Навколо будівництва термінала скрапленого газу вже майже рік триває безліч дискусій: наскільки воно доцільне, що виграє Україна від його появи. І водночас до яких наслідків у геополітичних відносинах країни з близькими і далекими сусідами це може призвести.
Фактично поява термінала – новий крок до енергонезалежності країни, досить значний внесок у її безпеку. У стратегічному плані це дає Україні змогу диверсифікувати поставки енергоносіїв, оскільки зараз ми здебільшого залежимо від поставок із Росії будь-яких енергоносіїв, а тільки частину з них добуваємо самостійно. Тобто з економічного погляду така стратегія правильна – це посилить безпеку країни. Тим більше що поява термінала могла б дати українському уряду можливість торгуватися за ціну на газ із РФ, як це кілька років тому, почавши працювати з Катаром, зробили європейські країни. І, варто згадати, вони змогли домогтися істотних знижок. Тож надію на таку знижку могла б мати й Україна.
Однак спочатку треба відповісти ще на такі запитання: наскільки цей термінал буде заповнений? Чи знайде країна для нього газ? Подібні проекти набагато складніші від рядових бізнес-планів. Щоб термінал запрацював, уряд просто зобов’язаний його просувати на всіх ринках, шукати для нього ресурси, які він перероблятиме, і ринки збуту, куди він їх постачатиме. Ми ж поки що тільки говоримо про це. Якщо говорити далі, то за цей час усі доступні нам ресурси будуть розібрані. Оскільки, це варто пам’ятати, про термінали для скрапленого газу думаємо не тільки ми, а й деякі сусіди по регіону.
Ще одне питання, яке виникає в контексті можливого будівництва термінала, – відносини з країнами Каспійського регіону. Дуже істотно його поява ситуації не змінить – передбачувані потужності не є стратегічними обсягами для Азербайджану. Коли до Києва приїжджав Ільхам Алієв, він сказав, що Азербайджан може в кілька разів збільшити обсяги поставок. Малося на увазі, що немає жодних проблем – будуйте термінал, і ми працюватимемо. Це не такий проект для Прикаспійського регіону, щоб вони на нього робили ставку й розглядали участь у ньому з погляду геополітики. Все-таки це не участь у великих магістральних трубопроводах на кшталт «Набукко» або в нових російських проектах транспортування газу до Європи. Однак, не змінюючи нічого глобально, локально такий термінал може змінити відносини між Україною та Азербайджаном, а також Україною і Росією. Тому що це відкриє для нас доступ до енергоресурсів регіону, який раніше був недосяжним. А отже, поліпшить і зміцнить наші відносини з країнами згаданого регіону.
Утім, не виключено, що термінал нікому насправді не потрібен. Треба про нього говорити, щоб ці розмови стали розмінною монетою в переговорах із представниками Росії. Це підтверджує те, що наразі немає жодних точних контрактів – суцільні меморандуми, заяви та інші непередбачені рішення. Навіть давоські домовленості не містять конкретики. Це поки що тільки меморандум про відносини, який свідчить про те, що Азербайджан може надати ресурс для заповнення цього термінала. Але немає конкретного контракту, ф’ючерсу із зазначенням ціни та відповідальності за його виконання або невиконання. Ще немає навіть техніко-економічного обґрунтування проекту, хоча його давно обіцяли зробити. Та що там казати, якщо навіть не вибрали місця для майбутнього термінала. Тоді як нова влада говорить про нього з минулого року. А ще раніше про нього говорили її попередники. І так уже років п’ять… Для них важливо розповідати, що він з’явиться. Можна нічого не робити, але розмовами створити можливість щось виторгувати.
Ось тільки незрозуміло, що ж насправді ми отримаємо. По суті, можемо зажадати все що завгодно, розігравши гру не на одному полі. Але чи не забракне в нинішньої влади здібностей і наполегливості обміняти відмову від справді потрібного Україні термінала на щось реально вартісне? Усі вже бачили, коли під час розгляду питання про базування Чорноморського флоту вона погодилася пролонгувати його перебування ще на багато років в обмін на якусь тактичну знижку на газ, яка навіть не привела ні до чого серйозного. Газ в Україні все одно дорожчає, оскільки прив’язаний формулою, розписаною ще попереднім Кабміном, до ціни на нафту. Нафта дорожчає, а відповідно зростають ціни на блакитне паливо, тому отримана таким шляхом знижка вже не відчувається. Згадайте також домовленості щодо авіаційної промисловості, фактично віддану російським колегам монополію на роботу в ядерній енергетиці, прийняте без конкурсу рішення про видобуток росіянами енергоресурсів на шельфі Чорного моря, СП із видобутку сланцевого газу з росіянами, у яких досвіду в цій галузі не більше, ніж у нас. Причому не в обмін на щось, а просто так. Тобто припустити, якою буде стратегія держави, котра може в обмін на дрібні тактичні дивіденди віддати стратегічні цілі, досить складно.