Він дістає його тільки тоді, коли хтось телефонує, перемовляється кількома словами і знову надовго ховає до внутрішньої кишені. Це крихітна кнопкова Nokia. В мене теж колись така була, але я необачно піддався покликам смартфонних сирен, надовго втративши незворушний спокій та всесилля лагідної усміхненості, явно притаманної Тарасові Прохаську і, без сумніву, всім нечисленним власникам Nokia.
Тримати в кишені смартфон — все одно, що вирішити приручити чорта. Люди заводять пантер, кобр, крокодилів, отруйних павуків та іншу екзотичну нечисть, а позаяк чортів на ринку поки що не видно, то люди заводять їхні замінники, смартфони. Виробники особливо й не приховують, що це за проява: з пластикової коробки Samsung або Xiaomi на дисплей вискакує бісик під виглядом буцімто невинного «андроїда», заклопотано вимахуючи ріжками-антенами. Клопоту в біса справді до біса: фактично він тільки те й робить, що вискакує та озивається, безперестанку сповіщаючи про безліч важливих і взагалі неістотних подій: про прихід нової електронної пошти, заплановані у Trello справи, прогноз погоди, курс долара і євро, поповнення рахунку того чи того банку, наявність заторів на дорозі, свята в календарі… Якщо ви остаточно з’їхали з глузду і встановили ще й додатки соціальних мереж, чортик Андроїд влаштує вам уже повномасштабне пекло.
Читайте також: Аскетизм і мінімалізм
Окрім того, смартфон викликає звикання, а згодом і залежність. Прекрасно розуміючи всю шкоду, якої він завдає нашій зосередженості, здатності до споглядання і відсторонення, нашому тривалому перебуванню на стрижні справді важливих справ і думок, ми, однак, не можемо позбутися обсесивної звички раз по раз розблоковувати екран і перевіряти смартфон, хай були там якісь сповіщення чи не було. Є такий невротичний симптом — ходити по сто разів на годину до дверей і перевіряти, чи вони замкнені. Нескінченна потреба перевіряти смартфон або звірятися з ним належить до таких самих невротичних сценаріїв — але штучно прищеплених розробниками ґаджетів.
— Я хочу такий телефон, як у Прохаська! — роблю безапеляційну заяву, повернувшись додому.
У дружини великі здивовані очі (гарні, я не раз оспівував їх у своїх піснях).
— Чим же тобі не догодив смартфон?
— Нічим не догодив! Він краде час. Це винахід сірих панів.
Сірі пани — персонажі з нашої улюбленої дитячої книжки «Момо» Міхаеля Енде. Упирі, які не мають власного життєвого часу, а тому нападають на людей, під різними облудними приводами відбираючи в них час буття, час, коли ми справді є, присвячуючи себе найдорожчим людям і заняттям. Врешті сірих панів перемагає бездомна дівчинка Момо за допомогою Майстра Часу і мудрої черепахи Кассіопеї. Проте виглядає, що описана в книжці Енде битва маленької Момо з легіонами сірих панів була не вирішальною. І не остаточною. Між нами кажучи, в мене немає ані найменших сумнівів, що моторошну гру «Момо», яка спричинила не одне дитяче самогубство, створили якраз сірі пани, щоб кинути чорну тінь на ім’я безневинної дівчинки і відбити у дітей охоту читати першоджерело, тобто книжку Міхаеля Енде. Я також більше не дивуюся, що наші з дружиною звернення до численних видавців із проханням перевидати більш ніж актуальний сьогодні твір Енде не отримали жодного відгуку. Очевидно, сірі пани вміють трудитися і на книговидавничій ниві.
А також на ниві програмування, де вони створили чортика Андроїда, який старанно краде наш час їм на догоду. Втім, не тільки час: грошима він також не гребує, адже за преміум-версії деяких додатків та ігор треба викласти шалені суми. Ми добре платимо за те, щоб нас обікрали якомога ефективніше. На щастя, останнім часом з’являється дедалі більше авторів, які намагаються осмислити черговий прихід сірих панів у нових личинах, викрити напад часожерів на людство, що, як завжди, не підозрює нічого лихого, виробити дієві стратегії оборони. Серед моїх улюбленців — Кел Ньюпорт із «Цифровим мінімалізмом» і «Світом без електронної пошти», Адам Алтер, а також Ніколас Карр, який одним із перших помітив і описав невідомі раніше високотехнологічні загрози. І ось настає той благословенний день, коли я заходжу до крамнички з мобільними телефонами, запитуючи:
— У вас є Nokia? Така, як у Про… е-е-е, така з кнопками, щоб тільки дзвонити, без підключення до інтернету, без можливості поставити фейсбук або вайбер?
Дві молоденькі продавчині приголомшено перезираються.
— Є одна, — кажуть. — Ось, подивіться.
— А вона має слот для картки пам’яті? Щоб можна було слухати музику на пробіжках?
— Ні. Вона взагалі без програвача і не підтримує відтворення жодного з поширених звукових форматів. У неї немає фотокамери. Не підключається до інтернету. Зате в неї є радіо! І ліхтарик.
— Оце клас! Фантастика! — я не можу стримати захвату. — Дайте мені її скоріше.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Виходжу з крамнички і дивуюся тому, яким різнобарвним, багатоголосим, сповненим сенсу став світ завдяки такій, як у Прохаська, «Нокії». Ось чому він пише таку добру прозу! Адже тепер і я не тільки бачу, а й чую, як жовтіє листя на кленах, як відлітають журавлі у вирій, як, жалібно скиглячи, анігілюються сірі пани разом з усіма своїми підступними цяцьками, що не давали нам читати книжки, писати книжки, слухати й виконувати музику, цілуватися, обійматися…
— Напишу про це колонку для Тижня, — постановляю я. — Хай усі знають, що найкращий екзорцизм, який виганяє усіх цифрових чортів до ‘дної ями, — це купівля «Нокії» з крихітним екраном та матеріальними кнопками. Сідаю писати, і мене вперше за багато років ніщо не відволікає.