Як часто кажуть, Європейський Союз довго служив ширмою, якою прикривалися слабкість Франції та сила Німеччини. Крізь призму ЄС безсоромна гонитва Парижа за своїми національними інтересами бачилася перебільшеною, а Берлін міг вдавати, що в нього власних точно немає. Але криза євро рішуче схилила шальки владних терезів у бік ФРН із Анґелою Меркель на чолі – й ілюзія розвіялася. Нещодавній розподіл ключових посад, схоже, й зовсім поклав їй край.
Це не відразу впадає в око. Жодному німцеві у Брюсселі не дістався значущий пост (за винятком Мартіна Шульца, який залишається головою Європейського парламенту). Минулого тижня новообраний президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер розподіляв різноманітні крісла серед висуванців, запропонованих національними урядами. Ґюнтерові Еттінґеру з Німеччини доручили «цифрову економіку та суспільство»: навряд чи можна це назвати блискучою перспективою для представника найбільшої і найбагатшої держави європейського клубу (хоча, звісно, Юнкер стверджує, що комісари залишають свої паспорти за порогом). Крім того, за роботою призначенця спостерігатиме представник крихітної Естонії, віце-президент Андрус Ансіп.
Але вплив Німеччини проявляється завуальовано. Найкращий приклад – комісар з економічних і фінансових справ. Після початку кризи євро саме цій людині доводиться виступати в ролі фіскального сторожового пса й напучувати ті країни єврозони, що не дотримуються бюджетних зобов’язань. Цю роботу із задоволенням виконували два суворі фіни, котрі обіймали посаду від 2010 року і працювали, за словами одного чиновника, «як сурогат німців».
У 2014-му французький уряд, досить далекий від ощадливості, щосили намагався пролобіювати на цю посаду П’єра Московічі, міністра фінансів своєї країни у 2012–2014 роках. Меркель жахалася самої лише думки про такого цапа в єврогороді. Після тривалого борюкання він здобув пост, але виявилося, що за його роботою пильнуватимуть два недремні віце-президенти, серед яких Юркі Катайнен, один із попередників-фінів. У Московічі добрі стосунки з Юнкером. Чи запрацює нова структура, покаже час. Але йому доведеться вдаватися до небачених досі хитрощів та підступів, якщо він захоче діяти незалежно. Першим пробним каменем стане його рідна держава: за кілька годин до оголошеного Юнкером рішення Франція заявила, що не зможе знизити дефіцит кошторису до рівня, узгодженого з Єврокомісією ще раніше.
Новий очільник Єврокомісії, який має чимало критиків, дав минулого тижня зрозуміти, що хоче діяти на власний розсуд. Кілька його призначень стали несподіванками. Зобов’язавшись «перетрясти систему», він явив на суд громадськості нову структуру, яка майже розвіює ілюзію рівності всіх 28 комісарів (і країн). Сім віце-президентів дістали ролі міжсекторних зв’язкових для забезпечення координації політики; першим серед рівних стане Франс Тіммерманс (Нідерланди): до його завдань належатиме, зокрема, стеження за тим, щоб комісія не втручалась у справи, які краще залишити національним урядам. Не всі зміни Юнкера припадуть до вподоби Анґелі Меркель.
Читайте також: Танці престолів
Однак загальна картина буде Німеччині цілком до смаку. За нинішнього складу Єврокомісія стала помітно ліберальнішою, ніж були її нещодавні попередники, адже важливі портфелі – торгівля й конкуренція – дісталися представникам нордичних країн. Рішення призначити британського комісара Джонатана Гілла відповідальним за фінансові послуги розлютило багатьох, серед яких і затяті критики банкірів у Європарламенті (ЄС прийняв рішення про обмеження премій і бонусів для банкірів, а лондонські банки, схоже, легко відступають від нього, що сильно дратує Брюссель – Ред.). Але це призначення зупинить повільний розпад єврозони на новачків і старожилів і, мабуть, зміцнить позиції тих представників уряду Британії, які прагнуть залишитися в ЄС, а не виходити з нього. Обидві кадрові перестановки імпонуватимуть Меркель.
Німці добре впорались і на інших фронтах. На саміті ЄС 30 серпня прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска, незмінного союзника канцлерки, було обрано головою Європейської ради (він вільно володіє німецькою, але не розмовляє французькою). Призначення на тій самій зустрічі Федеріки Моґеріні, свіжоспеченого й недосвідченого міністра закордонних справ Італії, верховним представником ЄС із зовнішньополітичних питань нічим не загрожує інтересам Німеччини. Меркель посприяла правильному вибору очільником Єврогрупи (неофіційний орган для міністрів фінансів країн єврозони) керівника Мінфіну Іспанії Луїса де Ґіндоса, реформатора й борця з дефіцитом бюджету.
Читайте також: Стриманість і обережність
Чи не найважливіше те, що німці навчилися краще розуміти суть непримітних, але дуже важливих посад, на яких спеціалізується Брюссель. Впливовою фігурою став Клаус Велле, генеральний секретар дедалі самовпевненішого Європейського парламенту й любитель яскравих картатих костюмів. Як і інтриган Мартін Зельмайр, керівник адміністрації Юнкера, він належить до Християнсько-демократичного союзу (ХДС) – партії на чолі з Меркель. За деякими даними, одним із найскладніших завдань для команди Юнкера було зробити так, щоб достатня кількість посад у кабінетах єврокомісарів (особистих штатах) дісталася членам ХДС або її союзникам.
Меркель часто стають у пригоді прорахунки інших великих держав Європи. Рекордне падіння рейтингів популярності Франсуа Олланда у Франції пришвидшило ослаблення впливу Парижа в Брюсселі, хоч і почалося ще задовго до його президентства. Британія під керівництвом прем’єра-євроскептика, чия партія носиться з ідеєю цілковитого виходу з ЄС, теж має набагато слабший голос. Прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці витратив величезний політичний капітал (і роздратував кількох колег), щоб Моґеріні гарантовано обійняла свою посаду, але чи має Італія із цього якусь очевидну користь?
Обирати свої битви
Не кожну битву можна виграти всередині складної бюрократичної машини 28 країн із її найрізноманітнішими інституційними хитросплетіннями. Але німецька дипломатія в Європі керується одним головним завданням: утримати курс фіскальної політики всупереч закликам до більш експансіоністського підходу. Обурення противників цієї політики чути вже з усіх кутків континенту. Якщо Франція чи Італія взагалі коли-небудь серйозно займуться структурними реформами, баланс думок може почати повертатися проти Меркель. Але після подій останніх кількох тижнів принаймні брюссельська бюрократична машина матиме до неї більше прихильності, ніж будь-коли доти.
