Тест на зрілість нації

Цього року Україна відзначатиме 300-річчя Конститу­­ції прав і вольностей Війська Запорозького, біль­­ше відомої загалу як Конституція Пилипа Орлика. Неважко передбачити, що нинішня влада з її хронічним невдоволенням сучасною Конституцією цілком проігнорує ювілей конституції 1710 року. Втім, суспільна і культурна значущість цього документа варта того, щоб знати про нього більше, ніж скупі рядки енциклопедії або шкільного підручника.

Конституційний процес

Пульс історії часом парадоксальний. У сучасному світі Конституція як найвищий норма­тивно-правовий акт, що скріплює засади політичного та правового устрою держави й основи правового статусу особи, є вже цілком статусною річчю – це ознака цивілізованості й правового характеру держави та суспільства. Дарма, що конституціями цілком несуперечливо споряджені як демократичні де­р­­жави, так і країни з диктаторськими режимами. Українська держава п’ять років своєї незалежності взагалі прожила зі старою, ще радянською Конституцією зразка 1978 року, що самим лише фактом свого існування спростовувала чи не всі її базові принципи. Офіційною точкою відліку українського конституціоналізму за радянських часів уважалася Конституція УСРР, ухвалена ІІІ з’їздом Рад 1919 року. Історики та правники скромно замовчували, а часто й зовсім нічого не знали про вищі закони національних державних утворень початку ХХ століття: Конституції УНР 1918 року, «Закони про тимчасовий державний устрій України» Павла Скоропадського тощо. Зрештою, на довгий час було забуто й витвір політико-правової думки Козацького Гетьманату XVIII століття, який навіть у своїй назві містив слово «конституція». Бурхливі часи горбачовської перебудови й не менш карколомні перші роки суверенної державності породили ейфорійний міф про цілковиту й абсолютну першість української «козацької» Конституції, що випередила традиційно визнаного чемпіона і піонера – Конституцію США 1787 року. Що в цьому міфі є правдою, а що в правді стало міфічним, ми й спробуємо розібратися.
Історія створення цього документа напрочуд яскраво підтверджує вислів про те, що «немає пророка у своїй вітчизні», – Конституцію створювало перше покоління української політичної еміграції, яка після Полтавської битви разом зі своїми шведськими спільниками знайшла прихисток у володіннях сусідньої Туреччини. Після смер­­ті гетьмана Івана Мазепи у вересні 1709 року у вигнанні залишилося близько 5 тис. козаків на чолі зі старшиною, які свого часу кинули виклик московському пануванню в Україні. Вибори нового очільника відбувалися бурхливо, хоча всі претенденти добре усвідомлювали: в їхньому становищі омріяна булава стане не так символом реальної влади, як невимовно важким тягарем. На плечі новоспеченого гетьмана мали б лягти не лише фінансові проблеми емігрантів, залагодження конфліктів із турецькою владою та мінливими в настроях шведськими союзниками, а й, головне, повернення законної влади до «бідної України», звільнення її з-під російської зверхності. В умовах, коли вигнанці не мали для реалізації своїх намірів достатньої сили, основні сподівання покладалися на сусідні держави, які могли б виступити дієвими союзниками, підтримавши військом і фінансами: Туреччину, Францію, Швецію. Щоправда, останні не поспішали з допомогою, зважуючи кожну свою обіцянку з погляду власної вигоди. Такого «інвестування» у свої національно-державні проекти шукали й інші сучасники мазепинців, які стали першими поколіннями європейської політичної еміграції: вигнані з батьківщини польський король Станіслав Лещинський та угорський князь Ференц Ракоці, кожен із яких у свій спосіб обстоював суверенітет власної країни, змагаючись чи то з російським, чи то з австрійським пануванням.

У виборчих перегонах, що завершилися 5 квітня 1710 року, булава потрапила до рук найдостойнішого претендента – 38-річного генерального писаря Пилипа Орлика (1672–1742). Саме йому, зважаючи на деякі повідомлення, і належало авторство своєрідної угоди, ухваленої того самого дня поміж новообраним гетьманом – керівником держави та старшиною й козацтвом – «політичним народом». Документ, згідно з тогочасною практикою, був складений українською та латиною й мав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозь­кого» (Pacta et constitutiones le­gum libertatumque Exercitus Za­poro­­viensis). Сама форма такої угоди не була чимось новим для українського політикуму: взірцем для неї послужили так звані Pacta Conventa (договірні пакти), які укладав сейм під час виборів нового короля в Речі Посполитій, застерігаючи його пра­­ва і відносини з політичною елітою. Відтепер влада як результат договору між володарем і політичною верхівкою суспільства юридично закріплювалася і в козацькій державності – Орлик, подібно до польських монархів, отримуючи булаву, мав присягнути на дотримання договірних пактів. З цього погляду Конституція (швидше конституційна угода) аж ніяк не була Конституцією в сучасному розумінні слова. Але…
     

БУКВА ЗАКОНУ. Договір Орлика із козаками написаний за взірцем пактів Сейму Річі Посполитої із новообраними королями

Pro bono publico*

…Але тепер слід уважніше придивитися до її змісту. Текст угоди розпочинається з історичної преамбули про витоки козацько-руської державності, потугу й могутність якої шанували ще візантійські імператори, а за допомогою хоробрості й войовничості її народу польські королі прирощували собі нові землі. Користалися нею і московські царі, але, забувши страх Божий, вирішили уярмити вільних козаків, звівши їх у солдати і встановивши в Україні свої порядки. Така своєрідна історична візитівка підводила до головної ідеї, точніше образу ідеальної державності, будування якої брав на себе гетьман-володар разом із «козацьким народом». «Конституція прав і вольностей», подібно до свого історичного прототипу, містила й чимало ситуативних положень. Тож сучасному читачеві, який звик до іншого формату конституційних текстів, сусідство в такому поважному документі прав козачих вдів із настановами щодо стосунків зі шведським королем може видатися дещо екстравагантним і незрозумілим.

Утім, головне місце Конституція відводила каркасу й вузлам державного механізму, гідного «вільної нації». Хоч як дивно, але сам Пилип Орлик заклав у нього й певні обмеження гетьманської влади, які забезпечувала традиційна система старшинських виборних урядів. Саме верхівка козацького стану – старшина – мала творити верхню палату українського парламенту (Генеральну раду), до якої долучалася палата «послів» (депутатів), обраних від реєстрового козацтва і запорожців. Гетьман мав право вирішувати всі найважливіші справи лише спільно з радою, скликаючи її не рідше ніж тричі на рік. Генеральна рада силою «прав і вольностей» мусила недремним оком стежити за зверхником держави, утримуючи його від самоправства (старшина добре пам’ятала спроби практично всіх володарів гетьманської булави впровадити спадкову владу у формі козацької монархії).

Очільник козацької держави зберігав за собою функцію її репрезентації на зовнішньополітичній арені, координування діяльності генеральної та полкової старшини, командування збройними силами. Істотно поступився він своїми правами у фінансовій та економічній сферах: із настанням миру мав бути проведений тотальний попис (ревізування) всієї державної власності, а при гетьманах відновлювався інститут міністра фінансів – генерального підскарбія, що дублювався в усіх провінціях країни відповідними урядниками місцевого рівня. Генеральна рада також мала переглянути і наявні податки, щоб вони не шкодили ані торгівлі, ані ремеслу, ані нужденній українській людності. Залишаючи за гетьманом нагляд за дотриманням законності, Конституція, втім, ставила над ним верховну судову владу – Генеральний суд, який відтепер мав стати вищим мірилом справедливості, «хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив».

На фото: ПАМ’ЯТКА ВОЛЬНИЦІ. Хрест на могилі сподвижника Пилипа Орлика – кошового Костя Гордієнка (Херсонщина)

Виміри політичної справедливості

Гетьманським Pacta Conventa, ухваленим у 1710 році в молдавському містечку Бендери, випа­­ла символічна роль. З одного боку, норми Конституції офіційно не набрали чинності, оскільки Орлик і його прихильники лише спорадично контролювали деякі українські території, так і не спромігшись вибороти собі владу в «материковій» Україні. З іншого – більшість прописаних у ній положень реально діяли і до, і після її укладення – козацькі правники й політики просто узгодили їх між собою й законодавчо закріпили на рівні документа. Тож із погляду застереження соціальних прав козацтва, організації економіки й фінансів Лівобережна Гетьманщина, що лишалася під російською протекцією, продовжувала жити за мазепинською за своїм духом Конституцією.

Зрештою, прийняття козаць­кою державою такого зведення прав і, головне, перше озвучення власної тотожності свідчили про політичну зрілість її «вільної нації». Козацький народ зважився не лише заявити про свою ідентичність, а й формально закріпити її на рівні владних інститутів. Саме тут найвідчутнішим виявився відгомін мазепинства як ідейної начинки і кредо козацької старшини: інтереси Вітчизни раз і назавжди ставилися вище від інтересів володаря, хоч би ким він був на поточний момент – гетьманом чи монархом.

*З лат. «для загального блага».

ВЛАДА НАРОДУ. В основу Конституції Пилипа Орлика лягли традиції козацької демократії