Лише побачивши в книгарні цю книжку, я зрозуміла, що досі її не було українською. Знайоме відчуття, еге ж? Такий собі ефект Мандели серед книжкових полиць: щойно недавно в інфополі з’явилися українською ті книжки, які давно мали тут бути і навіть, здавалося, вже є. Як-от Вістан Г’ю Оден українською. Український «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо. «Золотий нотатник» Доріс Лессінг (саме відкрили збір на друк книжки). «Принцеса Клевська» Марі де Лафаєтт (на передзамовленні). Тощо, тощо. І от, прошу, ще один елемент цього ряду: Франсуа Фенелон і його «Пригоди Телемаха» — культовий роман кінця ХVІІ століття. Цитати й алюзії з телемахіди Фенелона ми вже бачили у сотнях інших творів — від малюнків Шевченка до жовчних парафразів Теккерея, від захоплених алюзій Гюго до знудженої ввічливості Сартра. Врешті таке «килимкове» поширення «Пригод Телемаха» — не дивина, адже два століття роман Фенелона входив до європейського освітнього канону. Його одночасно читали в Могилянці й у Сорбонні, за білінгвальними виданнями «Телемаха» гімназисти вчили французьку граматику. І от минуло якихось три з чимось століття — і ця історія існує й українською.
Питання ж ось у чому: чи це книжка, щоби поставити її на поличку на іншої нечитабельної класики і шанувати здалеку, чи її таки варто почитати і (з чим дідько не носиться) трішки розважитися? Ну, і був би то перший варіант — я б тут не формулювала довгих риторичних питань. Книжка насправді читається дуже свіжо, на подив актуально-цікаво і цілком вписується в тренд на фентезійні й політичні переспіви античних міфів.
1699 рік. «Телемах» з’явився у піратському виданні й спричинив скандал.
Франсуа Фенелон був вихователем онука Людовика XІV, сина Великого Дофіна (принц помер раніше за діда, в 1712 році, так і не ставши королем, — як і його батько, до речі). Для свого учня Фенелон писав навчальні матеріали (такою була поширена тодішня педагогічна практика), моралістичні трактати, повчальні байки. За героя там правив Аристоной, із яким траплялися всякі неприємності, але він винахідливо з них виходив, бо слухав мудрих чоловіків поруч. «Пригоди Телемаха, сина Улісса» так само писалися для виховання майбутнього короля, і це теж була серія пригод, з кожної з яких головний герой виносив якийсь моральний урок. Зазвичай ті повчальні монологи в фіналі чергової неприємної пригоди промовляв Ментор, наставник Телемаха — і то був не просто вчитель, а сама богиня Мінерва, яка набрала його подоби. Це очевидний аватар самого Фенелона, котрий претендує бути в своєму творі самою мудрістю. Коли пишеш книжку не для друку, можна й богинею в ній побути. І ця книжка мала на меті лише одного читача, якому теж приписали аватар, — юного Телемаха, котрий має стати правителем Ітаки, заступивши блискучого Улісса.
Мотиваційна література, перепрошую.
Та от рукопис почали поширювати і копіювати при дворі. І читали його як злостивий памфлет проти методів правління Короля-Сонця, зокрема проти меркантилістичної економіки. Тепер кажуть, що рукопис скопіював і поширив слуга Фенелона, який затаїв на нього образу за якийсь давній конфлікт. Та, хай там як, на хвилі популярності рукопису при дворі виходить і книжка. «Пригоди Телемаха» в першому виданні не містили на обкладинці імені автора, але його дуже швидко вирахували. Наклад нібито антимонархічної книжки знищили, а язикатого Фенелона, котрому не допомогло й те, що згоди на друк він не давав, відправили у заслання в Камбре.
А між тим книжку й далі додруковували і продавали — потай, вигодовуючи жирну свиню для майбутніх текстологів. «Пригоди Телемаха» мають безліч перевидань і варіантів: їх було п’ять лише за перші п’ятнадцять років плюс якийсь дуже вільний переспів іспанською. Домовилися вважати правильним текст 1717 року, який таки вийшов під іменем автора, хоч і сам автор до того часу вже помер.
Відчитати в «Пригодах Телемаха» критику абсолютизму дуже просто, але це не найцікавіший аспект роману зараз. Раз на десять сторінок хтось із оповідачів ні-ні та й закине й обґрунтує тезу про переваги природного права над божественним. Себто цінність мають права, які даються людині від народження, не обмежені ніким і нічим. Божественне право — це доктрина, згідно з якою король править за волею Бога і не підкоряється жодній земній владі. Ментор радить правителям плекати в собі не божественне, а людське. Кожен час переробляє античні епічні сюжети під свої потреби. Варто лише в цьому десятилітті подивитися на бурхливий успіх у нас романів Медлін Міллер, яка переспівала ті самі сюжети, що й Фенелон, як протестну феміністичну прозу в своїй «Цирцеї». Античні сюжети задовольняють потреби читача, про які гадки не мали ті, хто їх розробляв початково. Фенелон — не виняток. Його Телемах — ровесник кризи абсолютних монархій, юнак Нового часу. Його і цікавлять нюанси природного права.
На початках роману, десь у другій книзі, нам розкажуть історію царя Сенсусерта. Телемаха і Ментора занесло до Єгипту, який тоді складався з 22 тисяч міст і був квітучою справедливою державою. Що цікаво, основною для цього процвітання стала загальнообов’язкова і дуже високого рівня освіта та строгий гігієнічний режим міст. Освічена людина, чиста тілом і духом, — розкаже Ментор, — опановує способи шанувати себе, мати гідність і любити того правителя, що підтримує зв’язок із суб’єктним народом на рівних.
Сенсусерт — великий цар. Щоправда, в Фівах служби царя приймають подорожніх греків за тірян-шпигунів (то не провина царя, а злочин корумпованого чиновника), Ментора віддають ефіопам, а Телемаха продають у рабство як пастуха десь на околицях. Між тим Сенсусерт раптово помирає, вся країна в глибокій тузі. Трон має посісти син покійного царя Бокхоріс. Він не має амбіцій, не цікавиться науками, не чинить зла, але й добра не вітає, та й загалом попросту не мав нагоди показати себе у справі. Прихід до влади Бокхоріса супроводжували крики: «Щасливі наші батьки, що жили за великого царя, нещасливі ми, бо лишень побачили велич — і у нас її забрали». Піднімається повстання, і розгублений Бокхоріс його не придушує, а ще більше розпалює. Зрештою натовп убиває нового правителя Єгипту, сина великого царя, який не може дорівнятися до батька у величі.
Телемах бачить смерть Бокхоріса, бо саме зібрався дати драла з Фів. Він заприсягнувся все життя пам’ятати відрубану голову царя зі зверхнім суворим виразом обличчя, щоб самому не стати царем, що не спроможеться зробити свій народ щасливим… (Міфічний Телемах таки помер не своєю смертю — за основною версією, йому дружина горлянку перерізала, коли вчиняла державний переворот, — але то таке, апокриф.)
Історія Бокхоріса — поганого сина великого батька — Телемахові болить природно. В своїй подорожі він шукає Улісса-царя, а вже потім Улісса-батька — шукає мертвого радше, ніж живого. Адже поки Улісс не вважається загиблим, Телемах не може правити Ітакою. І спробуй стань гідним наступником великого героя Троянської війни, коли тобі навіть за мертвим за ним не вгнатися! Ось яка цікава і непроста історія сталася з Телемахом у Єгипті.
А між тим, будучи рабом і важко працюючи пастухом, змучений Телемах отримує мудру пораду від Аполлона. Мовляв, скоро станеш царем, тож коли тобі ще випаде просто гуляти на природі і не думати, чим годуватися? Розслабся, бери сопілочку і вважай це вакаціями. Так Телемах і зробив — музикував на природі і милувався тваринками (уявлення про сільськогосподарські роботи таке, що починаєш шкодувати: от би Телемаха заслали до баби на Черкащину картоплю вибирати, розтирлинькався, бач, тут).
Здається, я переказую цю історію надто довго, бо в романі вона триває сторінок п’ять-сім. Але насправді вона показова для уявлення про те, як Фенелон обговорює державні устрої, а також про те, що саме розізлило тодішнього читача і що може занудити теперішнього. Ні, це не нудні міркування, це таки цікаві пригоди.
У Фенелона не було настільки багато джерел для життєпису Телемаха, як може здатися. Перші чотири пісні «Одіссеї» розповідають про те, як син шукав батька. 20-річний юнак, якого надихнула Афіна в подобі Ментора, вирушає до побратимів Одіссея по інформацію. Відвідує Пілос, де його приймає Нестор. До Телемаха приєднується син Нестора Пісістрат, і вони уже вдвох рушають у Ферет до Діокла і у Спарту, де зустрічаються з Менелаєм. Ніхто з троянських героїв не може допомогти в пошуках, тож Телемах повертається на Ітаку, де рятується від численних спроб наречених Пенелопи його вбити. А коли повертається Одіссей і син його нарешті впізнає, вони разом вчиняють розправу над нареченими. Так Гомер каже. Далі ж свідчення плутаються. Згідно з втраченою Телегонією і трішки з Софоклом, Телемах тікає з Ітаки, бо йому напророчили стати батьковбивцею. Повернеться він на острів, коли Одіссея таки вб’є син, але то буде не Телемах, а Телегон (син Цирцеї). Зрештою, брати примиряються й одружуються з матерями один одного. Від Цирцеї у Телемаха народився Ромул, засновник Риму. Або Персеполіс, але вже від Навсікаї (її ми теж знаємо з «Одіссеї») чи від однієї з дочок Нестора.
Як для постаті, чия історія започаткувала цілісіньку літературну парадигму — телемахіду (син, який виріс без батьківської опіки, шукає татуся чи того, хто годиться на цю роль), — про Телемаха ми знаємо таки небагато. Та й те, що знаємо тепер, переважно якраз від Фенелона і походить. А для автентичності парафразу (даруйте за незугарний оксюморон) про подорож сина Улісса французький письменник складає свій текст із внутрішніх цитат, образів і сталих метафор з епосів Вергілія, Гомера, Горація, інших — наслідує форму там, де не має як запозичити зміст (хто, як і де з античних авторів звучить у «Пригодах Телемаха» — можна дізнатися з приміток до українського видання, і це просто розкіш).
Фенелон вигадав Телемаху безліч пригод, він щедріший за саму «Телегонію». Телемаха ми вперше зустрічаємо на острові Каліпсо, він із татусем розминувся, але німфа вподобала собі й сина. Вона влаштовує пишне свято, і Телемах розказує, де вони блукали з Ментором у пошуках Улісса, що побачили і чому навчилися. Каліпсо слухає, поволі втрачаючи терпіння, бо Телемах таки заговорює її увагу (Ментор порадив йому триматися подалі від підступних німф). Телемах потрапляє на церемонію культу мертвих, ледь не стає головною жертвою, допомагає царю на Сицілії відбити навалу варварів, кілька разів тікає від залишків троянських військ — один раз навіть видає себе за побратима Енея, потрапляє в єгипетське рабство, спокушає наложницю тирана у Тірі, й та рятує йому життя (замість Телемаха покарають юнака, котрий свого часу жінці в сексі відмовив). Зазнає кораблетрощі поблизу Кіпру — місцеві мешканці поклоняються Венері і намагаються влаштувати Телемаху експрес-курс секс-просвіти, — бере участь у війні на Криті, втручається в широку мережу заколотників на одному з островів, де знайшов притулок, щоби відновитися… А завершується все поверненням на Ітаку і зустріччю з батьком. Цікавезний момент: Телемах уже бачив Улісса під час подорожі, вони пару разів розминулися, але перетиналися. Лише один раз Афіна розкриє себе і підкаже Телемаху, що той щойно говорив із батьком. Це так красиво і чесно: шукати чогось так довго й потребувати так сильно, що, захлинувшись власними бажаннями, просто не впізнати жаданого, зустрівшись із ним упритул.
Скандал може зробити книжку популярною, але не закріпить у руках читачів на століття. Та є ще дещо в «Пригодах Телемаха» — навіть окрім мудростей і моральних уроків. Навіть окрім таки добре темперованого пригодницького сюжету. Навіть попри те, що тепер у цьому тексті ми точно відчитаємо едипів комплекс і всякі Батьківські Постаті, головна з яких узагалі-то — жінка-богиня. Ця книжка зачарувала читача Нового часу тим, що Телемах рефлексує і проговорює кожен нюанс своїх почуттів дуже детально, дуже точно. Він уміє і любить аналізувати свої почуття й навчає робити це своїх читачів. Знаєте, це схоже на ютуб 2000-х, коли сумна підлітка з акустичною гітарою співає пісеньку про самотність і любов, а в коментарях її слухачі — всі десять — розказують про власні самотності і любові. Як-не-як це книжка, написана для підлітка і про підлітка.
У ядучого Італо Кальвіно в одному з романів є лінк на «Пригоди Телемаха» Фенелона. Там юний і захоплений герой-аристократ позичає почитати свою улюблену книжку бандитові. Тому роман здається нуднуватим, але він його дочитує. А потім детально і пишно розповідає про свої почуття: як же його дратує цей малий дурник і його дурні книжки про інших малих дурників… Бач, яка корисна книжка! А корисна книжка не буває «мертвою» класикою.