Тернистий шлях до єднання

Апостольська нунціатура в Україні зустрічає відвідувачів пишнотою православних ікон. Атмосфера насичена радше теплотою християнського Сходу, аніж стриманою піднесеністю католицького Заходу. Однак сам Апостольський нунцій архієпископ Іван Юркович дуже обережний у висловлюваннях і, здається, говорить навіть менше, ніж личило б дипломатові. Втім, папські дипломати – це дипломати в кубі.

Ікона ХХІ століття

У. Т.: Ваше Високопреосвященство, Московський патріарх Кирил неодноразово звинувачував католиків у прозелитизмі (див. словничок), хоча загальновідомо, що українських греко-католиків за Сталіна примусово приєднали до Російської православної церкви. а нещодавно глава відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату архієпископ Волоколамський Іларіон заявив, що зустрічі Мос­­ковсь­­кого патріарха з папою Бенедиктом XVI стають на заваді пробле­­ми, «пов’язані з ситуацією в Західній Україні».

– Зустріч Папи та Московського патріарха буде подією особливої історичної ваги як для католицької церкви, так і для Московського патріархату. В історії цього ніколи не було. Така зустріч могла б стати іконою ХХІ століття. Слід згадати, що на офіційному рівні Святий Престол і Російська Федерація нещодавно встановили повні дипломатичні відносини. Не менш важливим є і той факт, що на міжнародній арені католицька церква і Московський патріархат захищають практично ідентичні позиції щодо непорушності моральних і релігійних цінностей та підтримки християнської ідентичності європейського континенту.
 
У. Т.: А чи варто жертвувати заради такої ікони інтересами і почуттями п’яти мільйонів греко-католиків України, які довели свою відданість Святому Престолу в роки переслідувань?

– Треба це сприймати з погляду вселенського контексту. Ми не повинні навіть обговорювати претензії Московського патріархату щодо повернення православних парафій греко-като-ликам на Заході України, хоча й вважаємо їх несправедливими. Не варто ворушити, що, як і чому було. Хтось може назвати це наївним оптимізмом. Але оптимізм завжди розумний.

У. Т.: Як формує свій діалог із православними новий Папа?

– Усі Папи ХХ століття у своїх духовних заповітах висловлювалися про неминучість християнської єдності. Ми маємо вірити в можливість об’єднання церков, щоб своєю вірою захопити всіх, хто не наважується в це вірити. Папа Іван ХХІІІ двічі написав у своєму духовному заповіті про необхідність екуменізму (див. словничок). Екуменічний діалог має тривати в усіх політичних і суспільних контекстах.

У. Т.: Святий Престол і Москов­­сь­кий патріархат по-різному розуміють екуменізм…

– Ніхто не може стверджувати, що він володіє моделлю єднання церков. Єдність церков – це справа Божа. Церковною мовою ми сказали б, що це справа Святого Духа. Важливо, щоб ми, церковні люди, залишилися відданими натхненню Духа, здатного як змінити серце окремої людини, так і відкрити нові види міжцерковних відносин.

У. Т.: У православних модель є. Видатний богослов Георгій Флоренський сказав про це дуже вичерпно: «Екуменізм – це коли всі християни повернуться до нас».

– Я б сказав, що церква має завжди запитувати себе, наскільки вона залишилася вірною Ісусу Христу. І, можливо, слід зробити всі коригування, необхідні для збереження цієї вірності. Хтось із православних теологів висловив дуже правильну думку: у житті між церквами треба ставитися один до одного так, наче ми не розділені.

У. Т.: Покійний Папа Іван Павло ІІ був готовий іти шляхом діалогу так далеко, «як тільки совість дозволить», і читати Символ Віри без філіокве (див. словничок). Новий Папа Бенедикт ХVІ каже, що, навпаки, ми сильні відмінностями, що є між двома церквами, і маємо за них триматися. І найголовніше – разом боротися й протистояти секулярному світові.

– Особистість Папи Івана Пав­­ла ІІ тільки тепер постала у всій своїй величі. Тільки тепер стало зрозуміло, як багато він, слов’янин за походженням, зробив не лише для католиків, а й для всіх християн. Папа Бенедикт ХVІ працює в інших умовах і обставинах суспільного, економічного, політичного життя світу. Зауважу, що всі великі церковні ієрархи – непересічні особистості, звісно, кожен по-своєму. Папа Бенедикт ХVІ – великий теолог, такого теолога католицька церква у своїй історії не мала на папському престолі. Ідея Папи Бенедикта ХVІ полягає в тому, що католики мають брати на себе суспільну відповідальність за майбутнє християнства загалом і католицької цер­к­­ви зокрема. Європа не повинна відмовлятися від своїх християнських коренів.

Духовність поза політикою

У. Т.: Ваше Високопреосвященство, які проблеми має католицька церква в Україні?

– В Україні є проблеми, пов’язані з несправедливістю, що спостерігалася в тоталітарні часи. Наприклад, у Києві є католицький собор, який не може бути тільки храмом, бо там концертна зала. У Східній Європі католицькі церкви будувалися виключно коштом вірян, і собор Святого Миколая не виняток. Така сама ситуація залишається в Севастополі, а ось у Дніпропетровську, слава Богу, рішення було знайдено.

У. Т.: А щодо патріархату для Української греко-католицької церкви?

– Свого часу Папа Іван Пав­­ло ІІ сказав греко-католицьким єпископам, що їхня церква має право на патріархат, і він молитиметься, щоб настав день, коли УГКЦ дозріє до цього. Зараз Папа Бенедикт ХVІ взяв це під особисту опіку. Сказати, коли це буде, може тільки він. Зауважу лише, що присутність Верхов­ного архієпископа УГКЦ у Києві змінила це питання на краще. У світі почали зовсім по-іншому сприймати цю церкву…
 
У. Т.:  Нещодавно Ватикан відвідала наша прем’єр-міністр України, і всі наші видання написали, що Папа поблагословив її. А в прес-релізі Ватикану цього немає. Як було насправді?

– Візити лідерів різних країн до Папи – це не просто державно-дипломатичні зустрічі. Вони мають високий духовний вимір. Папа приймає всіх президентів, прем’єр-міністрів – не всіх. Українського прем’єра Папа прийняв. Святий Престол завжди наполягає, що такі зустрічі не мають політичного контексту. Зустріч Папи з Юлею Тимошенко має ширше значення як у контексті відносин між Україною та Святим Престолом, так і, можливо, особисто для Юлії Володимирівни.

У. Т.: Ця зустріч відбулася за один день до початку передвиборчої кампанії…  

– Це просто збіг. Папа – людина зайнята, і так сталося, що він зміг виділити для прем’єр-міністра України саме цей час.  Щодо візиту пані Юлії Тимошенко скажу тільки, що він про­йшов дуже достойно і, маємо надію, принесе позитив… А що стосується повідомлень прес-служб керівників інших держав чи урядів, то ми їх не узгоджуємо.

Трагедія Європи у втраті символів віри

У. Т.: Ваше Високопреосвященство, нещодавно Європейський суд у Страсбурі за позовом громадянки Італії, шведки за походженням, ухвалив рішення, що зобов’язує прибрати розп’яття в школах, бо це порушує право на свободу совісті. Ватиканська преса порівняла це рішення з "сімома вершниками Апокаліпсису". Прокоментуйте, будь ласка…

– Європа ніколи не була тільки християнським континентом. Тут завжди був великий вплив різних релігій, світських та філософських вчень. Це формувало світогляд європейців і устрій європейських країн. Але зараз у деяких країнах Західної Європи набуває поширення рух людей, які не хочуть мати жодного стосунку до своїх пращурів. На мою думку, це трагічно. Людина може бути атеїстом, але вона має поважати віру своїх предків. Розп’яття – це духовний і культурний символ Європи. Якщо, наприклад, десять мільйонів людей потребують щось для свого духовного життя, а 300–400 осіб проти, то ці десять мільйонів не повинні дискримінуватися. Меншість не може заперечувати права і бажання більшості. Рішення Європейського суду в Страсбурі – це трагедія Західної Європи, мене дуже тішить, що в Україні такого немає. Усі ваші президенти, члени уряду бувають у церквах. І не тільки на свята.

У. Т.: Так, бувають, а чи вірять вони насправді?

– Не можу цього знати, але те, що вони бувають у храмах, свідчить, що вони поважають християнські традиції та віру своїх предків. Пригадуються сло­­ва Ґете: «Рідна мова Європи – це християнство». А Марк Шагал говорив, що протягом століть художники користувалися гамою кольорів біблійних сторінок. Спроби штучного заміщення релігійних традицій є дуже небезпечними і для окремої людини, і для цілого народу.

У. Т.: Ви маєте на увазі формування в країнах Західної Європи нової секулярної квазірелігії?

– Так, і церква дуже стурбована цим. Про це говорять і Папа, і патріархи східних церков. На мою думку, і католицька церква, і православна мають дуже конкретно висловлювати своє ставлення до цієї проблеми, не замовчувати її. ХХ століття було часом таких квазірелігій. І тепер ми можемо оцінити негативні наслідки цього феномену. В нинішньому суспільстві ми не знайдемо жодних позитивних результатів того періоду, а якщо вони і є, то незначні. Філософія матеріального благополуччя зробила життя людини майже тривіальним.