Коли 2010 року Сєрґєй Скріпаль виїхав із Росії, його життя нібито повернуло на краще. У межах обміну в’язнями з Британією та Америкою подвійний агент МІ6 змінив російську тюремну камеру на життя за містом у графстві Вілтшир. Після помилування в Москві та завершальної співбесіди в Лондоні на нього, здавалося, чекав спокій і заслужений відпочинок. Але 5 березня його з донькою Юлією знайшли непритомними на лавці в парку в місті Солсбері. Вони і досі перебувають в критичному стані. За даними поліції, Скріпаль і його донька стали жертвами отруєння нервово-паралітичною речовиною. Госпіталізовано було також поліцейського, який одним із перших прибув на місце події.
Хоча слідство ще лише почалося, підозра відразу впала на Росію. У цьому випадку вимальовуються паралелі з убивством Алєксандра Літвінєнка — російського агента, який почав критикувати Владіміра Путіна й помер, випивши чаю з радіоактивним полонієм у 2006-му в Лондоні. Згодом офіційне слідство встановило, що його вбивство було, «ймовірно», санкціоноване Путіним. 6 березня міністр закордонних справ Боріс Джонсон назвав Росію «зловорожою силою». Остання заперечує причетність до отруєння Скріпалів і звинувачує Британію в нагнітанні антиросійських настроїв.
Читайте також: Замах на Скріпаля. Міністр оборони Британії закликав Москву "відійти і заткнутися"
Розслідувати цей злочин і правильно відреагувати буде важче через нечітке розмежування між діями російської держави та діями, які чинять окремі особи заради неї. Після вбивства Літвінєнка всі приклади агресії Росії — проти опозиції всередині країни, противників в Україні та Сирії або демократичних держав Заходу в інтернеті — дедалі частіше пов’язуються з «фрилансерами», які безкарність сприймають як заохочення.
Убивство російського опозиційного лідера Боріса Нємцова 2015 року вчинили чеченські найманці, які, ймовірно, служили чеченському очільникові Рамзану Кадирову. Вторгненням на Схід України керував колишній офіцер російських розвідувальних служб (і любитель історичних військових реконструкцій), який зібрав цілу неофіційну армію. Цю операцію фінансував (принаймні частково) російський мільярдер, якому в Москві висунули обвинувачення в розкраданні коштів.
Деякі бойовики, що воювали в Україні, згодом виплили в Сирії — у формуванні найманців, відомому як група «Вагнера», яка нещодавно мала зіткнення з американськими військовими. Вважають, що цю групу фінансує Євґєній Пріґожин — ресторанний магнат, якого називають «кухарем Путіна». У США проти нього також висунули звинувачення в організації фабрики тролів, яка втручалася в президентські вибори 2016-го.
Завіса туману навколо відповідальних за такі атаки дає змогу Путіну заперечувати причетність РФ і водночас пожинати плоди страху, який вони сіють. Коли солдати без розпізнавальних знаків — так звані ввічливі люди — з’явилися в Криму, Путін спочатку заперечував, що це були російські військові. Його міністр оборони Сєрґєй Шойґу підсумував суть цієї підлості такими словами: «Важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. А надто коли ця кішка розумна, відважна й ввічлива».
Повторна поява чорної кішки на британській землі викликала жорстку реакцію політиків. Декому не терпиться компенсувати в’ялу реакцію на вбивство Літвінєнка. Незважаючи на те що в центрі Лондона для ліквідації Літвінєнка було застосовано радіоактивну речовину, Британія не відкликала свого посла в Москві. Нинішній прем’єр Тереза Мей тоді була міністром внутрішніх справ. Спочатку вона опиралася вимогам почати офіційне слідство в справі смерті Літвінєнка, називаючи шість причин для його відкладення, серед яких витрати з державного бюджету й ризик для бізнесу.
Мабуть, із цього епізоду Росія подумала, що можна робити, що заманеться, і нічого за це не буде. «Наразі в РФ панує думка, що Британія навряд чи запровадить якісь болючі санкції, — проти грошей, олігархів та їхніх родин, — тому що їй потрібні гроші, а після Brexit вони будуть потрібні ще більше», — вважає Марк Ґалеотті, експерт Інституту міжнародних відносин у Празі.
Читайте також: "Замах на Скріпаля – безрозсудна поведінка Путіна". Глава МЗС Британії прокоментував отруєння екс-розвідника
Можливо, у спробі розвіяти таке враження Мей наприкінці минулого року виголосила полум’яну промову, у якій звинуватила Путіна в перетворенні інформації на зброю для того, щоб сіяти розбрат на Заході. Впливові члени парламенту вимагають видворення російських дипломатів, конфіскації особняків олігархів у районі Мейфер і заборони їхнім дітям навчатися в британських школах.
Дещо з цього легше сказати, ніж зробити. Британія вже й так пішла далі за більшість країн у спробах змусити компанії-оболонки працювати прозоро та відкрити інформацію про власність. У 2016-му вона була першою країною, яка завела державний реєстр бенефіціарів компаній. Це саме планується запровадити й для власників-іноземців. «Ордери на багатство невстановленого походження», які набрали чинності із січня, вимагають від багатіїв пояснювати джерела їхніх активів. Торік парламент ухвалив м’якший варіант Акта Маґнітского, яким поліції дозволяється конфісковувати активи порушників прав людини. Ці заходи спрямовані передусім проти Росії. Але приятелі Путіна вміють замітати сліди й використовують підставних осіб, щоб офіційно не наближатися до своїх активів. А ще репресії проти нечесних на руку багатих росіян у Лондоні завдадуть удару не тільки по друзях Путіна, а й по його ворогах.
Читайте також: Отруєння Скріпаля. Білий дім підтримав Британію у видворенні російських дипломатів
Як і більшість західних країн, де право застосовувати силу зазвичай зосереджене в руках уряду, а за службами безпеки ретельно стежить громадськість, Британія й досі вважає Росію державою-противником, а не неофіційною мережею осіб із доступом до отруйних речовин і зброї. Розмиті межі між російським урядом, апаратом спецслужб, бізнесом і криміналом перетворюють РФ на непростого й ще небезпечнішого ворога. Викликає занепокоєння те, що Путін, можливо, наказав провести ще одну ліквідацію на британській території. Але ще тривожніше від того, що він цього, можливо, і не робив.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com