ФОТО: Євген Котенко
Віктор Єрофєєв колись влучно зауважив: сідаючи за біографію, кожен письменник має одну мету – представити себе різдвяною зіркою, яка вінчає верхівку ялинки. Решта колег – лише іграшки, що висять нижче, зриваються з гілок, але не б’ються, а високо й нахабно стрибають по підлозі.
За всієї універсальності цього образу, котрий тягне причепити до представників відразу усіх творчих професій, – до академічних композиторів, особливо українських, він не пасує. Ні тобі ялинок, ні верхівок із зірочками. А життя якщо й нагадує стрибки, то зовсім не зухвалі. Публіка, яка кілька століть тому прикрашала своє дозвілля прослуховуванням опер чи симфоній, по-зрадницьки перекочувала до кінотеатрів. Канула в Лету й епоха могутніх меценатів – щедрих замовників, а часом і перших виконавців. Щоправда, багатьом із сучасних композиторів, як і Моцарту, призначено померти в безгрошів’ї. Але паралель ця не радує: навряд чи на згадку про кого-небудь із них ударять дзвони всіх соборів закордонної Праги, де шануватимуть і любитимуть їхнього «Дон Жуана».
Тому нечисленні київські фестивалі сучасного мистецтва – спадщина композиторських пленумів радянських часів, коли музика поряд з іншими досягненнями «народного господарства» з акуратною періодичністю виставлялася на загальний огляд – досі є унікальною можливістю для вітчизняних симфоністів, «оперників» і «камерників» бути почутими якщо не іншими, то хоча б самими собою. До честі дирекції «Музичних прем’єр сезону», треба зауважити, що на концертах цього фестивалю шансів не потонути в різнобої програм і порожнечі залів значно більше, ніж на інших імпрезах. При щільному кількісному стандарті цього року (22 концертні акції з виконанням майже 150 опусів доброї сотні композиторів), половина подій мала власну цілісну концепцією та цілком могла розраховувати на резонанс за межами музичних кіл. А міжнародна науково-практична конференція «Композитор і сучасне соціокультурне середовище», яка відбулась у рамках фестивалю, дійшла несподіваного висновку, що проблеми й біди у композиторів всіх країн однакові. Чим підвищила самооцінку навіть найбільш депресивних членів Національної спілки.
Нинішні «Прем’єри» спровокували появу сучасної музики в тих місцях, де її зазвичай ніхто не чекає. Наприклад, відзначився проект «Брехт, якого не знають» у театрі «Сузір’я» – зонги Альфреда Шнітке в інструментуванні Марини Денисенко та виконанні акторської пари Лариси Парис і Юрка Яценка. Композиторський тандем – Людмила Юріна та Сергій Зажитько – примусив тремтіти стіни Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса балетом Existenza та «Піснями народів світу» для сопранового тріо та бубнів.
Знаковим для фестивалю став меморіальний концерт, присвячений «батькові» української камерної кантати Олегу Киві. Якщо врахувати, що переважна більшість представлених творів була присвячена світлій пам’яті композитора та написана задовго до його смерті, залишається лише подивуватися наділеним пророчим даром авторам. Утім, у нас вчаться шанувати й живих класиків – це підтвердили масштабні авторські концерти Юрія Іщенка, Михайла Степаненка та Валентина Сильвестрова.