Terra Пряшівщина

За словацьким переписом населення, українців разом із тими, хто записався по-старому – русинами, нині тут 30 тис. із лишком. Утім, на Пряшівщині, де вони компактно мешкають, українців таки набагато більше. Це справжня прихована діаспора: варто серед словацькомовної молоді кинути кілька слів українською, й ціла компанія почне жваво цікавитися, з якої «дєдіни» (по-місцевому – села) ви приїхали, а якщо скажете, що з України, вас здивовано перепитають: «Що, з самого Ужгорода?!» А те, що десь за Карпатами є ще Львів чи навіть Київ, тут уявляють слаб­­ко – так само, як і в нас мало знають про український Пряшів – місто зі 110 тис. населення, третє за величиною в Словаччині.

Вишиванка Воргола

Поняття «Пряшівщина», на думку словаків, є тільки в уяві українців, насправді ж це – Північно-Східна Словаччина, най­­бідніший закуток країни. Тому коли вам трапиться нагода розпитати про якісь місцеві цікавинки етнічних сло­ваків, слово «Пряшівщина» краще не вживати. Більшість не зрозуміє, а хто зрозуміє – образиться. Чому? Пояснюю: як і в недалекій Лемківщині, міста не мали тут української більшості; Пряшів був лише культурною столицею місцевих українців, не більше.

Саме в Пряшеві залишилися до сьогодні головні осередки культурного життя діаспори: «Руський дім» на вулиці Головній, неподалік видніють шпилі греко-католицької катедри, монастир отців Василіян і православна церква святого Александра Невського. Служба зазвичай ведеться не українською, а словацькою мовою (як виняток – проповіді локальною говіркою). Для українців, навіть місцевих, це виглядає дивно, але чимало словаків вважає греко-като­ли­ць­­ку церкву рідною. Так склалося внаслідок змішаних шлюбів протестантів-словаків із уніатами-українцями. Україн­­сь­ку ідентичність нащадки спільних родин втратили, а релігійну зберегли.

Якщо у вас буде час і натхнення побачити «справжніх» словацьких українців, варто поїздити селами Пряшівщини,  розкиданими від Татр до українського кордону. Говірка західних пряшівців, центральних і східних, варіюється від суто лемківської зі словацьким нашаруванням до бойківсько-закарпатської, але кирилиця при в’їздах до гірських сіл та в написах на крамницях і церквах має остаточно вас переконати: ви потрапили до своїх.

Дерев’яні церковці, які словаки називають «костолікі», мають у столиці країни своїх покровителів-меценатів, тому на Пряшівщині ніхто не дасть поміняти ґонт на бляху, пофарбувати природний колір дерева в жовте, як це часто можна побачити в Галичині. Хоча цих церков залишилося небагато, їх оглядини стануть своєрідною презентацією чи не всієї української церковної архітектури. Тут є класичний український стиль (с. Нижній Комарник), лемківський (с. Полянка, перенесена до Музею української культури, що в Свиднику), бойківський стиль (також перенесена з с. Збій до скансену міста Бардієва). На Пряшівщині є самобутня школа іконопису. Особливість її в тому, що образ’и  малювали на дошках дуже великого розміру. Святі, Пре­непо­роч­на Діва та Христос споглядають вас із повними смутку великими очима. За основу облич, як і в усіх традиційних українських іконах народних майстрів, бралися місцеві типажі.

Якщо ви цікавитеся сучасним мистецтвом, варто поїхати до Музею модерного мистецтва Енді Воргола в Міжлабірцях, затиснутому між українським і польським кордонами містечку. Там же побачите пам’ятник митцеві під «дірявою» парасолькою. Під ним мають звичку гаяти час за пивом цигани. Батьки ідола поп-арту приїхали до США з пряшівського села Микова. Сам Воргол любив повторювати, що він «нізвідки», оскільки в його часи важко дошукатися, ким були батьки, звідки вони з’яви­лися в Америці. Мати Енді Юлія твердила, що насправді її син зовсім інакший, ніж його знала публіка. Показавши матері свою техніку множення зображень, викликав вибух її захоплення: «Енді, кібы ся так дали множыти діти! Было бы повно Енді, Енді, Енді!..» Після смерті Воргола до його походження поставилися серйозніше – як у США, так і в Словаччині, де створили музей його імені. В музеї переважають твори місцевих послідовників Енді, справжньою є, однак, дитяча вишиванка Воргола.

На культурному фронті

Окрім традиційної та модерної культури, пряшівські українці люблять театр і фестивалі. Театр у них один: колись він був український. Наприкінці 1980-х серед акторів, більшість із яких є випускниками Київського театрального інституту (тепер – Національного університету театру, кіно і телебачення), перемогла русинська фракція. Нині всі вистави йдуть по-русинськи з сильним словацьким акцентом. Тож коли вам захочеться послухати, приміром, «Ідіота» Достоєвского на південно-лем­ківському діалекті, приходьте до Театру Олександра Духновича (словацькою Divadlo Alek­san­dra Duchnoviča – DAD).
Приїздив до Пряшева з гастролями також празький театр «Ферма в печері». На виставу про емігрантську долю пряшівських горян – «Склаві. Емігрантська пісня» – ходили натовпи. В цій виставі українська співачка Мар’яна Садовська допомогла утвердженню поняття «русинів із Північно-Східної Словаччи­­ни», які нібито нічого спільного з українцями не мають. Є лишень заковика: сценаристами таки було визнано, що одна з пісень (записана в тому ж таки ареалі й тією-таки говіркою жителів Бескидських схилів) – українська, бо… так її схарактеризував пряшівський дослідник і фольклорист Микола Мушинка, зі збірки якого її й запозичили.

Із фестів найбільшим є Свято українсько-руської культури в Свиднику, яке відбувається в останній вікенд червня. На фестивалі можна спробувати щось виготовити власноруч, скуштувати страви місцевої кух­­ні, послухати лемківських пісень із різних країн і просто відпочити. Фактично це словацький варіант польської Лем­ків­­сь­­кої ватри, етнічного фестивалю, частково фінансований українським Міністерством куль­­тури і туризму; загадкою ж залишається те, чому виступати перед пряшівцями їдуть хор імені Верьовки чи ансамбль імені Вірського, замість ближчих за духом колективів із Закарапаття чи Галичини. Ще один фестиваль – «Маковицька струна» в Бардієві – є своєрідним «конкурсом художньої самодіяльності».

Питання руба

То хто живе на Пряшівщині: русини чи українці? Відповіді на це запитання самі пряшівці не дають: головна їх організація з «милозвучною» абревіатурою СРУС має назву Союз русинів-українців Словаччини. Характеризується вона прокомуністичним минулим та пострадянськими методами управління. Тому місцеві чи то українці, чи то русини воліють однозначно про свою тотожність не висловлюватись, а під час перепису «для безпеки» записуються словаками. Ліпше помолитися разом із ними в церкві, з’їсти смачної грибної полєвки та посидіти за гальбою місцевого пива «Шариш».

Кілька тисяч пряшівців «при­­мудрилися» пожити в Україні: 1948 року їхні батьки й діди згодилися переїхати на родючі землі Волині, звідки довелося втікати вже в 1960-х. Після цього половина з них стала переконаними свідомими українцями, а решта навідріз відмовилася асоціювати себе зі Сходом. Ян Калиняк зі Свидника, нині чільний діяч сепаратистської «Русинської оброди», засвідчує, що в дитинстві говорив українською (жив у Волинській та Херсонській областях), а русинську говірку вивчив уже після повернення до Словаччини в 1956-му.

Обидві організації ведуть корпоративні війни – то за Руський дім у Пряшеві, а то за Музей у Свиднику, й кожна має свої аргументи. Для приїжджо­­го з України ці сварки можуть видатись містечковими, але представники обох організацій сприймуть вашу появу позитивно. «Русини» скажуть: «Як добре, жи ви сте з’явили, видите, же ми гваримо зовсім не по-українськи!»; «українці» ж утішаться, що врешті хтось розповість про їхні поневіряння «там, у Києві», й «тих сепаратистів» можна буде переконати через заходи українського посольства, культурну експансію з України й просто заохочення так званого сентиментального туризму з України.

Як і кожна діаспора, українці Пряшівщини кількісно зменшуються. З одного боку, вони справді потребують уваги  України, з іншого, їхня основна проблема – комплекс меншовартості. Бути українцем чи русином у Словаччині й досі не надто привабливо, тож громада потребує прищеплення дітям нових знань про себе, Пряшівщину, Україну. Остання поки залишається для більшості з них далекою тіткою.[1810][1811]

ДВОМА МОВАМИ. Кирилиця – регіональна фішка Пряшівщини

ПО-СВОЄМУ. У театрі ім. О. Духновича випускники київського вишу грають словакізованою говіркою

ТРАДИЦІЯ І МОДЕРН. Міжлабірці тепер – на перехресті культур. Позаду – Музей модерного мистецтва родини Ворголів

Земляк Воргола. Мешканець села Микова

Символ віри. Церква у лемківському стилі з музею-скансену у Свиднику