Для пані Ганни, художниці з Білорусії, тема кохання дуже близька: «Я ж, в першу чергу, – жінка, а вже потім – художник, тому часто малюю стосунки, закоханих». На виставці – роботи різних років, різного настрою, але, переважно, – світлі, оптимістичні, жіночні. Хоча, як зізнається художниця, є у неї інші твори, зовсім протилежні за настроєм. «Кожна картина – неначе мій автопортрет, що фіксує мене, мій настрій у момент малювання, а буваю я різною». І малювати лише чисті емоції – «радість-радість» – як каже пані Ганна, – «не надто цікаво». Мисткиня шукає якусь родзинку – «ну, от наприклад, покажу радість, але трошки засмучену».
У полотнах, за визначенням авторки, – суміш рис наївного мистецтва та сюрреалізму: «приблизно так, хоча назвати стиль, у якому я працюю, дуже важко». Мені особисто картини нагадують ілюстрації до дитячих казок – легкі, безжурні, дещо наївні. До речі, нещодавно вийшла книжка для малюків з малюнками художниці. Окрім ілюстрування, пані Ганна пробує себе і як театральний художник, створює арт-об’єкти (у Мінську якраз проходить її виставка до Дня закоханих, де представлено десять різних Венер-манекенів).
Для виникнення полотна інколи достатньо лише «візуального поштовху, що підкаже напрям». От, наприклад, метро можна використати як джерело надхнення – під час поїздки художниця побачила яскраву рекламу, і вже є ідея для малюнку про Адама і Єву. Хто зна – можливо, на наступну виставку вона привезе картину, присвячену київській рекламі.
Другий автор, чиї роботи можна побачити у «Парсуні» – Олег Педан. Аніматор, режисер і викладач у інституті ім. Карпенко-Карого, що створює дивні механізми-іграшки. Лялькар згадує свій перший витвір, зроблений у пять років, – човен з кори і палички з під-морозива, що міг плавати у калюжах. Потяг до майстрування не зник з плином часу – у школі створював луноходи з катушок, а вже пізніше, коли працював у кіностудії, завдяки йому отримували нове життя лампочки та старі годинники, перетворюючись з непотрібу на справжні шедеври. «Саморобні іграшки – надзвичайно цікава тема. Можливо, колись напишу книгу про дитячі забавки кінця ХХ століття, бо поступово вони відходять у минуле» – каже митець.
Шлях до анімації був досить довгим. Мати пана Олега мріяла, щоб син став лікарем, однак той аж ніяк не бачив себе у цій почесній ролі – і поїхав у Петербург «погуляти», а іспити цілеспрямовано завалив. В інститут ім. Карпенка-Карого не пройшов – його фотороботи про деревяну архітектуру Карпат були на 11-му місці, а прохідні місця – лише до 7-го. Після армії митець навчався на біофаку, на захисті, згадує, навіть випала можливість поспілкуватися з Патоном. А потім, у буремні 90-ті іхтіологію довелося залишити, і працювати ким доведеться – на меблевій фабриці, столяром… На кіностудію потрапив випадково, але затримався там надовго. І поступово зрозумів, що мультиплікатори – звичайні люди. «І я подумав – а чому б не спробувати самому?» – згадує лялькар.
Професійно анімації пан Олег ніде не навчався – опанував тонкощі ремесла, «підглядаючи за майстрами». Судячи з результату – підглядав на вищому рівні. «Я зробив зі старих лампочок персонажів, розклав їх на столі, і почав вигадувати історію, що б могла з ними трапитися» – каже аніматор. Так на світ зявилася «Світла особистість». А потім ще декілька мультфільмів – «Нікого немає вдома», «Ключ», «Найменший», для яких всі ляльки були зроблені митцем власноруч. «Ляльки рідко доживають до кінця фільму» – говорить пан Олег, «якісь ламаються, а часто їх навіть крадуть. Тих, що залишилися, роздарюю після закінчення роботи над стрічкою». На експозиції можна побачити жінку-пташку – єдиного персонажа мультфільму «Нікого немає вдома», який залишився у автора. Це – талісман, який лялькар особливо любить. У руці пташка тримає хустинку: «вона у фільмі весь час плакала, і витирала нею сльози». Зараз життя персонажу, як бачимо, налагодилося – сидить у комфортному кріслі біля букету квітів.
На сусідньому столикові – котик і горобчик, зроблені з монет (от для чого можна використовувати дрібязок!), зайняті з’ясуванням стосунків. Виконані фігурки за допомогою зварювання. Як каже майстер: «все відбувається без снопів іскр, це інший вид зварювання – бо маленький розмір майстерні диктує свої правила». Більшість творів – обертаються, скриплять, хилитаються… Є і «втілення принципу анімації» – коло, на якому закріплено декілька десятків чоловічків у різній стадії руху, та лампа. Якщо вимкнути світло в приміщенні і швидко крутити колесо – то фігурки зливаються в одну, і можна побачити, як ця людина крокує. Такий собі міні-кінозал одного кадру, що запрошує долучитися до секретів створення мультиків.