює науковець. — Ми демократи, але не на ваших умовах».
Однак проблем легіон. Опитування Фонду турецьких студій і дослідження інтеграції (місто Ессен) виявило, що турецькі німці землі Північний Рейн — Вестфалія дедалі частіше називають Туреччину батьківщиною (див. «Не зовсім удома»), а Німеччину — дедалі рідше. Особливо песимістичні соціоекономічні показники. Директор берлінського Інституту вивчення населення і розвитку називає кілька з них: порівняно з іншими групами мігрантів у Німеччині серед турків найвища частка людей без освіти, найнижчий рівень університетської освіти та найбільше жінок, які сидять удома (50%). Цей розрив зменшується, особливо серед дівчат, але надто повільно.
Дослідники пояснюють це переважно походженням гастарбайтерів. Понад дві третини дорослих турків, які приїхали до Німеччини у 1960–1970-х роках (значна частина з бідних, консервативних районів сходу Анатолії), не мали жодної кваліфікації. Їхні діти часто не могли закінчити німецькі школи, які досить рано розподіляють учнів за здібностями та не завжди дають можливості вихідцям із малозабезпечених сімей. У дослідженнях ОЕСР Німеччина посідає майже останні місця, коли йдеться про частку дітей мігрантів, що ходять до хороших шкіл, хоча система професійно-технічного навчання успішно допомагає їм знаходити роботу. Та й загалом мігрантські громади Німеччини не живуть у тій атмосфері безпорадності, від якої потерпають деякі міста Франції та Бельгії.
На вістрі релігії
Європейські країни бояться не просто підтримки Ердогана своїми турецькими громадами, а імпорту патологій Туреччини. Після невдалого перевороту в липні 2016-го в країні почався бойкот турецько-німецьких підприємств, які підозрюють у симпатіях до ґюленістів, а також переслідування їхніх власників. Турки в Німеччині стишують голос, коли їх запитують про політику, а політологи розповідають, що їм складно знайти тих, хто погодився б говорити. «Людям дедалі важче дивитися одне одному в очі», — каже курдський активіст із Кельна Джахіт Базар.
Німецькі політики звинувачують у поглибленні такого розколу організації на кшталт DITIB (Турецько-ісламська спілка релігійних установ) — німецьке відгалуження турецького управління у справах релігії Діянет, засноване світськими урядами Туреччини в 1980-х для протидії більш консервативним організаціям. Спостерігачі звинувачують DITIB у тому, що вона копіює Діянет у питанні політизації релігії. Діянет відкликала з Німеччини деяких імамів після звинувачень їх у шпигунстві за власними прихожанами. Німецькі міністри запропонували, щоб кельнська DITIB розірвала зв’язки з турецькою державою. Представниця DITIB Айше Айдін твердить, що несправедливо за діями жменьки осіб судити про всіх 800 імамів цієї організації. Проблеми вже були в інших країнах: у Бельгії влада фламандської частини відкликала офіційний дозвіл однієї з найбільших тамтешніх мечетей через підозри в шпигунстві.
Читайте також: Ердоган звинуватив німецький уряд у сприянні тероризму
DITIB уже не вперше викликає неоднозначну реакцію. У Кельні вона збудувала імпозантну, найбільшу в Німеччині мечеть. Це налякало місцевих мешканців, яким не подобається аж таке видиме вторгнення ісламу в це традиційно католицьке місто. Нещодавно для вірян відкрилася молитовна зала мечеті, величезні вікна якої спроектовані так, щоб заливати її світлом, таким чином «сприяючи прозорості»; на нижньому поверсі міститься міні-маркет, який, за словами Айдін, має «зняти страхи й бар’єри для контактів» серед немусульман — їх запросять відвідувати заклади (халяльного) харчування, які відкриються цього року. Мечеть випромінює нову впевненість німецького ісламу, хоча покликана задовольняти потреби не настільки впевненого покоління. «Я не можу уявити Німеччину своєю батьківщиною», — каже вже немолодий механік Реджеп, якого батьки ще в дитинстві привезли з Анатолії до Кельна. У цей час замотані хустками дівчатка радісно роблять селфі перед височезними мінаретами мечеті.
Робота DITIB у Кельні вражає, але натикається на затятий спротив. Добрих 60% німців вважають, що ісламу не місце в їхній країні. Запекла антимусульманська група PEGIDA у 2015-му збирала на свої демонстрації тисячі людей, хоча після того її популярність впала. Сварки між турецьким і німецьким урядами позначаються і на щоденному житті. За словами багатьох німців турецького походження, вони відчувають, що повинні виявляти опозицію до Ердогана, щоб заслужити довіру співвітчизників. Торік Анґела Меркель закликала їх «виявляти більше лояльності до Німеччини». Непартійним організаціям складно прилаштуватися між обов’язком захищати права людини й тим, що, на їхню думку, є експлуатацією референдуму німецькими політиками.
Але перед урядом Меркель стоїть також непросте завдання пошуку балансу: він має боротися з нинішніми перегинами Туреччини й при цьому не відлякувати численного проердоганівського контингенту в Німеччині. Нещодавно Зіґмар Ґабріель опублікував відкритого листа, у якому запевняє 3 млн німецьких турків у тому, що вони мають право жити в цій країні. Але для багатьох із них це пролунало надто пізно. Прихильників Ердогана у ФРН більше цікавлять його успіхи, ніж нескінченна критика Туреччини, яку вони чують у себе вдома. «Європа хоче, щоб Туреччина знала своє місце, — каже Арі Іхсан, прихильник президента з Мюльгайма. — А чому нам не можна жити так, як живуть європейці?»
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com