Палкі прибічники «Русского міра» вже зараз заявляють, що запровадження мовного закону призведе до того, що більшість українських громадян з власної волі обере навчати дітей, заповнювати документи та читати пресу російською, тим самим довівши, що українська в Україні потрібна лише маленькій купці людей, та й до того ж переважно у Західній Україні. Противники законопроекту Ківалова – Колесніченка говорять те саме – в більшості регіонів України, включаючи столицю, російська отримає рівні права з українською, що автоматично призведе до нової хвилі русифікації українців. Мовляв, досі лише адміністративні перепони стримували українців від того, щоби повністю перейти в побуті на російську й остаточно розчинитися в обіймах «Русского міра».
Закиди до закону аж ніяк не безпідставні. Ту недолугу роботу з посилення позицій української мови, яку держава проводить нині в культурному та просвітницькому напрямах, неможливо порівняти з потужним пресом російських медіа. На підтримку «Русского міра», проросійським організаціям України Російська Федерація щороку виділяє близько $85 млн. Скільки натомість виділяє український уряд на підтримку української мови? Три мільйони гривень? Напевно про конкуренцію тут не може бути й мови. Однак є такий факт. Попри підтримку Росією організацій, що їй симпатизують, та весь тиск російських медіа, українська мова на побутовому рівні з ужитку наразі нікуди не ділася.
У своїх заявах політики апелюють до кого завгодно, крім народу. Народ свою думку висловив на референдумі в грудні 1991 року, проголосувавши за незалежність України, і висловлює щоразу на виборах президента України та депутатів Верховної та місцевих рад. І вибір той щоразу, вочевидь, не на користь проросійських партій. Утім, як прибічники, так і противники закону Ківалова – Колесніченка наполягають на одному й тому самому: дай народу волю – він зразу ж обере собі російську. Але люди добрі, якщо воно так, то від кого ж тоді ми рятуємо українську? Від українського ж народу?
Закон Ківалока – Колесніченка в разі ухвалення (а в тому, що його схвалять, якщо захочуть, гадаю не має сумнівів ніхто), поставить пересічних українців перед важким, але дуже вчасним вибором. За цим законом відтепер від кожного окремого українця залежатиме, яку мову він обирає собі за рідну? Кожен окремий українець муситиме для себе обрати, якою мовою він хоче здобувати освіту, яку мову вважати рідною, на культурний продукт (книжки, фільми) якою мовою він хоче витрачати свої кошти?
Схвалення цього документа ставить питання перед бізнесменами-українцями. Вже цілком зрозуміло, що розвиток української мови потребує їхньої підтримки. Є навіть підприємці, які відкривають інтернет-магазини та книгарні, стають спонсорами видання книжок та перекладів фільмів, організовують та фінансують українські культурні фестивалі. Після впровадження закону Ківалова – Колесніченка бізнесмени-українці мусять остаточно збагнути: ніхто, крім них. Якщо вони справді вважають себе українцями, і якщо їм справді болить Україна, вони мусять робити те, що вміють найкраще, – організовувати й інвестувати.
Водночас схвалення цього закону ставить питання перед українськими митцями. Обмаль культурних творів можуть конкурувати з російським продуктом, Треба більше та якісніше. Скаржитися на те, що «не видають» вже запізно – час грає проти української мови.
Якщо під розвиток української мови буде створено достатнє бізнес-підґрунтя, якщо українські митці запропонують українцям якісний культурний продукт і якщо знайдеться достатня кількість українців, готових його споживати й підтримувати свою мову – українська не просто втримається під навалою «Руського міра», а й зміцнівши, зможе перейти у відповідний наступ, посиливши присутність української вже у здавна російськомовних регіонах.
Якщо ні – на Україну чекає ірландський мовний сценарій. Ірландія, як відомо, з XIIсторіччя боролася за незалежність від Великої Британії. У XXсторіччі незалежність вона здобула, але… сучасні ірландці розповідають своїм дітям історії про борців за незалежність їхньої батьківщини мовою колишніх окупантів – англійською, позаяк ірландську в самій Ірландії рідною визнають лише 11% населення.
Обрати своє майбутнє мають пересічні українці. Українська культура переживає нині важчий період – час боротьби за право на життя.