За тих часів у наших краях не водилося не лише метеорологічних сайтів, аби щодня перевіряти прогноз, а й не можна було напастися комп’ютерів та інтернету, щоб до них дістатися. А погоду знати дуже хотілося. Особливо влітку, коли на перешкоді грандіозним планам завше міг стати клятий дощисько.
«Якщо 27 червня дощ — ще сім тижнів дощитиме», — каже книжечка. Або: «Якщо на Мефодія [3 липня] задощить — то не менше як на 40 днів». І ще: «На Самсона [10 липня] дощ — до бабиного літа мокро [до 14 вересня]».
І якщо кілька днів дощеві можна було навіть радіти, то вже на другий тиждень блукання у під’їздах наших багатоповерхівок добряче піддратовували: ні тобі футболу, ні шашликів, ані навіть на дерева повилазити, щоб плодів наїстися.
Тому дуже радів, коли у зазначені в календарі дати дощу не було. Але пам’ятаю кілька літ, коли зливи траплялися мало не щодня, як цьогоріч. Тоді старші люди між собою говорили, що то «єврейські кучки», а в церквах молилися за сонце.
Це вже згодом, на уроках географії та від дорослих я дізнався, як зрозуміти, якою буде завтра погода: просто стеж за хмарами, за росою, вітром і нічним небом. А Теребовля ж для того — просто прекрасна локація. Відійди трохи від будинків — і ось уже над головою розгортається велетенський обшир для дослідження.
Недарма ж існує легенда, буцімто в одній із веж Підгорянського монастиря, руїни якого збереглись на околиці міста, колись була астрономічна обсерваторія.
Поближні Івано-Франківськ і Тернопіль, що часто втрапляють на вершину рейтингу міст, комфортних для проживання, артикулюють себе як «міста для життя». Натомість ідея рідної мені Теребовлі видається засадничо іншою. Це радше «місто для спостереження».
Малі бурґи, наче зручні вже самі по собі: своїми розмірами, доступністю всього в межах кількох хвилин, але куди ж без «але»?
Ці міста такі свої та близькі, наче домашні улюбленці. Ніби старі хатні меблі, де іржаві пружини вискакують з насиджених місць, мов Пилип з конопель, і впиваються в тіло. Проте нічого з цим особливо вдіювати не хочеться, бо вони вам ніби рідня. Ви знаєте їх довше, ніж більшість своїх друзів. З часом знаходите, як можна вигнутись так, щоб не дуже вже й муляло. Невдовзі починає видаватися, що саме так сидіти — це і є зручність. Тому більше нічого ремонтувати не хочеться, не те, щоби міняти бамбетель на новий.
Врешті, завше можна вимкнути телевізор та пересісти поближче до вікна чи на лавицю біля будинку чи під’їзду, й просто насолоджуватись усім, що побачиш. А тут є на що подивитися — природа галицького Поділля ніби створена для споглядання: ці м’які горби, пишні ліси, доглянуті садки, смуги полів, ніби супрематичні полотна. Все таке помірне, лагідне, без надриву, ніби хто рідний гладить вас, обіймає чи годує пляцками.
Раніше ж було по-іншому. Споглядальність мала цілковито інший характер. Існувала напруга, бо за всім довколишнім мусілося пантрувати. З усіх усюд чигала небезпека. Такі старі міста, як Теребовля, зазвичай, засновані на горі для оборони. Щоб далеко бачити та якнайшвидше сповістити всіх про небезпеку. Перебувати в тонусі, відчувати якусь незручність, аби не проспати нападників.
Тому ідея нашого міста — це ідея спостережної вежі чи маяка. Якогось сигнального пункту. Місця, котре не лише приваблює своїм світлом тих, хто заблукав. Котре не тільки вказує шлях і радо приймає новий люд з інших країв, перед тим ретельно їх перевіривши. А й локація, з котрої відкриваються неабиякі краєвиди, поки пантруєш.
Власне, не дарма довкіль Теребовлі така прекрасна природа. Місто ніби саме є її частиною, розчиняючись між лісів, мов літній туман. Як розчиняються закинуті будівлі в маленьких лісках.
Тут навіть теребовльському гербові йдеться про пантрування: мовляв навіть уночі, коли нічого не видно, місто стережуть місяць та зорі, оберігаючи його від зайд, які хочуть підкрастися затемна.
Недарма місцеві бабусі так багато часу проводять у вікнах. Гени предків змушують їх завше бути напоготові. Видіти в кожному комусь потенційно ворожого.
Заодно грає роль й те, що місто постійно руйнувалося, а тому тут життєво необхідною рисою ставала відстороненість. Не прив’язуватись до речей та людей. Зневажати простір, щоб легше могти його потім покинути. Готовність спокійно спостерігати за черговим згарищем на тлі рідної оселі та бурґу, аби не зійти з розуму й могти жити далі. Тож про великі зміни ніколи особливо не думалось, бо ніщо тут настільки не вічне, як тимчасовість. А що це допомагало міщанам вижити, то й передавалося з покоління в покоління. Тому обжитість тут завше супроводжується невеликою занедбаністю — для балансу. А хазяйновитість ґазд сприймається як недалекоглядність. Десь у тому ж ключі, либонь, слід трактувати й спроби міщан знищувати чи ламати все хороше та гарне, що з’являється в бурзі. Щоб не звикати до красивого.
Од того й пасивність та неучасть у міському житті частини мешканців. Лиш хліба й видовищ.
Здається, під цю стратегію можна підлаштувати й місцеву промисловість. Аби замість кукурудзяних паличок на колишнім консервнім заводі почали виготовляти попкорн для повного ефекту пасивної споглядальності.
А для режиму милування, а не користування містом, для протирання та здування із нього пилу воно непоганий вигляд мало б у формі скляної кульки зі снігом. Чим не ідея для місцевої фабрики ялинкових прикрас?
