Конкурс для режисерів і театрів Taking the Stage — це не просто так подія. Уже втретє в Києві відбувається пітчинг проектів за текстами британських авторів й окреслюються майбутні театральні горизонти. Так свого часу з’явилися вистави-першопрочитання за Девідом Гарровером «Ножі в курках» режисерки Ольги Туруті-Прасолової в Театрі імені Івана Франка, «Зимова казка» за Шекспіром у львівському Театрі імені Леся Курбаса (режисер Євген Худзик), «Легені» Данкана Макміллана в постановці Євгена Мерзлякова в Сєверодонецьку, «Під небом синім» за Девідом Елдріджем у сценічній редакції Тамари Трунової в Театрі оперети в Києві. Список продовжили й інші постановки в Києві, Харкові та Чернігові. Отож подія чимдуж стає довгоочікуваною і для професійного глядача, і для завзятого театрала.
Цьогоріч у конкурсі взяли участь 42 заявки від режисерів спільно з драматичними, дитячими й театрами ляльок. 12 із них пройшли у фінал, аби позмагатися за три гранти по 30 тис. грн у бюджет постановки, менторську підтримку від українських і британських режисерів, ліцензію на втілення обраних текстів і промо-підтримку майбутніх прем’єр. На відміну від попередніх років у 2017-му на конкурс приймали заявки від режисерів різного віку й досвіду. Можливість взяти участь у змаганні з’явилася і в незалежних театрів та студій. А також організатори не обмежили можливість вибору матеріалу драматургією, тобто пропонувати на конкурс можна було будь-який текст британської літератури незалежно від його жанру.
Читайте також: Мистецтво в шахтах. Яким був Рурський трієнале-2017
Переглядали ескізи разом з українсько-британською експертною групою, якій і випало обирати цьогоріч переможця. До неї ввійшли три українські митці й три британські: режисери драматичного театру Тамара Трунова (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) і Віталій Малахов (Театр на Подолі), режисери театру ляльок Оксана Дмітрієва (Харківський театр ляльок ім. В. Афанасьєва) та Марк Даун (лондонський театр Blind Summit), художня директорка уельського Sherman Theatre Рейчел О’Ріордан і фриланс-режисерка, яка працює в драматичному, музичному театрі та опері, Сара Тіппл. Отож глядачі заповнили залу «Сцени 6», ще кілька тисяч долучилися до онлайн-перегляду — фестиваль розпочався.
Режисери в пошуку
Чи варто пояснювати, що всі ескізи, представлені на міні-фестивалі, не мають жодної спільної концептуальної риси, крім британського авторства. Тож просто згадаємо, що виставили на суд 12 режисерів із Києва, Харкова, Дніпра й Чернігова.
Відкрила фестиваль постановка «Дикого театру» й Антона Литвинова — режисера, який справді перебуває в пошуку. Його вибір — «Загадкове нічне вбивство собаки», детективний роман Марка Геддона. У центрі подій 15-річний Крістофер, який страждає на аутизм. Одного ранку він знаходить у своєму саду тіло сусідського пуделя, хлопчик починає власне розслідування, у ході якого з’ясовуються не тільки обставини вбивства. Познайомившись із сусідами, Крістофер дізнається історію своєї сім’ї, що мама його не померла, а втекла з іншим чоловіком, і ще чимало цікавого.
Режисер та виконавець музичних постановок Антон Литвинов, який у парі з художницею Сандрою Крмаджян працював над жанром «опера у валізі». Вони разом беруться до втілення роману Марка Геддона. Автори зображають жителів містечка, які прив’язані до собачих шворок. У пластичних етюдах кольорові шворки персонажів перетинаються, утворюючи павутину з упереджень і різних стосунків. Натомість Крістофер залишається вільним і ніби з власного космосу закликає людей одуматися й чинити справедливо.
Антону Литвинову вдається за невеликий хронометраж ескізу (20 хв) провести контури майбутньої казки-притчі, дещо філософської, дещо наївної. Та кажуть, що завдяки простому стилю написання роману Марк Геддон домігся відтворення мови аутистів. Тобто дав можливість своєму читачу зрозуміти внутрішній стан людини з невиліковним психічним розладом. Тож цілком імовірно, що саме цей шлях обрали й у «Дикому театрі».
Один із найвідоміших театрів із Дніпра «Віримо!» представив на Taking the Stage відому п’єсу Філіпа Рідлі «Брокенвіль». Володимир Петренко, відомий передусім як художній керівник театру, виступив режисером постановки. Варто сказати, що «Віримо!» відомий своїми експериментами, однак у його репертуарі класична драма змінюється класичною комедією, а сучасна драматургія залишається десь осторонь. «Українських драматургів або нема, або я їх не знаю», — зізнається очільник театру «Віримо!» у недавньому своєму інтерв’ю. А тому й текст Філіпа Рідлі артисти виконують у традиційній, майже за Станіславським, манері.
За сюжетом, кілька підлітків, дитина й бабуся опиняються в одному місці після якоїсь катастрофи. Своїх імен чи того, що сталося, діти не пам’ятають. Вони роздивляються одне одного й придумують собі прізвиська: Портфель, Подряпина, Блискітка й так далі. Серед них є наймолодший — Дитина, він майже не говорить і весь час плаче, тож «дорослі» намагаються заспокоїти його казкою.
Читайте також: Гротеск буденної ситуації
Володимир Петренко переносить події «Брокенвіля» до зони АТО, тож катастрофа уявляється нам нещодавнім вибухом, руїни будівлі — однією з розвалених шкіл, а прізвиська дітей подібні до позивних військових. Серед дітей замість бабці з’являється солдат — найсвітліший образ сучасності, а самі казки з образу вічності, що закарбовуються в пам’яті навіть тоді, коли не залишається нічого, перетворюються на дивакуваті спекулятивні мантри, від бурмотіння яких мало б ставати легше.
Наступного року Дмитро Захоженко має зайняти місце в журі конкурсу, оскільки він вже другий рік поспіль опиняється серед переможців. Треба ж установлювати якийсь ліміт на перемоги, поки обмеження на театральні прийоми не вичерпалися. Його ескіз створено за науково-популярною книжкою Стівена Гокінґа «Світ у горіховій шкаралупі». Пояснюючи фізику життєвими прикладами й жартами, британський автор продав чотири бестселери починаючи з 1988 року. Науковець орієнтується на Айнштайна як на відправну точку в сучасній науці, а Захоженко почав адаптацію від Шекспіра. Гамлетові «вистачило б навіть горіхової шкаралупи, щоб вважати себе за владаря безкрайого простору» — цитата з класики, приклад із 4-ї глави, відсилка до назви твору й цілком здорова ілюстрація амбіцій режисера. Під розважальною формою, розрахованою на емоції тут і зараз, на сцені презентована заявка на багатоетапну роботу. Двадцятихвилинний відрізок роботи аргументовано поєднав різні британські тексти, хоча поки що й незрозуміло, який основоположний елемент буде закладено у виставу.
У пошуках цього основного елемента актори проголошують діалог могильників ніби формулу, чим підключають зал у гру із загадками. Відповіді серед найменших декорацій: стола, двох стільців, черепа Йорика й абсолютно несподівано маленького рудого кошеняти. Здається, ніби все було продумано саме заради цього моменту. Безпорадне «няв» у трагічній історії про астероїд і вимерлих динозаврів підкорює на 100%. Taking the stage — це змагання, і перемагає той, хто пообіцяє найбільше. А Захоженко й Театр на Печерську пообіцяли щонайменше додзвонитися через Skype до нобелівського лауреата в повній версії вистави.
Фірмовий стиль
Другий день міні-фестивалю розпочали з показу ескіза Влади Білозоренко й Театру оперети. Схильна до експериментів із пластикою та музикою у своїх проектах, режисерка вибрала документальну п’єсу «для актора й скрипаля» «Кравець з містечка Інвернес» Метью Заяца. Автобіографічна оповідь про смішного кравця розпочинається з бажання розібратися в собі й віднайти своє коріння. Історія його сім’ї розтягнулася на Польщу, Україну, Швейцарію. Але хто він такий насправді, кравець зрозуміти не може. На прикладі одного зламаного життя Метью Заяц намагається говорити про трагедію людських доль у глобальному сенсі.
Влада Білозоренко перетворює чорний простір «Сцени 6» на повоєнну драму з одним невідомим. Її актор Дмитро Вівчарюк у якийсь момент перетворюється на свого батька (який народився на Галичині), приміряє його шинель, намагається зрозуміти його вчинки. Режисерка, розуміючи сучасний український контекст, навмисне не «накручує» драматизму. Навпаки, Білозоренко всіма засобами старається розсмішити глядача, не експлуатуючи його почуття та емоції навіть у найгостріші моменти сюжету. На жаль, цей ескіз не потрапив до трійки переможців 2017-го за версією журі. Та сподіваємося, що четверта нагорода — за версією глядачів — йому гарантована.
Читайте також: Півцарства за «Віталіка»
Серед найочікуваніших ескізів опинився «Психоз 4.48» Сари Кейн, який показала Роза Саркісян у спільному проекті з театром «Актор». Річ передусім у самому тексті — провокативному й культовому, що його авторка відразу після написання наклала на себе руки. Написаний у формі потоку свідомості й уривчастих діалогів, мантр і повторів, він не несе ні фабульної історії, ні бодай якоїсь подієвості. «Психоз 4.48» — своєрідна гра слів і смислів, де режисеру дозволяється майже будь-що. Окрім реальної смерті, якої, звісно, так само, як і реального сексу, на сцені не буває.
Роза Саркісян виношувала ідею постановки цієї п’єси не один рік. Тема хвороби в найширшому її розумінні, хвороби людства, постала в інтерпретації режисерки в жанрі дарк-кабаре. Акторки театру «Прекрасні квіти» Ніна Хижна й Оксана Черкашина відомі своїми ексцентричними роботами з драматургом Дмитром Левицьким і Розою Саркісян виконали дві партії — дві розщеплені частини свідомості сценічної героїні. Канву вистави утворили пісні, спеціально написані авторками вистави з текстів поезії Сільвії Плат та уривків «Психозу».
Позбавлена пафосу інсценізація культового твору британської «нової драми» потрапила до трійки переможців фестивалю. А отже, до березня наступного року ми зможемо побачити повну версію вистави, у якій драматичні акторки «рвуть шаблон» українського театру постдраматичним текстом і шокуючим неочікуваним його прочитанням.
Ми не знаємо, чи можна вважати експеримент із формою фірмовим стилем, та Ігор Білиць, як знаний професіонал цієї справи, знову здивував публіку, представивши на фестивалі ескіз до вистави «Тіт Андронік» за Вільямом Шекспіром. Кажуть, усі режисери прагнуть поставити «Гамлета», та «Гамлетів» на всіх не вистачає. Тож Білиць не витрачав часу дарма й представив уже другу (після «Макбета») спробу по-новому прочитати Шекспіра, цього разу спільно з Чернігівським обласним українським музично-драматичним театром імені Тараса Шевченка.
Пам’ятаємо, що «Тіт Андронік» за правом вважається найкривавішою трагедією, мабуть, не тільки у творчості автора, а й у всій історії світової літератури. За сюжетом, генерал Тіт Андронік повертається до Риму з тріумфом і вимагає стратити своїх бранців, що вчинили замах на велич імперії. Йому намагається протистояти королева готів, та зусилля марні. Незабаром помирає імператор і розпочинається кривава й жорстока боротьба за владу.
Ігор Білиць чудово розуміє актуальність класичного твору, тому не адаптує текст. Його герої говорять віршами, перекладеними українською з давньоанглійської, перебуваючи в цілком сучасних вітчизняних реаліях. На сцені умовна кухня в родині офіцера, який повернувся з війни з буденною їжею й буденними балачками та лайкою довкола неї. Щоб показати неможливість мирного вирішення конфлікту через переговори з королевою, режисер перемотує їй руки кривавими бинтами, залишаючи кукси, якими не те що війну не зупиниш, а й супу не увіллєш. Довершуючи бездоганну сценічну картинку, режисер вибудовує особливу ритміку, яка наближає його стиль до витонченого, але різкого сучасного німецького театру.
Улюблений автор
Серед фіналістів Taking the Stage 2017 аж три київські режисери обрали до постановки п’єси Мартіна Макдонаха. Вистави за його текстами вже йдуть у Молодому театрі, у «Золотих воротах», раніше також ставилися в ЦСМ «Дах» і театрі «Сузір’я». Ірландський побут, який автор зображує з позиції маргінального, так часто скидається на абсурдні реалії українського, що дедалі більше режисерів намагаються інтерпретувати сюжети автора «Семи психопатів» і «Залягти на дно в Брюгге» на свій смак. Отож нині Давид Петросян спільно з ЦСМ «Дах» презентував ескіз вистави «Сиротливий захід», а головний режисер «Дикого театру» Максим Голенко та режисерка Богдана Орлеанова в копродукції з театром «Актор» представили «Лейтенанта з острова Інішмор». І сказати, що смак у цих режисерів виявився різний, — не сказати нічого.
Найбрутальнішу й, мабуть, найіронічнішу п’єсу ірландського драматурга першим представив «Дикий театр». «Лейтенант» — історія про ірландські бандитські угруповання, де, з одного боку, постійно вбивають і катують, а з другого — ніжно й пристрасно люблять. Нехай навіть і не людей, а котів. Провокаційна й метафорична п’єса Мартіна Макдонаха повна парадоксів і знущань із читача, адже в бридкому побутовому світі ірландських містечок відбуваються огидні речі. Тут убивають котів, вибивають одне одному очі, катують «невірних», знущаються над старими й немічними. Однак і в цьому мертвому трикутнику Макдонах розплющує нам очі на абсурдний і жорстокий сучасний світ, його несправедливість і безнадію.
Режисер Максим Голенко, який уже звертався до тексту Макдонаха «Королева краси з Лінейна», віднайшов власний стиль роботи з текстами культового драматурга. Подібно до попередньої вистави ескіз «Лейтенанта» пересичений чорним гумором і гегами, лайкою, якою говорять персонажі, ґвалтом і загальним добре продуманим хаосом. Режисер переносить дію в Україну, у Карпати, де замість моторошних ірландців з’ясунки влаштовують не менш моторошні гуцули. Над земним світом — сценою — режисер розмістив музикантів, які, мов боги у багатоповерховому старовинному вертепі, виконують вічні коломийки й «Гуцулку Ксеню».
Читайте також: Банк пам’яті. Чому треба відвідати «Проект Енеїда»
Зовсім інший сценічний текст «Лейтенанта» запропонувала режисерка Богдана Орлеанова з акторами театру «Актор». Обравши для презентації кілька останніх сцен п’єси, у який герої, поміж іншим, серед купи мертвих тіл розуміють, що кіт, через якого здійнявся весь ґвалт і стрілянина, насправді живий. Емоційний підтекст цього уривка вистави дуже високий: тут убивають і, за логікою Максима Голенка, постріли мали б звучати мало не кожні 10 секунд. Однак кульмінаційне напруження Орлеанова перенесла з експресивної лексики в гротескову фізіологічність своїх персонажів. А їхню в певному сенсі неадекватність — у мовленнєву характеристику й костюми. Герої режисерки — такі самі змучені безнадією й мізерним життям ірландці, якими їх створив Макдонах. А головне — вони справді смішні. За кілька сцен знайомства з «мешканцями» ескіза ми не встигли повною мірою стати їхніми співпереживачами. Зате закохалися в їхню простоту й наївність нараз.
Мабуть, для перемоги ескіза Богдани Орлеанової трохи не вистачило ансамблевості виконавців: усі учасники оновленої трупи театру «Актор» усе ще зайняті в інших проектах, їм бракує колективності та єдиного стилю. Однак віриться, що до наступного Taking the Stage ситуація зміниться. Бо вже 2017‑го до фіналістів потрапили дві заявки театру, про який ще півроку тому нічого не було чутно.
Утім, якщо Орлеанова й Голенко представили різні бачення текстів Макдонаха, Давид Петросян показав ескіз, здавалося б, зовсім іншого автора. Його «Сиротливий захід» став досить неочікуваною інсценізацією драматургії автора. За сюжетом п’єси, два брати ховають батька, який, за офіційною версією, був убитий випадковим пострілом із рушниці. За неофіційною — від рук одного із синів. Інший брат також знає про вбивцю, тому все майно, яке зосталося від померлого, має перейти йому за умовчанням. Паралельно розвивається історія святого отця, який, перебуваючи в стані «кризи віри», дозволяє собі деякі стосунки з юною дівчиною. Перипетії цієї історії жорстокі й невибагливі: убивство, самогубство, куцість людської моралі наближають п’єсу до трагедії. І можливо, якби цю історію написав менш цинічний автор, вона й не мала б нічого спільного із сучасним життям.
Давид Петросян, розуміючи історію галасливих і кітчевих українських постановок автора, намагається створити зовсім іншу історію. Його персонажі говорять тихо, лише зрідка зриваючись на крик і повертаючись до існування майже пошепки. Здається, навіть мат як ключова мовленнєва характеристика героїв кудись розчиняється. Сатира, закладена в тексті, спрацьовує ніби побічно, мовби актори не розуміють гумору. Вони не чекають паузи, доки зал сміятиметься, ведуть лінію філігранно, смакуючи кожне промовлене слово. І як результат — замість гамірної метушні із сотнею пострілів на годину, перед нами тонка й дуже кінематографічна чорна комедія про маленький і такий тужливий сучасний світ.
Для сімейного перегляду
Можливості театрів, які працюють із лялькою або з предметом, значно ширші від постановок «Колобка» й «Пітера Пена», тому репертуар «дорослих» постановок у театрі ляльок мав би бути більшим, а «дитячих» хоч трохи іншим. Та, мабуть, через те, що принципових винаходів режисери, які представили свої «лялькові» уривки, не зробили, жоден із них, на жаль, не потрапив до списку переможців. Усе-таки за тим у складі журі пильнувала не абихто, а гуру українського театру ляльок Оксана Дмітрієва.
Найтрадиційніший в усіх розуміннях ескіз за Чарльзом Діккенсом представили Михайло Урицький і Київський муніципальний академічний театр ляльок (що на лівому березі Дніпра). «Різдвяна пісня», відома всім із середньої школи, залишається популярною, бо написана про вічне. Михайло Урицький, який розуміється на репертуарі театру ляльок, зробив класичну «заготовку» для майбутньої зимової афіші. Він поєднав проекцію, драматичну акторську гру та застосування невеликої дерев’яної ляльки — Скруджа, завдяки чому в сценічному просторі виникають широкі й загальні плани, з’являється ілюзія мультфільму-калейдоскопа. Історія про скупого чоловіка й привидів із минулого й майбутнього набуває сферичного об’єму, мерехтливого різдвяного настрою, та сучасною, на жаль, не стає.
Зовсім інший підхід до театру ляльок показала режисерка Катерина Тушдер у спільному проекті з Київським академічним театром ляльок (що на вулиці Грушевського). До постановки вибрали оповідання Герберта Веллса «Чарівна крамниця» — повчальну історію про дитячий і дорослий світи, у якій одні вірять у дива, а інші намагаються їх пояснити чи спростувати.
Читайте також: Modern museum по-українськи
У сценічному втіленні епізодів оповідання Катерина Тушдер намагається подолати чорну порожнечу, що часто супроводжує тло лялькових вистав. Замість декорацій режисерка використовує напівпрозорі екрани, на котрі проектується зображення міста, яким крокують батько й син повз чарівну крамницю, його мешканців і саму крамницю. Наблизивши таким чином дзеркало сцени майже до екрана кінотеатру, вона подібно створює і ляльки: великими плоскими фігурами, виконаними в тому самому художньому стилі. Вистава все стає схожою на живу паперово-світлову анімацію, персонажі якої рухаються вздовж екрана, читаючи свої монологи.
А от інша постановка відбулася за творами «Равлик і кит» та «Де моя мама?» Джулії Дональдсон й Акселя Шеффлера. Яніна Зеленська в комбо-колективі з «Платформою театральних ініціатив» і Харківським будинком актора імені Леся Сердюка намагалася створити казковий світ цілком можливими засобами театру ляльок. На фестивалі показали лише уривок із «Равлика й кита» — казки про неочікуваних друзів, які прямують до великих пригод.
Зобразили, власне, і равлика, і кита в кількох масштабах для різних планів і більшої динаміки «картинки». Перед простором дії розмістили акторку, яка читає казку, а за ним відеопроекцію — мультфільм, створений дітьми. Цікаво, що й ляльок, які беруть учать у виставі, теж допомогли виготовити діти — вихованці «Платформи» Зеленської. А тому неідеальність ліній і кольорів, підсвічених психоделічними неоновими ліхтарями, створила стильний і неординарний образ казки для сімейного перегляду.
Замість фінального узагальнення хотілося б, навпаки, поділитися деякими кумедними умовиводами. По-перше, Taking the Stage — це мистецтво зробити театральний трейлер і правильну заявку. Жоден із режисерів не має можливості продемонструвати журі всю концепцію, тому все, що може, — добре наобіцяти. По-друге, 20 хв можна дивитися будь-яку виставу, навіть найменш приємну або цікаву, хоча на фестивалі таких, зізнаймося чесно, справді не було. По-третє, сприймати всі шість театральних ескізів за один вечір досить непросто: усі вони мають свій формат, текстову основу, і хотілося б трохи більше часу для рефлексій. Втім, тоді фестиваль із міні перетвориться на максі. І, мабуть, останнє, як марення: а чому б театрам не влаштовувати такі конкурси для майбутніх сезонів? До журі можна було б запросити українських експертів і колег, а глядач — він і у Великій Британії глядач. Йому вирішувати, хто кращий.