Історія текстилю — одна з найдавніших на планеті, ймовірно, навіть давніша за наскельні малюнки з долоньками або протохештегом. Люди, які їх створили, певно, прикривали тіло шкірами звірів, і їх треба було чимось зшити. І найдавніші у світі з нині знайдених кістяних голок підтверджують: були вже й нитки, які треба було зсукати. Імовірно, вони були з трав, що привело до культивування льону, який став першим матеріалом для виготовлення шнурів або тканин. Сьогодні цей технологічний прорив маркують епохою пізнього палеоліту. У давньогрецьких міфах про змагання між богинею Афіною і ткалею Арахною є відгомін економічних воєн минулого, коли виготовлення текстилю сприймали як справу, що могла підірвати впливовість родини олімпійських божеств.
Тут і далі фото надані Shum Art Gallery
Цей невеликий історичний екскурс потрібен для усвідомлення, як давно виготовлення текстильних об’єктів стало ознакою розвитку цивілізаційно важливих технологій. Чому ж арттекстиль так довго вважали в масовій свідомості українців лише способом створювати на верстаті (горизонтальному чи вертикальному) площину як тканину? Найперше як тканину у вигляді полотна / килима / верети / крайки, декоровану або таку, що є основою для декорування кольоровими нитками. Арттекстиль, як і більшість видів візуальних мистецтв, з 1930-х років жорстко ідеологічно цензурували. Тому більшість спроб видатних українських текстильниць після Другої світової війни були сконцентровані на тому, щоб у прихованому протистоянні з ідеологією соцреалізму зберегти модерністське мислення, використовуючи площину гобелена / тематичного килима. І не виходити в об’єм, адже це сприймали як вплив буржуазного заходу з його незрозумілими просторовими фантазіями.
Відновити ставлення до арттекстилю як скульптурного матеріалу, тобто великою мірою перестати сприймати його аналогом картини хоча б у виставковому просторі — завдання із зірочкою. Не одномоментне. Улітку цього року в проєкті «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль» в Українському домі такі спроби представляли, хоч вони й не домінували принаймні як окремий напрям стилістичних пошуків. У проєкті «Пам’яті тої, що пам’ятає» в Jam Factory Art Center практики створення арттекстилю охоплювали деякі просторові об’єкти, і ефектність їх підпорядкували важливішим для кураторок проблемам, зокрема маргіналізації та великою мірою анонімності жіночої творчості.
Відвідини Львівського тижня скульптури минулого місяця подарували два проєкти, у яких означена тенденція — повернути текстилю органічний йому об’єм — здалась мені значно виразнішою. Як у виконанні, так і в експонуванні.
Ярослава Ткачук у Shum Art Gallery показала проєкт «Сад», яким підважує кілька усталених стереотипів. По-перше, її сад — радше не про хату в оточенні квітучих дерев, а про сховок як відкритий простір, де очам вільно й затишно. По-друге, про рельєфність як частину текстильної магії, що існувала в українській культурі. Художниця працює з колажуванням фактур ниток (інколи навіть і канатів), металевих пластин (з яких вирізає силуети, наприклад рук), саморобного паперу й підфарбованих рослин. Глядачі в просторі галереї з її доречним поєднанням денного й професійного освітлення побачили в композиціях і колорит, і опуклості, і зблиски, і тіні. Ярослава вміє використовувати гармонію тонких тональних переходів, контрастного акценту: наприклад, мотиви вишивок козацької старшини XVIII століття використані для увиразнення кольору (коралового або оксамитово-чорного) і доповнені геометрично чіткістю напряму стібка. Для такої інтерпретації спадку вона поверх рельєфу дає й декор металом, що відблискує імітацією краплин. У цьому сенсі новації Ярослави Ткачук віддалено продовжують експерименти, які проводили художники-авангардисти початку XX століття з вишивальницями сіл Вербівка й Скопці. Значніше, рельєфніше, виразніше, впевненіше, бо в проєкті текстильниці присутні вже й мобілі — новація європейського модернізму. Об’ємні конструкції, що починають рухатися від легкого вітерця з прочинених дверей або рвійного руху глядачів біля них. Це текстиль, що реагує, відповідає метаморфозами не лише на зміну освітлення, а й на фізичну присутність глядачів, їх емоційний стан.
Проєкт Терези Барабаш, що його експонували в артцентрі «Дзиґа», присвячений ідеї дому, але не медитативного, а втраченого. Знищеного дому Поліни Райко в місті Олешки, який затопило через підрив Каховської ГЕС, скоєний російськими окупантами в червні 2023 року. Співпрацюючи з Оленою Афанасьєвою, яка випустила альбом, присвячений розписам будиночка Райко, текстильниця створила проєкт-спротив. У назві «Поліна Райко. Невидиме» відображена і трагедія артоб’єкта наївної мисткині, і відтворення окремих його мотивів в іншому вимірі. Полотняним переплетінням, найпростіший (у якомусь сенсі найдавніший) з усіх способів традиційної техніки ткання, вона представила не як архаїку, а через дотичність до епохи фотографії. Замість традиційної нитки художниця використала певним чином скручений папір, на якому ніби проступають з небуття окремі мотиви будинку Поліни Райко. Відфотографований будиночок стає не книгою чи комплектом листівок, а сумою таких собі паперово-нитяних циновок: вони не відтворюють уповні, а прочиняють прохід до того будинку. Між цими об’єктами вміщені малюнки Поліни Райко на папері, які врятувала й зберегла Олена Афанасьєва (рештки тендітного спадку все-таки існують після потопу). Окремі циновки Терези Барабаш уміщені в просторі галереї так, щоб за певного освітлення на стінах глядачі спостерігали й ажурну тінь. Таку хистку й елегантну, що діти, які були присутні на відкритті, із задоволенням грались у хованки.
Фото Діани Клочко
Пенелопа з гомерівської поеми, сподіваючись утримати від руйнування настійливими женихами свій дім, ткала вдень і розпускала вночі пеплос, який створювала для свекра. Метафора ткання, що рятує дім від хаосу, схоже, актуальнішає для українських мисткинь під час війни. Художниці текстилю повноцінні, не упосліджені званням «декоративісток» творчині процесу новацій української сучасності. Творчині поняття дому не як будівлі, що її прикрашають, а як простору й місткості спільної пам’яті.
