Чому саме тепер? Квітень якнайкраще підходить для такої виставки, бо: 1) варто підготувати ґрунт для скасування президентом Януковичем усіх указів Ющенка про вшанування борців за українську незалежність у ХХ столітті; 2) зретушувати увагу до 70-річчя трагедії Катині, коли Росія вибачалася перед Польщею за сталінські гріхи; 3) наприкінці квітня українці традиційно згадують депортаційну акцію «Вісла», тож переконування, мовляв, «без неї не обійтися» не раз звучало в трансльованому на виставці документальному фільмі. Є ще один аспект, ширший: відволікти пильність патріотично налаштованих українців шумовинням у гуманітарній сфері, допоки нова влада вершитиме більш реальні справи. Одначе завзяття Вадима Колесніченка на всіх можливих фронтах – від цькування Інституту національної пам’яті до дубляжу фільмів – переконує: до виставки він готувався давно.
Бажання охопити «злочинами українських націоналістів» чи не всіх убитих і закатованих під час війни – давня хвороба недругів України як з-за східного, так і західного кордону. Якби президент Янукович захотів похвалитися цією виставкою, навряд чи почув би від поміркованих росіян чи поляків схвальні відгуки. Не для того Варшава створювала свій Інститут національної пам’яті, аби нехтувати правдивістю історичних даних у стилі співорганізатора виставки – «Товариства вшанування пам’яті жертв українських націоналістів». Головна її вада – вона спирається на дані, що шалено піднімають планку мартирології або ж часто зараховують до «вбитих УПА поляків» помордованих Селянськими батальйонами чи Армією Крайовою українців. Знані в Польщі дослідники Єва та Владислав Сємашки виставляли дві цифри загиблих: «кількість убитих» і «кількість встановлених прізвищ», яка зазвичай чи не вдвічі менша, ніж перша. Цей факт зачепив Ярослава Царука, краєзнавця з Володимира-Волинського. На прикладі свого району він перевірив кожну особу й довів: стверджувати, що загиблих від УПА поляків «на самій лише Волині» було 60 тис., а загалом до 200 тис., не має жодних підстав.
Привозячи пропонований поляками матеріал, лідер руху «Русскоязычная Украина», а за сумісництвом нардеп-регіонал Колесніченко не взявся б пояснити, чому на виставці, присвяченій «злочинам УПА», є фотографії розстрілів в’язнів тюрми на Лонцького у Львові, вчинених НКВС перед відступом Червоної армії в 1941-му? Який стосунок до українців має вбивство на дрогобицькій вулиці письменника Бруно Шульца, здійснене німцями, чи трагедія польської львівської професури, розстріляної СС? Який стосунок до ідеології ОУН має знищення радянською владою тисяч костелів після війни або напис на одному зі стендів: «пам’яті поляків, усунених совєтами з рідних місць»? Так само дивує й термінологія виставки, експонованої в місці, яке донедавна називали «святая святих українства», – Українському домі: Південно-Східні креси (або ще Порубіжжя) – що це таке? Східна Малопольща – де це? Якщо Вадим Колесніченко готовий зробити з Галичини Східну Малопольщу, а з Західної України Південно-Східні Креси, то решту земель він передасть у руки матушки-Росії? Так само щедрий і Віктор Янукович?
Виставка залишає подвійне враження: з одного боку, масова плутанина термінів, військових формацій, часів і народів, а з іншого – маємо справу з колосальним матеріалом, до якого в українських науковців «не доходили руки». Реальної, а не бутафорної історичної політики, окрім побудови меморіалів та відновлення палаців, Віктор Ющенко не провадив. За роки свого існування Український інститут національної пам’яті не спромігся на масштабний проект із дослідження Волинської трагедії з зазначенням першопричин польсько-українського конфлікту: пацифікація українських сіл на початку 1930-х; створення для українців концтабору в Березі Картузькій; політика осадництва; зруйновані в 1938 році 150 церков на Холмщині. Тож тепер ми дочекалися «правди» в її односторонньому баченні. Якби поляки, для яких визнання Армії Крайової стало питанням честі, мали справу з рівнозначно визнаною Україною УПА, рівень дискусії був би іншим. Застосовуючи, за висловом Поля Рікера, «терор історією», організатори виставки «Волинська різня» спонукають українське суспільство до двох засадничих кроків: 1) домагатися беззастережного визнання УПА воюючою стороною в ІІ Світовій війні в боротьбі за незалежність України; 2) проведення нової суспільної дискусії на тему польсько-українського конфлікту із засудженням конкретних винуватців трагедії з обох сторін.