Протягом останніх тижнів з різних куточків світу лунають заяви про територіальні претензії одних країн щодо інших: лідера проросійської болгарської партії «Відродження» Костадіна Костадінова — на південну частину Одещини, президента США Дональда Трампа — на Канаду, Гренландію і Панаму…
Керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI», військовий експерт Павло Лакійчук у розмові з Тижнем пояснює, зокрема, чому список територіальних претензій так стрімко зростає і чи варто розглядати фінансові виклики як їхній ключовий фактор.
— Нещодавно лідер проросійської болгарської партії «Відродження» Костадін Костадінов заявив, що немає нічого логічнішого, ніж об’єднання Болгарії та Північної Македонії в одну державу. Крім того, сказав, що Україна нібито розпадається, а тому Болгарія має претендувати на південну частину Одещини. Про що свідчать ці заяви?
— Вони свідчать про те, що праві популісти приходять до влади в європейських державах, зокрема Центрально-Східної Європи, і це цілком їхня риторика. Однак треба розуміти, що риторика — це одне, а реальні справи — зовсім інше. І допоки Болгарія, Угорщина чи Словаччина є членами НАТО і Європейського Союзу, їм, особливо як колективним реципієнтам, буде завжди зручніше й вигідніше залишатись у складі цих організацій. А допоки ЄС і НАТО існують, питання про зміни територіальних кордонів усередині Європи малоймовірні. Я б сказав, неймовірні, але частку ймовірності таки залишаю.
Додам, що така риторика була завжди — «Велика Угорщина», «Велика Румунія», «Велика Польща». Ультраправі завжди користуються цією термінологією, у них є своя нішева аудиторія, електоральний блок, перед яким вони грають як на публіку.
— Свої територіальні претензії на Канаду, Гренландію та Панаму нині жваво демонструє і президент США Дональд Трамп. Наскільки реальні ці його плани?
— Для того щоби спробувати спрогнозувати політику Трампа, можна хіба спиратися на його попередню каденцію, яка була дуже складною, суперечливою, метушливою і, як на мене, малоефективною. До слова, і під час попередньої каденції Трамп, можливо, не так прямолінійно, але заявляв претензії на ці ж території. Тобто тепер він увімкнув стару платівку, але трохи на інший лад. На мою думку, Сполучені Штати не підуть на силову зміну територій і силову конфронтацію зі своїми партнерами, бо американські інституції не допустять такого кроку.
— Водночас є Арктика, зокрема острів Врангеля біля Чукотського моря й Берингової протоки, за який Трамп чомусь не так активно хоче боротися. На вашу думку, у чому річ?
— Думаю, що багато громадян колишнього СРСР знає всю цю арктичну епопею значно краще, ніж президент Сполучених Штатів. Для того щоб сформувати арктичну політику США, йому доведеться серйозніше вивчити ситуацію з Арктикою. Припускаю, що можуть відбутися вагомі зміни в політиці та стратегії Сполучених Штатів щодо цього регіону.
Це комплексне питання: суперечність не тільки між арктичними державами, а й між арктичними й неарктичними державами. Як, наприклад, Китайська Народна Республіка. Поки американці вдосконалювали «Арлі Берки» (ескадрені міноносці з керованою ракетною зброєю четвертого покоління. — Ред.), а росіяни приліплювали черговий ядерний реактор до свого «Нахімова», якому вже сорок років, китайці встигли збудувати не просто один з найбільших військово-морських флотів, а цілий арктичний флот. Це єдина держава, яка має реальний арктичний флот бойових криголамів.
Це щонайменше насторожує. Скоро вони серйозно вступлять у цю гру. Грубо кажучи, США можуть завдати воєнно-політичного удару в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а китайці — відповісти в Арктиці. Це може бути рішення, яке не сподобається ні росіянам, ні американцям.
— Видання The Economist пише, що Європу можуть розірвати нові поділи, оскільки континент нині найбільш вразливий за останні десятиліття. Зокрема, ідеться про те, що країни зі слабкою економікою схильні ухвалювати неправильні геополітичні рішення. Так уже було під час кризи євро на початку 2010-х років, коли саме периферія Європи переживала труднощі. Тепер ми бачимо їх не лише в Німеччини, бо МВФ прогнозує мізерне зростання для Франції та Італії. Чи варто розглядати фінансові виклики як ключовий фактор територіальних претензій? І чому їх загалом з’явилося так багато?
— Сучасна журналістика й політологія живуть сьогоденням і не надто озираються в минуле. І для того ж видання The Economist Європа — це Європейський Союз, агломерація, яку воно бачить уже як державне утворення. Однак Європейський Союз — це не держава, його інституції не є єдиними. Продовжують існувати європейські держави, і, до слова, Москва цим користується: росіяни кажуть, що працюють із французами, німцями чи італійцями, а не з євродепутатами.
Важко говорити про те, що може розірватися, тоді як воно тільки зростається. Об’єднана Європа виникла в 90-х роках. Але до того це теж була Європа. Думаю, що на неї точно чекають трансформації, як і на Європейський Союз і НАТО. Не знаю, як швидко вони відбуватимуться й що буде в підсумку. Адже поки ми тут по 20–30 років стоїмо в черзі до Європейського Союзу й Північноатлантичного альянсу, може статися так, що на момент, коли нас туди запросять, вони будуть доживати останні дні.
Утім, європейська і євроатлантична інтеграції корисні самі собою як процес набуття якостей європейських держав. Крім того, це можуть бути перехідні містки до зовсім інших блоків: і політичних, і військових, і економічних. Можливо, через десять років ми будемо говорити про якийсь воєнний союз рішучих держав Європи.
Колись ішлося про Західноєвропейський союз, але не зрослося. Тепер проглядається Північноєвропейський союз. Зростеться чи ні й чи стане він більш живучим і живим, ніж в’яле НАТО, хтозна, передбачати не варто, але таке цілком можливо.