Колись я збирався писати на цю тему дисертацію, але обломався, досі шкодую. Ідея виникла, коли ознайомився з результатами неодноразових вимірювань: виявляється, в середньому глядач зберігає візуальний контакт з екраном телевізора впродовж… 5 – 15% усього хронометражу «перегляду», а решту 85 – 95% часу він дивиться навколо, виховує дружину (або чоловіка, якщо йдеться про жінку), наливає пиво, бавиться з собакою, розв’язує кросворд, просто дрімає, тому слово «перегляд» доводиться брати в лапки. Зрозуміло, що залученість у процес залежить від мотивації: концентрація глядача фіналу чемпіонату світу з футболу відрізняється від концентрації глядача рекламної паузи. Тим не менше, весь цей час інформація зі звукової доріжки втікає у вуха й відкладається у відповідних ділянках мозку, оминаючи критичні фільтри, бо процес відбувається напівсвідомо або зовсім несвідомо. Все, інтоксикація відбулася!
Добре, якщо ви провели ці три з половиною години на день (середньостатистична тривалість перегляду «ящика» від Боснії до Японії) за споживанням чергового талант-шоу або того ж таки футбольного матчу. А якщо громадсько-політичного ток-шоу? Співчуваю.
В СРСР, про який ми сьогодні згадуємо незлим тихим, значення телевізора усвідомлювали, хоча навряд чи до кінця розуміли механізм його впливу. В умовах інформаційного вакууму всіляка змістовна фраза, виловлена з ефіру, ставала приводом для глибокодумних висновків на кухні під горілочку з картоплею. Будь-який посередній серіал перетворювався на мистецьку подію загальнокультурного значення. Ну а щоденна інформаційна програма «Время» була повним аналогом релігійної меси зі своїм ритуалом і поволокою містики. Не дивно, що навіть відсутність інформації сприймалася як інформація: хрестоматійний приклад трансляції «Лебединого озера» Чайковского у prime-time (хоча слів таких не знали) замість чогось умовно свіжішого означав, без варіантів, що звичний порядок речей дав тріщину.
У незалежній Україні явище зазнало суттєвої еволюції у кілька етапів: 1) дитяче аматорське тупцювання, 2) короткостроковий креативний розквіт, 3) ганебний занепад. Нинішній вітчизняний телевізор – територія Росії з невеличкими вкрапленнями власних легкорозчинних «дебіл-шоу» та політичного «мочилова» місцевого використання. Не дивно, що активна телевізійна аудиторія поступово зменшується й у місті вже не новина, коли в хаті взагалі немає телеприймача. Якщо треба щось подивитися, користуються комп’ютером, але це принципово інший тип сприйняття. У Росії – ті самі процеси, тільки продукт власний, а централізована пропаганда цілеспрямованіша, тотальніша й досконаліша. Наприклад, у них процвітає жанр, який у нас поки що відсутній взагалі: монолог на камеру. Який-небудь Дмітрій Кісєльов, Нікіта Міхалков, Сєргєй Дорєнко читають щось на кшталт проповіді про власну духовність і небезпеку ліберастів на захід від священного кордону.
Можна скільки завгодно сміятися з вузькочолих кремлівських культуртрегерів, але слід визнати, що їхня стратегія діє. Річ у тому, що кількісні зміни аудиторії призвели до якісних. «У Росії є дві партії: партія інтернету і партія телебачення», – констатував ще чотири роки тому головний редактор опозиційної «Новой газеты» Дмітрій Муратов. Телевізор нині – розвага для бідних, навіть якщо в тебе 65-дюймова панель з «домашнім кінотеатром». Типовий глядач (хоча споживача інтернет-мережі «Вконтакте» теж не варто ідеалізувати) – людина без активної життєвої позиції й без власних переконань, які йому заміняє регулярна ін’єкція «моральних авторитетів». 82% підтримки російського національного лідера його підданими – прямий результат споживання отрути через телеекран. Ну а путінофілія й бандерофобія наших власних постсовків, особливо на Сході, – наслідок незахищеності українського телепростору.
Хочеться вірити, що покінчивши з військовою агресією (або паралельно з цим, чому ні?), держава наведе лад і в ефірі. Доведе до кінця знешкодження інформаційної диверсії у вигляді трансляції ворожих каналів-деструкторів. Змусить наших мовників почистити програмну сітку від московського серіального сміття. І головне – створить нормальні умови ринкової конкуренції для каналів, які досі залишаються радше інструментами політичного впливу в руках того чи іншого олігарха – точнісінько, як півроку тому. Розумію, що це складно й вимагає політичної волі, але… українців шкода! Ну справді шкода! Всі знають, що печінка в нас одна. А мозок?!