Тетяна Філевська: «Україна має займати проактивну позицію, ініціювати культурний обмін і пропонувати інформацію про себе»

Суспільство
20 Вересня 2021, 10:44

Україна доволі пізно почала перейматися своїм міжнародним іміджем. Є різні бачення, яким має бути образ нашої країни, але про які заходи можна говорити у вимірах конкретних стратегій і політик?

— Коли Український інститут почав свою роботу в цій царині як профільна установа культурної дипломатії, ми постали перед тим, що в нашому суспільстві не проговорено, яку Україну ми собі уявляємо і яку Україну хочемо представляти світові. Ми побачили дуже відмінні очікування різних груп. Хтось хотів, щоб ми показували традиційну фольклорну картинку, інші сподівалися на сучасні підходи, комусь потрібні масштабні та яскраві масові концерти. Хтось прагне налагоджувати професійні контакти, хтось очікує на стипендії та нагороди від України, а ще хтось хоче бачити її в міжнародних рейтингах.

Усі ці версії мають право на існування. Але якщо ми говоримо про державний рівень, то насамперед таке бачення має бути системним, послідовним і узгодженим між основними стейкхолдерами. Я кажу про так звану політику одного голосу. Без синергії ми марно розтратимо навіть ті крихти ресурсів, які маємо на розвиток цього напряму. За останні кілька років ми значно просунулися щодо цього — вперше в Україні з’явилися кількарічна стратегія публічної дипломатії від Міністерства закордонних справ і стратегія культурної дипломатії від Українського інституту. Основне й найважливіше, що підкреслюють ці два ключові документи, — це розуміння України як суб’єктної держави, такої, що повинна мати свій голос на міжнародній арені.

Важко пропонувати світові, нашим сусідам і партнерам певний образ країни, якщо самі українці його ще не з’ясували. Як його формувати і промотувати всередині держави? Якими інструментами й чиїми зусиллями це можна зробити?

— Після Революції гідності в нас з’явилася або перезапустилася низка інституцій, завдяки яким культурний ландшафт ожив і дуже урізноманітнився. Маємо Довженко-Центр, Мистецький Арсенал, Український інститут книги, Український культурний фонд. Чимало київських і регіональних музеїв кардинально змінили філософію своєї виставкової, дослідницької та освітньої роботи. Профільні міністерства почали більше уваги приділяти стратегуванню та впровадженню політик. Державні кошти, точніше, гроші платників податків, раніше недоступні менеджерам культури, дали можливість активізувати культурне життя. Впровадження конкурсних засад на державній службі дало змогу привести туди покоління нових менеджерів із сучасним мисленням і якісно оновити роль держави в цих процесах.

Ці процеси ще не працюють досконало. Нам — усій спільноті державних управлінців, активного громадянського суспільства і творців культури — ще є багато над чим працювати. Непрозорість конкурсних процедур підриває легітимність інституцій, бюрократія багато в кого вбиває будь-яке бажання працювати з державою та для держави. Але теперішню ситуацію, з усіма її викликами і проблемами зростання, не порівняти, скажімо, з початком 2000-х, коли «офіційна» й «незалежна» культури сиділи кожна в своїй бульбашці й ці світи ніколи не перетиналися. Зараз ми побачили, що може бути інакше і що тепер треба зробити все від нас залежне, щоб зберегти цей вектор розвитку. Після епохи донкіхотів, після років героїчних і надлюдських зусиль, якими робили культурні проєкти, на нас чекає час еволюційного розвитку й захисту інституцій. Можливо, це не так яскраво і трохи нудно, але без сталих інституцій ми як суспільство ніколи не досягнемо тієї суб’єктності, якої прагнемо. Суб’єктність також неможлива без саморефлексії та самоосмислення того, чим є українська культура, де вона збагатилася на перетині та взаємодії з іншими культурами, а де ще треба пройти через болісні процеси внутрішньої деколонізації.

Читайте також: У пошуках успіху

Чому ми досі експлуатуємо образ країни-жертви й народу-мученика? Бо так звичніше й зручніше? Як усунути ці образи зі свідомості самих українців і з того наративу, який ми транслюємо назовні?

— Віктимність — популярний і популістський наратив, який дуже легко експлуатувати і яким легко маніпулювати. На цю «хворобу» страждають не лише українці. Змінити його непросто, бо образ жертви часто стає стимулом для того, щоб працювати над собою, докладати зусиль, щоб стати кращим і конкурентнішим на глобальному ринку ідей або й визнати власні помилки. Змінити його важко, але цього варто прагнути, насамперед через постійну роботу над собою, суспільну дискусію, проговорювання важких і незручних тем. Хоча нині багато хто «сам собі публічний інтелектуал» і має велику аудиторію в соціальних мережах, роль медіа в цьому процесі надзвичайно важлива. Для нас важливо, щоб українці розуміли, що культура — це невіддільний складник національної безпеки. Цей меседж — один із найважливіших у нашій роботі.

Колективний Захід досить не завдає собі клопоту зрозуміти, що Україна не є уламком колишнього СРСР чи давнішої Російської імперії, а має власну історію, культуру, мову. Що треба зробити, аби довести, що Україна не є історичною випадковістю і що вона належить до Європи?

— Насамперед «колективний Захід» — це доволі розмите поняття, і я хотіла б, так би мовити, трохи «розпакувати» таке формулювання. По-перше, цей умовний Захід не однорідний. У США, Італії, Німеччині чи в будь-якій іншій країні є власний історичний, політичний чи економічний контекст, що зумовлює ставлення до України: інтерес чи його відсутність, готовність приймати й розуміти наші проблеми.

По-друге, нам треба зважати не лише на цей умовний Захід (хоча євроатлантичний напрям руху і закріплений у нашій Конституції та, безумовно, визначає наш ключовий зовнішньополітичний вектор), а й на інші країни. Зокрема найближчих сусідів, про яких ми мало що знаємо і які майже нічого не знають про нас. Це, на жаль, не припущення, а факт, підтверджений низкою досліджень сприйняття. Зокрема дослідженнями, які Український інститут здійснив торік у кількох країнах, наприклад, у Польщі й Угорщині. На жаль, з’ясувалося, що сталі культурні асоціації з Україною там майже відсутні. Це історія, культура, мова й те, що становить самобутність України в очах пересічного (або й не дуже пересічного) іноземця. Якщо це ще можна якось зрозуміти щодо географічно чи культурно або історично віддалених країн, як-от Японія чи Франція (які ми теж досліджували), то у випадку сусідніх Польщі й Угорщини це доволі невтішний висновок. Те, що там про нас майже нічого не знають, завдає нам більше шкоди і є небезпечнішим, аніж навіть пропаганда чи дезінформація. Тому Україна має займати проактивну позицію, ініціювати культурний обмін і пропонувати інформацію про себе: книжки, мультимедійний контент, виставки, програми обміну та співпраці. Адже саме особистий досвід і знайомство чи співпраця з конкретними людьми часто дає ті позитивні зв’язки й асоціації, яких бракує Україні як державі.
Інтерес до нас є, і це також підтверджують наші дослідження. Потрібно цим інтересом користуватися й активно налагоджувати свою репутаційну безпеку. Поняття «репутаційної безпеки» запровадив дослідник культурної дипломатії Ніколас Калл, який виступатиме на нашому цьогорічному міжнародному Форумі культурної дипломатії. Він вважає, що саме репутаційна безпека країни є тим, що може забезпечити їй підтримку міжнародної спільноти в умовах зовнішньої агресії чи природних катаклізмів. Ще одна його теза, на яку хотіла б послатися з огляду на сказане: репутаційна безпека не є прерогативою багатих країн. Вона якраз є запорукою безпеки для менш впливових, економічно успішних або молодих держав, які часто не мають ресурсів для впливу «жорсткою» силою.

Читайте також: Не псуй!

Чим системна державна робота з формування іміджу України якісно відрізняється від її імітації?

— Формування іміджу держави — це складний і багатовимірний процес, до якого залучені гравці дуже різних рівнів: від очільників держави і профільних міністерств до окремих громадян, кожен з яких у певних ситуаціях може бути амбасадором своїх держави й культури. Я напевно скажу про те, чим власне в контексті формування іміджу України займається саме Український інститут. Ми прагнемо за допомогою інструментів культурної дипломатії наповнити цей образ конкретними рисами й фарбами, асоціаціями, постатями, які зринатимуть в уяві іноземців при слові «Україна». Важливо, що Україна почала свідомо вибудовувати свій імідж на рівні державних політик і процесів, і культурна дипломатія займає належне місце в цій роботі — хоча це завдання не обмежується суто культурною дипломатією. Це і стратегічні комунікації, і внутрішня політика, й економіка.

Наскільки українське суспільство сприймають у світі як таке, що підтримує свою державність, обраний курс розвитку? Тобто чи здається воно надійним партнером?

— На рівні міжнародної політики все ж таки йдеться про сприйняття держави, а не суспільства. Майже всі наші дослідження сприйняття України за кордоном показують, що її сприйняття широкими верствами населення досліджених держав орієнтується на медійний дискурс. Це не дуже сприятливий тренд, адже в новини насамперед потрапляють війна, корупція, політична криза, регрес у реформах, економічні негаразди, тобто формуються негативні та проблемні конотації. Про досягнення й успіхи української держави та суспільства говорять значно менше, а українська культура, як правило, взагалі не є предметом висвітлення. До речі, оглядачі політичної ситуації в Афганістані вказували на те, що висвітлення негативних сторін внутрішньополітичної ситуації в цій державі стало настільки панівним у новинному дискурсі, що міжнародні аудиторії просто не отримували інформації, як змінилося життя в цій державі в плані доступу до освіти чи громадянських прав у розрізі останніх 20 років.

Тому коли ми говоримо про презентацію України як успішної держави чи надійного партнера, то з одного боку, звісно, треба таким партнером бути й виконувати власні зобов’язання. А з іншого — без правильної комунікації марно сподіватися, що збалансований і реалістичний імідж держави налагодиться сам. Навіть зосереджене на негативних новинах інформаційне поле навколо України — це вже добре, бо наша присутність у медіапросторі іноземних країн останніми роками дуже зросла. У деяких випадках Україна просто з’явилася на карті як окремий гравець. Наше завдання тепер її там утримати й наповнити новими змістами. 

—————-

Тетяна Філевська є фахівчинею у сфері сучасного мистецтва, дослідницею українського мистецтва ХХ століття, а також засновницею та кураторкою артпроєктів. Авторка книжок «Казимир Малевич. Київський період» і «Дмитро Горбачов. Случаї». Випускниця програми обмінів FLEX, фінансованої урядом США. Випускниця філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Працювала у Фонді розвитку сучасного мистецтва «ЕЙДОС», у фундації Центр Сучасного Мистецтва, у фонді Платформі культурних ініціатив «ІЗОЛЯЦІЯ», в команді Мистецького Арсеналу над освітньою та публічною програмою Першої Київської бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012.

читати ще

показати ще