Телебачення для них

Нещодавно я потрапила в село зі звучною назвою Хряськ. Це на Волині за кілька кілометрів від Рівненської АЕС. У сім’ї Талахів, де зупинилася, кілька років узагалі не було світла: їм його не змогли провести, мовляв, не там побудували хату. Господар проблему частково вирішив – запускає генератор. І хоч потужності на всі електроприлади не стає, телевізор у цьому домі майже не вимикається, зали­шаючиcь символом родинного затишку. «Без нього важко», – каже мені господиня.
Ми всі разом дивимось програму про чоловіка, який міняє жінку. Але говорити про невибагливість Талахів Боже збав. Щоб усе-таки не телевізором єдиним, для якого й так доводиться інколи відкладати прання, вони встановлюють вітряк і сонячні панелі. Втім, не «ящик» підказав їм цю ідею, а одне із сотень рекламних повідомлень дрібнесеньким шрифтом у місцевій газетці, яку ви, повірте, навряд чи взялися б читати.
У селі доступних джерел інформації менше, тому до них уважніші. Тамтешній глядач виявляє до телебачення такий рівень довіри, який мав би розчулити його персонал, але якого воно, на жаль, загалом не заслуговує. А сільське населення – це щонайменше чверть України.
Мільйони людей щиро приймають телевізор таким, як той є, не висуваючи жодних претензій. І цим слід правильно скористатись. Новому главі Національної телекомпанії – можемо побитись об заклад – під час зустрічей зараз озвучують трюїзми на зразок «ніша інтелектуального телебачення недостатньо заповнена». Але чому нарікають переважно на засилля розважальних програм, а не на якість альтернативи?
Альтернатива буде популярною, лише ставши по-справжньому необхідною – не самоціллю, а інструментом. Тому в її основі має бути не якийсь абстрактний запит аудиторії та банальна потреба щось дивитись у вільну хвилину, а потреба й шанс зробити її дієвою силою, що змінює країну в режимі реального часу. Телемайдан, якщо хочете. Замість параду обридлих облич політиків та політологів, які почасти говорять щось путнє, але зазвичай лише говорять.
Вам самим цікаво дивитись телевізор? У мене, наприклад, його нема. Не здивуюсь, якщо у вас також. І в тих поодиноких інтелектуалів, які з’являються на екрані, наче янголи посеред божевільні, теж для цього замало підстав. Українське телебачення сьогодні, середовище, де сконцентровано колосальну кількість ресурсів, саме собою є так-сяк змайстрованим симулякром. Воно не бачить, не чує, а тільки говорить до свого глядача. А отже, йому не відомо, що насправді відбувається в інших регіонах, який їхній потенціал. Володарі ефіру живуть у паралельній дійсності.
Люди, яких об’єднує це страшне слово «маси», все ще надають перевагу пістрявій маячні замість програм, куди приходять розумники й розумниці для розумних бесід, тому що перша принаймні допомагає їм розслабитися. Із другими складніше: фактично вони не дають їм нічого відчутнішого за усвідомлення власної неповноцінності («То що я можу зробити?»), яке поглиблюється не останньою чергою через те, що журналісти – за визначенням особи нейтральні – дозволяють собі судити, що правильно, а що ні. Глядача позбавляють навіть ілюзії, що його думка має значення. Йому не хочеться бути з тими, хто змушує його почуватись непотрібним. Вони для нього зануди за замовчанням.
Якось іще після Помаранчевої революції соціолог Ірина Бекешкіна зауважила, що журналісти мислять себе частиною політикуму, але четвертою владою будуть лише тоді, коли мислитимуть частиною народу, відстоюватимуть його інтереси перед керівництвом країни, хоч би яким те виявилось. Це актуально й нині і означає в теперішніх умовах, що народ має брати участь у творенні контенту. Йдеться не про те, щоб затягти людей із різних куточків України у студію і розповісти, куди сісти й коли аплодувати. Мова про інше – щоб виїжджати до них. І не з дешевими провокаціями, а з людською цікавістю.
Російська пропаганда значною мірою користується тим, що ми, українці, замало знаємо одне про одного. А природа інформаційного простору така, що будь-яка порожнеча прагне наповнення.
Талахи зізналися, що встановлення вітряка та сонячних панелей для них – це щось на зразок авантюри, в окрузі за таке раніше ніхто не брався. Але їх підбадьорює, що ця їхня затія – своєрідний крок до енергетичної незалежності. Втрапили в тренд, так би мовити. Те, що важливо зараз для всієї країни, вони втілюють у себе на мікрорівні. Може, вони не одні такі. Може, не завадило б улаштувати загальнонаціональний флешмоб із впровадження відновлюваних джерел енергії та енергоефективності й показати людям самих себе – різних, але залучених до однієї справи, як це було ще зовсім недавно.
Коли ми хочемо, щоб телебачення було суспільним, воно повинно бути спільним. Спільною відповідальністю і спільною можливістю.