Із 24 лютого я сказала більше слів любові та підтримки, ніж за все попереднє життя — і почула теж. “Я тебе люблю”, “Обіймаю”, “Ти впораєшся, тримайся!”, “Приїзди за потреби”, “Пам’ятай – я тебе люблю!” Слів підтримки та любові, які вселяли надію та впевненість, відчуття спільності, впевненості в наявності підтримки. Зараз нам всім дуже важливо знати, що ти не один, що поруч є плече, підтримка і любов. Поруч – свій, українець, співгромадянин.
Я говорю з близькими і колегами, друзями і подругами, з тими, в кому була впевнена завжди, і з тими, в кому раптом стала. Один завжди сміявся із «армії, мови, віри», а тепер пішов у військо і відписує у месенджері: «Хай береже тебе Бог». Хоча натрапляла й на таке: “Давайте про щось нейтральне, ніби війни немає”. Що ж, попереду у нас переоцінка, переосмислення, коригування наших цінностей. Але є чітке відчуття, що час напівтонів добігає кінця. Все менше стає відтінків: залишається тільки чорне та біле.
Наші міста живуть і дихають на повні груди, коли це можливо, або гарчать та відбиваються, якщо це потрібно. Бо зараз загрожений наш спосіб життя, наша свобода — і так, це вагомий привід для ненависті. Так, на війні є смерті, страх, біль і жаль. Є сміливість та героїзм. І є ворог, якого треба знищити, зберігши тепло і любов для себе і для своїх — зберігши і відстоявши себе.
Спускаючись в ці дні у київський метрополітен, я часто бачу киян зі своїми собачками і котиками, бачу, як на станціях наливають для них водичку. Такі собі сентиментальні деталі на тлі війни. Але люди, котрі люблять і живуть любов’ю, турботливі і уважні, – до близьких, до країни, до свого міста чи села, до свого папуги чи собаки, – завжди перемагатимуть. Вони виживуть та творитимуть нове: нові сенси, нові простори, нову красу, новий світ.