«Я запросила Біла на вечірку до своєї кімнати, яку я й моя сусідка по кімнаті Тань Квантань улаштували в гуртожитку цього вечора, щоб відзначити кінець навчання. Квантань, китаянка за походженням, що приїхала з Бірми до Єйлського університету, щоб далі вивчати право, була жвавою, милою товаришкою й зграбною виконавицею бірманських танців. Вона і її чоловік, Біл Ван, ще один студент, і досі наші друзі». Ця цитата – стилістична й змістова квінтесенція півтисячі сторінок «Живої історії» Гіларі Родем Клінтон. «Я запросила Біла на вечірку…» Родинна інтонація, яку екс-перша леді США підтримує неухильно, раз у раз підкреслюючи, що вона не лише юристка, сенаторка, політична тінь, але водночас дружина та матір. «М’які лапи» – необхідний прийом, коли намагаєшся намалювати ідеальний автопортрет на тлі далеко не ідеального світу. А що люди завжди прагнуть підходити до непересічної особистості зі зрозумілими їм мірками, то й вибір у місіс Клінтон був не надто широкий – або віддати перевагу певному шаблону щодо власної персони й дотримуватися його, або показати розмаїття своїх ролей. Вона обрала останнє.
«… і моя сусідка по кімнаті Тань Квантань…» Якщо після згадки про паті з Білом прибрати кінець абзацу, книга зовсім не постраждає. Тим більше, що героїня цього розлогого пасажу зустрінеться нам лише одного разу. Читачам «Живої історії» загалом варто підготуватися до того, що вони в такий спосіб познайомляться з сотнями громадян – від державних достойників до кухарів і охоронців. Гіларі не втомлюється пригадувати деталі. Вони нічого не додають самим персонажам, проте сигналізують про наявність у авторки таких важливих для політика в умовах сучасної демократії рис, як уважність і сумлінність. Прозорий натяк хоча б на Франкліна Делано Рузвельта, який пам’ятав імена оточуючих і подробиці їхніх сімейних обставин.
Президентський підтекст над важливий, позаяк книга оповідає переважно про роки перебування в Білому домі, але створювалася вона тоді, коли письменниця вже ухвалила рішення про самостійну кар’єру включно з поверненням до вашингтонської резиденції на Пенсільванія авеню, 1600.
«…китаянка за походженням, що при їхала з Бірми до Єйлського університету…» Знову ніби мало значущі подробиці, про те придивіться уважно. Іншими словами тут сказано: США – відкрита країна, яка дає шанси талановитим і рішучим індивідам, не залежно від їхньої раси, статі, конфесії й навіть громадянства. Часто повторювана формула «… і досі наші друзі» працює, наче буддійська мантра: спочатку відчуваєш її нав’язливість, та, вхопивши ритм, перестаєш помічати взагалі. А десь у підсвідомості відкладається – які хороші, прості й щирі люди ці Клінтони.
Розмежування на своїх та чужих вагоме й тому, що Гіларі доводиться виправдовуватися й за себе, і за «того хлопця», адже звинувачень у фінансових махінаціях, зловживаннях, перелюбі й мало не замовних убивствах вистачало їм обом, хай навіть у кожного з подружжя була власна специфіка. Розставити крапки над «і» так, аби публіка сприйняла саме твою версію подій, – украй потрібне вміння. І сенаторка на прізвисько Тест Роршаха, яке вона отримала за здатність провокувати інших на крайні реакції, цим мистецтвом, може, й не без редакторської допомоги, але оволоділа досконало.