Ятвяги – балтський народ, який мешкав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном. Він поділявся на племена дойновів, судовів і полексанів. Територію, заселену ним, пам’ятки згадують як Ятвігію або Судавія (в західних джерелах вона позначалася Terra Sudorum). Мова ятвягів була близька до латиської, литовської та нині забутої прусської. Літописці вважали представників цього етносу швидкими, мов звірі, лютими й дуже відважними. Більшу частину свого життя ті проводили на війні або полюванні. Ятвязькі племена присутні в етногенезі відразу кількох народів регіону: литовців, латишів, білорусів, поляків і навіть українців.
Непідвладні балти
Ще у Х столітті вихідці з Ятвязької землі служили в Києві у князівській дружині. 945 року такий собі Ятвяг Гунарев відвідав Константинополь разом із іншими послами від київського князя Ігоря.
Їхні терени прагнули підкорити Польща й Русь. 983 року на них вирушив походом князь Володимир і, здобувши перемогу, підпорядкував їх Києву. Разом зі своїми дружинниками він приніс жертву язичницьким богам: чимало полонених і захопленої худоби. 1009 року німецький місіонер, єпископ Бруно Кверфуртський на прохання польського короля Болеслава Хороброго намагався охрестити ятвягів і підпорядкувати Польщі, але загинув.
1038-го з ятвягами, які перешкоджали торговельним зв’язкам із Побужжям, воював Ярослав Мудрий – доволі вдало, але, за твердженнями літописців, міст їхніх не взяв, бо не хотів зі стінами битися й людей утрачати, а тому, набравши в селах велику кількість худоби та іншої здобичі, повернувся. Як бачимо, в цього народу серед лісів і боліт були укріплені міста з мурами, що їх численні руські дружини побоювалися брати приступом. У 1040 і 1044 роках Ярослав здійснив іще два походи.
Після посилення відцентрових тенденцій у Давньоруській державі естафета боротьби з ятвягами перейшла до Галицького та Волинського князівств. У 1112-му й 1113-му роках волинський князь Ярослав Святополкович двічі переможно ходив на ятвягів, про що лаконічно говорить літопис, а як ворога Русі землю Ятвязь знає «Слово о полку Ігоревім», імовірно, написане 1185 року галицьким княжичем Володимиром, братом Ярославни.
1196-го князь Роман Мстиславич теж спорядив похід проти ятвягів, які вчиняли напади на Підляшшя. Доки людність тих племен переховувалася в лісах і болотах у сусідніх пруссів, войовничий володар Галичини сплюндрував їхню землю. У відповідь 1205 року литовці та ятвяги спустошили Турійськ на Волині, а 1227-го ятвязькі вояки дійшли аж до Володимира, звідки їх вдалося відбити. Вчиняли вони також набіги на Пінщину, Берестейщину, Польщу й землі Тевтонського ордену.
У 1248 році, коли ятвяги напали на міста Холмщини, князь Василько пішов на них із Володимира і змусив відступити. Тоді були вбиті їхні вожді Борут і Скомонд, останнього з яких знали не лише як успішного полководця, а і як жерця, що визначав майбутнє за польотом птахів. Голову його русини настромили за стародавнім звичаєм на палю. 1251 року князі Василько й Данило та польський князь Семовит розбили об’єднане військо ятвягів і пруссів, а 1256-го Данило Галицький остаточно їх підкорив, але непокірні балти й надалі подеколи бунтували.
Куниці за збіжжя
Літописи та хроніки не лише закарбували для нас воєнні події та імена ятвязьких вождів-кунігасів (Небр, Стегут Зебрович, Небяст, Комат, Стейкинт, Минтель, Мудейко, Пестило, Шурпа, Шютр Мондунич, Анкад і Юнділ), він іще й дає певне уявлення про їхні побут і життєві потреби. 1279 року ятвяги надсилали до Володимира-Волинського послів із проханням урятувати їх від голодної смерті й продати їм хліб, за який раді були дати віск, шкурки вивірок, бобрів, чорних куниць або й срібло. У відповідь князь Володимир Василькович надіслав їм човнами по Бугові збіжжя.
Ятвяги чи не найдовше опиралися впровадженню християнства, тримаючись своїх вірувань. Гадали, як свідчить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, що смерть не страшна, адже потім душа відродиться в достойнішій живій істоті. Чиясь, вважали ятвяги, – воскресне в тілі новонародженої людини, а комусь судилося нове життя в подобі звіра.
Вожді їхні охрестилися лише під примусом, програвши битву. Наприкінці XIII століття північ Ятвязької землі опинилася під контролем Тевтонського ордену, зазнавши спустошення, після чого чимало тамтешніх жителів переселилося до Литви. Але після розгрому хрестоносців у Грюнвальдській битві 1410 року та укладення Мельнського миру в 1422-му вся земля ятвягів – Судавія – увійшла до складу Великого князівства Литовського.
В Україні по них залишилося чимало слідів, наприклад село Ятвяги в Мостиському районі на Львівщині. Волинська земля теж зберегла назви «Ятвяги» та «Ятвязь». Урочище Ятвіж є на Чернігівщині. Ятвязькою українські мовознавці вважають і назву озера Пульмо на Волині. Донедавна топоніми були чи не єдиним джерелом знань про мову цього народу, оскільки до XVII століття всі чи майже всі ятвяги були охрещені й асимільовані литовцями, латишами, білорусами, північними українцями й поляками-мазовшанами. Лишився від них лише ятвязький словник Зінова – звісточка з минулого, оригінал якої був безглуздо втрачений (див. «Поганські говірки з Нарви»).