«Яловість», «жуйка», «хуторянство», «гламур», «гидота», «плагіат», «нафталін», «тупість», «шоколад», «зарозумілість», «маячня»… Далі вже йшла ненормативна лексика, котру, зрозуміла річ, немає сенсу наводити у пристойному виданні. Vox populi виявився не те що нелояльним, а геть нищівним і вбивчим. Втім, навряд чи такі спопеляючі остракізми (котрі змусили б будь-яку порядну людину притьмом забиратися геть світ за очі) коли-небудь підштовхнуть топ-менеджерів вітчизняного «олігарх-TV» не те що тихо ретируватися з-перед гнівних народних очей, а принаймні поворушити хоча б однією сірою клітиною для «покращення» теле-контенту «вже сьогодні».
І, як видається, ось чому. Знову-таки, приклад із «польової» практики. Один знайомий (працює бортпровідником) не жалкував «соковитих» епітетів, лаючи нашу національну телевізію. Коли ж я запитав, а що ж його бентежить у ній найбільше, то почув таке: «Якого біса вони почали забороняти російські серіали? Що мені тоді – «Роксолану» дивитися?» На диво цікавий парадокс: людина лає те, що відсотків на 60-70 їй подобається. Позаяк, десь таку питому частку займає російське «ватяно»-патріотичне, сталінсько-чекістське й мєнтовсько-прокурорське «мило» у щоденній сітці найпопулярніших олігархічних каналів.
В акурат, як у тій класичній російській сім’ї: якщо чоловік немилосердно гамселить свою благовірну, значить міцно її любить. І верховодить сімейно-побутовим «парадом» все одно вона.
Довелося заспокоїти добродія-співрозмовника тим, що, як видається, наші телевізійні бонзи у власній серіально-контентній політиці насправді нічого міняти і не збираються. Ну не будуть вони фінансувати якісні українські серіали, попри те, що талановитих кіномитців, а найперше — вітчизяного історично-героїчного (і навпаки) матеріалу та й сучасних літературних епопей (од, скажімо, Шкляра до Кокотюхи) в нас не бракує. Тільки ось навіщо топ-трендовим «плюсам чи мінусам» витрачати кревно-зароблені, аби зайве «патріотизувати» українців, якщо це і так «успішно» роблять Янукович та Путін вкупі з іншими кривавими маніяками — на кшталт різних там стрєлків, абверів, бєсів? І дарма, що полковник Богун вже давно вийшов на світову кіносцену «бездаховим» психом, а Тарас Бульба зі побратимами – заледь не донбаськими сепаратистами, котрі проливають власну «православну» крівцю за «матушку Расєю»…
Вже не кажучи про те, що Петлюра вкупі з гетьманом Скоропадським ще й досі сприймаються пересічним українським глядачем крізь призму булгаковської «Білої гвардії» (відповідно — радянського телесеріалу «Дні Турбіних»), а ще – «червоноармійського» дитячого «мила» кінця 70-х під назвою «Стара фортеця».
Ну, благо лишень, що Нестор Махно вийшов у російському серіалі більш-менш нейтральним та порівняно адекватним щодо історичної правди (вочевидь тому, що цей легендарний гуляйпільський отаман ідеологічно народився саме в Росії, від одного з батьків російського анархізму Петра Кропоткіна). Втім, якщо за великим: чому хтось інший повинен робити за нас, українців, нашу власну роботу?
Загальновідома істина: святе місце порожнім не буває. Власне, ніхто мабуть і не подивується, якщо сюрреалізм нинішньої телеситуації доповниться іще більш потворними «кафкіанськими» химерами. Якщо, наприклад, вже завтра в російському (а отже – і в українському) телепрокаті з’являться «мильно-бульбашкові» потвори з гомеричними назвами, на кшталт «Зоологічний антисеміт Петлюра» або «Кривавий фашист Бандера». Ну а з Тараса Шевченка хутко зліплять апологета «рускаго міра» — на тій лишень підставі, що деякі свої твори написав російською.
Скажете, зла утопія? Проте, чи не «діагностували» ще якихось півроку тому наші «трендові» високолобі експерти заледь не божевілля у тих, хто лишень несміливо припускав можливість російського збройного вторгнення на територію України?
Власне, а що тут дивного у такому сценарії? На ввесь цей ефірний мотлох “made in не-Ukraine” з лихвою вистачає грошей. Як і на недорікувато-маргінальних журналістів (із запитаннями на кшталт: «Чи готовий Путін зустрітися з Порошенком?»), на партійно-квотні «пули» на «шустерах» і «свободах» — із одних і тих же ментально-засмальцьованих персонажів (оцінки й коменти яких вже всім відомі заздалегідь і наперед, а політичні прогнози майже ніколи не справджуються); із ефірним намулом вторинних, якщо не третинних іноземних, проте «ошароварених» телеформатів для домогосподарок і провінційно-вульгарних дівах «на виданні», різних там дарвіністично-мотивуючих «замужів за мільйонера» та гутаперчево-зомбуючих «майдансів»…
Власне, всі ми бачили, як сильні світу цього, відтепер чесні й прозорі власники «заводов, газет, пароходов», розгламуреним і неприродно-пишним скопом прибули до «Мистецького арсеналу» поклястися у «васальній вірності» новоявленому Президентові, екс-«любому другові» екс-«месії». Водночас, українські хлопці в Донбасі воюють і гинуть без сучасних шоломів і бронежилетів; на надійне облаштування й перекриття «голого» українського кордону у великій олігархічній державі ніц немає 5 «ярдів» доларів США, а на завершення «ювілейного» телесеріалу, присвяченого 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, — всього якихось 5 «лимонів» «зелені». Наразі ж замість популярного осягнення Кобзаря, українці і далі продовжують «хавати» імперського «глухаря». Вочевидь, щоб краще годувати чужу, окупаційну армію?
І, насамкінець, — про зворотний бік телемедалі. Отже, назагал вітчизняний «піпл» своє телебачення не любить. Та ж водночас, саме він навзаєм його комерційно й потворно формує (як колбовий Гомункул – свого середньовічного батька Парацельса). Роблячи це вкупі з «плоттю від плоті» своєї, рідними українськими олігархами. Бо ж що там сказав колись батько практичного маркетингу Мацусіта: «Споживач – король, а ми – його вірно піддані»…?
А відтак, революція відбулася, а консистенція всередині «ящика» лишається на позір незмінною. І наповнює його, на жаль, все той же таки середньо-маргінальний українець.