Я багато років, говорячи про культуру й мистецтво, вживаю слово «вірус» у метафоричному значенні. Коли мене запитують про мій фах, люблю відповідати, що я професійний «поширювач вірусів». І то вже багато років, можливо, навіть завжди. Так було й тоді, коли я керував Центром сучасного мистецтва в Києві, заснованим завдяки Джорджу Соросу. Тоді ми поширювали в Україні вірус сучасного мистецтва, яке невідомо чому називали англійською мовою contemporary art. Ми тоді придумали гасло: «Наше завдання — створити прихильну атмосферу, яка має зменшити дискомфорт від незнання всіх відповідей на запитання, що їх породжує спілкування із сучасним мистецтвом». «Запускаючи вірус» сучасного мистецтва, ми водночас творили середовище, у якому спілкування з тим вірусом відбувалося контрольованим способом. Згодом, коли я став професійним дипломатом, який опікувався публічною та культурною дипломатією, моя особиста теорія «поширення вірусів» знайшла широке поле застосування.
Методологія праці була така. Передусім, уживаючи доступні засоби переконування, я намагався заразити обраних осіб вірусом, що робив би їх відкритими до лагідного засвоєння ідеї, яку я прагнув утілити в життя. Коли вірус знаходив у новому носієві придатний субстрат для розвитку, я дбав, щоб він мав найкращі умови для розмноження. Коли вірус уже закріпився й «жертва» була повною мірою готова до дій, моє завдання полягало в спрямуванні всіх її життєвих сил на реалізацію запланованого проекту. Далі моя безпосередня участь зводилася до мінімуму, і все відбувалося немов у вічному двигуні. В ідеалі саме такий вигляд мало втілення в життя теорії поширення вірусів. Річ очевидна: вірусів віртуальних, а не справжніх. Я чинив так не раз, найчастіше з позитивним, хоч і не завжди передбачуваним до кінця результатом. Таку стратегію планую застосувати і у Львові — місті, яке з легкої руки свого мера вирішило зосередити свою увагу на культурі.
Я зустрічаюся з багатьма гравцями на культурній карті Львова, намагаюся дослухатися до їхніх розповідей, дистилювати з них погляди, ідеї, мрії.
Не намагаюся піддавати сумніву їхні суб’єктивні судження, досвід і добру волю.
Хочу зрозуміти не тільки спосіб їхнього позиціонування в місті, а й приховану за ним глибоку суть. Замислююсь, у якій формі мав би застосувати перевірену роками теорію вірусів. Інколи здається, що дехто має абсолютну опірність до будь-яких вірусів і в принципі не визнає моєї невинної метафори. Інші не мають нічого проти цієї метафори за умови, що «мої віруси» будуть ужиті з користю для них самих. Але такого ніколи не буває, навіть із віртуальними вірусами. Один з них — «вірус відкритості», що породжує потребу покинути свою шкаралупу й зустрічатися з іншими. Іншими людьми, іншими ідеями. Чимало людей апріорі вважають, що вони саме такі, тож немає потреби додатково зміцнювати їх чужими «вірусами». Отже, слово «чужий», до якого я вразливий з огляду на своє походження (я автохтонний українець, що народився в Польщі, громадянин Канади, який працює в Україні), — один з ключів розуміння львівського феномену. Сучасні львів’яни — у своїй масі в найкращому разі львів’яни в третьому поколінні — мають у собі вкарбовану неприхильність до іншості, яка сторіччями становила пишноту Львова й завдяки якій місто донині перебуває на культурній карті України та Центрально-Східної Європи. Крім того, вважаю, що наймолодше покоління жителів міста, а отже, люди віком 16–35 років, — перше за багато років покоління, яке може стверджувати про себе, що вони львів’яни без прикметника. До міста приїхали їхні діди та бабусі, у ньому народилися їхні батьки-матері, а до дальшої родини вони їздили кудись недалеко в село чи мале містечко. Вони цілком інтегровані в міське життя і засвоїли цінності, пов’язані із життям у місті. Львів і сьогодні є магнітом для багатьох, хто приїжджає туди вчитись та працювати, а згодом лишається, пов’язуючись з усім, що творить львівський наратив. Річ у тому, що велике місто, яким є Львів, місто зі сподіваннями стати регіональною культурною столицею, має бути відкритим не тільки до себе, а й до всього, що може принести іншість.
Коли думаю про свою теорію віртуальних вірусів, які можуть зробити наше життя цікавішим, повнішим, глибшим, я щиро засмучуюся, коли хтось зі знайомих пише у Facebook такі слова: «А мені здається, що самі пересічні українці не хочуть західної моделі, у якій треба платити податки, чесно оплачувати послуги та страховки, вирішувати проблеми без хабарів і т. д. «Гуляй поле» в ручному ситуативному режимі, де кожен живе так, як йому зручно, — ось вимріяна українська модель».
Яку ж тут відповідь можна дати? Не біймося вірусів, деякі з них бувають навіть корисні.