А сніг усе сипав і сипав. Невпинно, затято й уперто. Примарою, білим привидом майнула барокова козацька церква Катерини на в’їзді до міста й розтанула в завірюсі. Хотілося руками розвести завісу заметілі, зсунути запону неба, щоб поглядом дістатися сонця. А може, й місяця. Бо незрозуміло було, то день чи вже біла ніч кружляє хурделицею. Тож коли автівка видерлася на Дитинець і нарешті зупинилася, я простягнула руки. І вони розтанули у сніговому мереживі. А от сніг не танув. Він був теплим і сухим. Чи від мого подиху, чи від моїх обіймів. А може, то був зовсім не сніг? Може, то янголи линяли-чепурилися до Святвечора? Чи може, сам Господь обскубував і патрав білих курей, аби, як добрий хазяїн, пригостити всіх, хто прийде на День Його народження. І вони не забарилися
Ходив Місяць по Небі,
Шукав Місяць Ясної Зорі.
Ходімо й ми Бога славити,
Бога славити, людей звеселяти, –
постали з хуртовини голоси, а за ними й чимале товариство. Попереду зірка Віфлеємська, за нею, на кшталт шпаківні, маленький вертеп із дитинкою, а позаду – Смерть із косою. «Можна з вами?» – «Чом би й ні? В тебе он яка шуба й шапка кудлата, будеш чортенятком», – виносить вердикт кремезний дядько з палицею. Василь Іванович Сенчило, пенсіонер із Москви. «Звідки така мова?» – дивуюся. «Так я ж у Гайсині народився, Вінницька область. Усе життя по гарнізонах. Під кінець служби до Москви перевели. Як вийшов на пенсію, почав в Україну вчащати. Історією цікавлюся, книжки українські читаю. От мова й повернулася. В Чернігові мій товариш живе. Тут багато відставників осіло. Хворіє дуже. Чи то Чорнобиль дає, чи вже літа наші такі. Вісімдесят мені. А колядую вперше». – «Я теж», – зізнаюся. «Діду Василю! Де ви там?» Це Микола, молодший онук товариша Василя Івановича. Десятикласник. І весь гурт колядників – сама молодь. На валу, біля гармат, на нас чекають їхні друзі. Десь там унизу хуртовина замітає Десну й бані Катерининської церкви, а в нас:
Над вертепом Звізда ясна
На весь світ засіяла!