У своїх міркуваннях «Лікар і душа» (1982) Віктор Франкл вказував на властиве людині духовне начало, яке не варто плутати з релігійною сферою. Натомість його треба визнати за пошук і реалізацію цінностей. Якщо творчі цінності допомагають ставити й виконувати життєві завдання, а цінності досвіду дають змогу заглиблюватися в царину істини, краси та любові, то цінності ставлення зараджують у миті, коли конче необхідно прийняти щось неминуче. Зауважмо, цінності не передаються в спадок, а формуються особисто. Без них лише частіше поринатимеш у стан тривоги, тобто мислитимеш шаблонно, впадатимеш у крайнощі й житимеш безсенсово. Ось чому, за визначенням Ґете, людей варто приймати не такими, як вони є, а якими вони могли б стати.
Цей екзистенційний принцип збігається з утіленням цінностей у житті. Хто їх сформував і здійснив, той і зреалізував себе сповна. За Франклом, секрет тривалого й безтурботного існування полягає у напрацюванні позитивного ставлення до життя. І нехай у цій позитивності залишатиметься щось не до кінця збагненне, але виявляється, що важливішими для нас є не так приємності, як зміст і внутрішня значущість того, на що ми скеровуємо свою життєву допитливість.
Наприклад, задоволення неможливо досягти раз і назавжди: наситивши бодай одне з них, враз назріє наступне. Так само й життєвого смислу в таких перегонах за втіхою ніколи не настачиш.
Читайте також: Зворотний бік приколів
І лише цінність є отим необхідним дороговказом, який дає змогу воднораз схоплювати й утілювати його. Проте вислів К’єркеґора про те, що двері щастя відчиняються ззовні, свідчить про нездатність упоратися в цій справі самотужки. То, може, задля того, щоб не заплутатися в собі, нам якнайбільше необхідна любов як пошук іншого, з яким тільки й досягнеш щастя? Хоча дехто давно зарікся її відшукати, навіть не помічаючи, що без неї цінності ніяк не збираються докупи. Якщо сексуальність дарує задоволення, еротизм — піднесеність, то любов розкриває потребу в іншій особистості, стаючи відвертим рухом до цінності, якою є кохана людина.
Відмова від любові пригнічує життя, а зниження рівня вітальності неодмінно супроводжується втратою цінностей і не в останню чергу призводить до знецінення себе самого. Немає нічого простішого, ніж сказати комусь, щоб він чи вона не втрачали надії або всякчас бадьорилися. Та як позбутися нав’язливих ідей? Але чи не тому людина вирізняється з-поміж інших істот, що здатна на сміх, зокрема й на кепкування із себе? Наважившись ставитися до себе часом несерйозно, можна спробувати змінити свої осоружні стани. А ще непогано було б навчитися вчиняти парадоксально. Так, прямуючи в бік власного неспокою, переживання, зацикленості, вибиваєш міцний ґрунт, на якому стоїть твій страх. Постійно побоюючись утратити самовладання, як ніби вони раз і назавжди зафіксовані істоти, люди ненастанно посилюють власні неврози. Спробувавши припинити служити своїй нав’язливості, відмовившись пестити її, наважуєшся відновити зв’язок із життям.
Хай там як, а цінності зараджують тільки в деяких випадках.
Читайте також: Життя як видовисько
А чи не найбільшого пошанування потребують життя й мета його збагачувати. Тому доцільно скористатися Шелеровим поділом цінностей на ситуативні та вічні. Саме останні й підтримують життя. Тож якщо його розглядати як сукупність поставлених до виконання завдань, то цінності зараджуватимуть йому якнайбільше. Вони не будуть штучно підпирати життєвий шлях, особливо якщо не до своїх забаганок дослухатися, а розпізнавати те, про що життя запитує тебе. Франкл помічає, що цінності не видовжують, а здіймають життя догори, і радісне ставлення до власного буття тільки сприятиме цьому. Втім, не варто вдавати, що можна всуціль позбутися страждань. Іноді вони перетворюються на усвідомлення поклику повертатися до самореалізації. Зрештою, на досягненнях минулого теж не слід зупинятися.
Потрібне вміння не зосереджуватися на негативних думках. Ніщо так не дає заснути, як прагнення щосили примусити себе до сну. Ніяк не вгамуєшся, доки не припиниш розігрувати невтішні сценарії у своїй голові. У кого немає такого досвіду? Але Герострата досі пам’ятають саме через вимогу викреслити його з історії. Даремно й Кант хотів забути звільненого за крадіжку слугу, коли написав собі нагадування не думати про нього. Гіперконтроль невпинно посилює переживання того, чого хочеш позбутися. Не виключено, що написання цього короткого тексту теж є терапією з оприявлення всього зайвого у сприйнятті життя в його цінності та повноті.