Ця розмова відбулася напередодні референдуму про незалежність 1991 року. «А якби люди знали, що за волю України доведеться платити власним добробутом, що вони не збагатіють, а, навпаки, на якийсь час збідніють, українці все одно проголосують за вихід із СРСР?» — повагавшись, запитала польська колега, роздивляючись листівки, у яких звільненій Україні обіцяли золоті гори. Відповісти ствердно й упевнено не вийшло. Навіть сьогодні, через 27 років, у нас немає 91% громадян, для яких свобода власної держави — найвища цінність. Що вже казати про власників радянського паспорта! «А от я впевнена, — промовила Дорота, — що поляки погодилися б збідніти, аби тільки Польща залишалася Польщею».
Ціна свободи… За право мати власну державу кожен народ платить за своїм індивідуальним кошторисом. Він обраховується не тільки переліком полеглих героїв і здобутих перемог, а й кількістю засвоєних уроків історії. Власне, якість політичного процесу сьогодні — це знання чинників та наслідків учорашніх поразок. Еліти, які ігнорують історичний досвід, приречені наступати на ті самі граблі по багато разів, допоки не буде зроблено необхідні висновки. «Як ти думаєш, люди прагнуть вільної України чи швидкого багатства?» — допитувалася польська журналістка Дорота Ковальська в далекому 1991-му. Було ясно як день, що народ тоді так втомився від бідності, що багато хто сподівався швидко й легко розбагатіти. Але зізнаватися в цьому ні собі, ні тим більше іноземній колезі не хотілося.
Читайте також: На роздоріжжі простих шляхів
Самонавіювання, коли йдеться про політику, — найгірша з технологій. Спотворені вихідні дані гарантують хибний результат, характерні наслідки якого — розчарування, гнів, утеча соратників та електорату до опонентів. Парадоксально, але цинічна, свідома брехня в сухому залишку менш шкідлива, ніж самообман фанатиків, до якого вони втягують народні маси. Яскравий доказ цього — «будівництво комунізму», до якого долучилися легіони щирих корисних ідіотів. Заохочують фанатиків циніки. Забезпечують пропагандистським матеріалом і гаслами, надихають, плекають, мають із процесу особисту користь.
Хоч би скільки цю аксіому доводила історія, нові покоління авантюристів легко знаходять собі до вжитку нові покоління легковірних. «Землю — селянам!», «Заводи — робітникам!» — обіцяли 100 років тому більшовики, не збираючись втілювати свої гасла в життя. І люди майнули аж бігом у популістську пастку, бо надто солодкою здавалася приманка, надто допекла вбогість і зовсім не хотілося перевіряти, чи варто вірити обіцянкам.
Нинішні популісти — і в Україні, і на Заході — так само хвацько обіцяють «зменшити податки та збільшити соціальні виплати», «знизити ціни на продовольчий кошик», «вивести на нові щаблі науку, медицину, освіту». І все це за одну свою наступну каденцію. Залежно від регіону обіцяють або негайно «припинити війну», або «спинити потоки мігрантів із третього світу». Інакше кажучи, говорять певній категорії людей те, що вона хотіла б чути. Більшовицький популізм звабив частину неосвіченого українського селянства й робітників і в такий спосіб зумів загнати Україну до оновленої червоної імперії не лише багнетами, а й довірливими українськими руками. Популізм радянських апаратників у 1991-му допоміг їм вихопити з рук дисидентів та патріотичної інтелігенції жовто-блакитний прапор і в такий спосіб утриматися при владі у формально незалежній Україні.
Піддатливість до популізму більшовиків була, мабуть, найбільшою сукупною помилкою українців під час першої незалежності 1917–1919 років. Чи убезпечені ми від її повторення сьогодні, у нових умовах? Соціологічні опитування, що засвідчують популярність Тимошенко, Ляшка, Зеленського та інших майстрів нездійсненних обіцянок, свідчать про протилежне. Як і 100 років тому, народ мріє про легкий хліб, раптове збагачення та справедливість, за яку не треба боротися.
Наслідки інфантильності електорату більш руйнівні, ніж недосконалості й недалекоглядності еліт. Чимало сказано про недосвідченість лідерів українських визвольних змагань Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Павла Скоропадського… Але й тогочасні польські, балтійські, чеські, словацькі, румунські політики не були набагато досвідченішими. Утім, Естонія, Литва, Латвія, Фінляндія, Польща свою незалежність зберегли: одні спочатку лише на 20 років, інші до сьогодні. Тоді як Україна не витримала потужної інтервенції Росії: не лише збройної, а й інформаційної. Колективна несвідомість народних мас спрацювала на загарбника.
Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння
«Так багато українців, які не знали, що вони ними є, і так багато тих, хто назвався українцем, хоч ним не народився», — свідчить у жовтні 1917-го французький генерал Жорж-Антуан-Марі Табуї, який представляв при УНР французький уряд. Відтоді ситуація не надто змінилася. Майдан поставив руба питання ідентичності. Сьогодні, як і 100 років тому, українцями стають незалежно від походження — відповідно до політичного вибору. Скільки є тих, хто готовий не зациклюватися на проблемах комфорту, аби тільки Україна лишалася Україною, покаже наступний, виборчий рік. Популізм, тоді й нині, ставить на лінощі та захланність.
Безвідповідальність маленької людини, яку стимулюють маніпулятори, є потужним джерелом небезпеки. Як тільки не застерігав від «московської воші» Симон Петлюра, його почула меншість. Більшість дала себе обдурити ілюзією націонал-комунізму, яку обстоював, зокрема, Микола Скрипник. Гібридна війна — це зовсім не новітня вигадка Кремля. Вона вже практикувалася проти України в період УНР — Гетьманату — Директорії. Нахабна комуністична пропаганда, збудована на свідомій брехні та оманливих обіцянках, стала одним із важливих факторів поразки української революції.
Читайте також: Під егідою добра
Другою великою помилкою прихильників української незалежності стала непротидія інформаційній навалі з Москви. Петлюра й Грушевський інтелігентно полемізували з ворогом на сторінках не таких уже й масових українських часописів. Кремль натомість брав безцеремонністю та грубою силою. «Події виявилися потужнішими за енергію кількох людей», — підсумував, повертаючись до Франції в лютому 1918-го, генерал Табуї. Нині ми бачимо чи не на кожній станції київського метро ті самі граблі: перехожим безперешкодно роздають газету «Вести», яка не має нічого спільного з журналістикою. З агресором делікатно сперечаються замість того, щоб радикально припинити його отрутну комунікацію.
Третя очевидна помилка лідерів українського визвольного руху періоду Першої світової — це їхня незгуртованість перед обличчям зовнішнього ворога. Надмірна особистісність української політики була і є її ахіллесовою п’ятою. Сьогодні, як і 100 років тому, українські очільники партій наввипередки дискредитують одне одного в очах потенційних союзників. «Кожен поспішає переконати, ніби Україна — це він, а не конкурент, — ділиться спостереженнями французький дипломат, який працював у Посольстві Франції в Україні. — Бачиться це досить провінційно та деструктивно. Після того як дипкорпус переслухає всіх лідерів більш-менш впливових політичних сил, у нього складається враження, що ця країна безнадійна, адже порядних політиків тут немає, не було й не може бути».
Там, де поляки, попри внутрішні суперечності, об’єднають зусилля, аби тільки Польща залишалася Польщею, чимало українських політиків, щоб втопити опонента, здатні поставити під загрозу репутацію цілої держави. «Горе тим елітам, яких виховали колонізатори», — наголошує американський професор, автор розвідки «Трубадури імперії» Ева Томпсон. Але найбільше горе все ж таки тим, хто не хоче вчитися: ані на чужих помилках, ані на своїх. Враховуючи багатий досвід, український виборець мусив би навчитися здалеку розпізнавати тих, для кого власне непомірне его в рази вище за суспільні інтереси. І не дозволяти таким представляти себе за жодних обставин.