Від виходу серіалу в серпні 2020-го року він волею долі потрапив на благодатний ґрунт пандемічного настрою, а тому історія про оптимістичного чи то простака, чи то юродивого стала мегапопулярною. Свідченням того і є просто захмарний для такого формату рейтинг у провідній і шанованій базі даних про кінематограф IMDb — 8,8.
У чому ж причини неймовірного успіху серіалу? У збігові обставин, а ще в нашій потребі в нових, мирських, святих. У серіалі розповідається про коледжівського тренера з американського футболу, який приїхав до Англії працювати у футбольній команді з Прем’єр-ліги «Річмонд». Його наймає на роботу Ребекка Велтон, яка після розлучення отримала цей клуб від колишнього чоловіка, а тепер хоче якнайшвидше та ганебно розвалити команду, яку єдину й любив огидний ексблаговірний, щоб найболючіше йому дошкулити. Задля цього вона наймає дуже невмілого тренера із США, що взагалі працював в іншому спорті й запам’ятався винятково тим, що натхненно та самовіддано святкував перемогу свого клубу, і це потрапило на YouTube. І хоча спочатку сподівання Ребекки справджуються (Лассо не розуміє правил футболу, гравці не розуміють тренера, і все йде шкереберть), проте невдовзі якимсь дивом усе налагоджується, і «Річмонд» починає показувати результат.
Читайте також: Ходи, королево, ходи
Сюжет про пришелепкуватого та веселого тренера з немодними вусами вигадав 2013 року актор Джейсон Судейкіс (він і грає головну роль у серіалі) для рекламних роликів телеканалу NBC Sports. І лише нещодавно сюжет придбала Apple і зробила хіт.
Чому ж Тед Лассо так припав усім до душі? Бо він став ідеальною ілюстрацією старовинного інтернет-мему «Недоумкуватість і відвага». А якщо серйозно, то так сталося тому, що він просто герой, якого нам усім бракувало. У складні ковідні часи приємно спостерігати за тим, як людина лишається людиною попри все, радіє життю в усіх його проявах, майже ніколи не журиться та щоранку приносить начальниці домашній пісочний коржик. Усі непорозуміння він долає усмішкою, складну ситуацію розряджає цитатою зі старого фільму чи давно забутої пісеньки, зневіреним пропонує підтримку та співчуття, а на злі жарти й образи реагує приязним знизуванням плечей. Крім того, гумор серіалу «Тед Лассо» базується на відмінностях звичаїв Англії й Америки (мова однакова, але навіть футбол — різний) та на стереотипах про вболівальників, футболістів і всіх довкола них.
Дивно, як на такій немудрячій схемі серіал досі не втратив значну кількість фанатів біля екранів і не розгубив своєї наївної чарівності. Хоча другий сезон, що завершився 8 жовтня, додивлялися з колишнім захопленням лише найстійкіші, та й то за звичкою відповідальних глядачів, які воліють переглянути серіалом до кінця, щоб зі спокійною душею перемкнутися на щось інше. В інтернеті «Теда Лассо» віднедавна обговорювали винятково у зв’язку з конспірологічними теоріями: один із персонажів, найімовірніше, не реальний, а створений на комп’ютері (бо в нього ідеальна щетина та надмірно гладенькі шкіра й вбрання); а ще в одній із серій наприкінці серіалу, напевно, показали справжнього Бенксі (котрий, як відомо, до цього приховував свою особистість).
Суттєво, що Тед Лассо правдиво відтворює наші відчуття від коронавірусних буднів: ми опинились у незрозумілій ситуації, яка загрожує нам і нашим близьким, але потребує термінового вирішення за будь-яку ціну. Більшість у такому становищі поводиться або пасивно (пливучи за течією), або як ідіоти, бо ми — не супермени й не винахідники вакцин, що врятують людство. І це саме людство два минулі роки безнадійно шукало свою тотемну істоту, свого духовного лідера, аж поки на таку роль не знайшовся Тед Лассо. Інше питання, чи він насправді пасує до цього. Хоч сценаристи й силкувалися надати його образу бодай якусь психологічну глибину (колись його «кинув» батько, а нещодавно — дружина), проте ми дуже не хочемо розчаровуватися в милому та життєрадісному тренерові, який, попри панічні атаки, уперто лишається вірним вибраному амплуа й клеїть у роздягальні життєствердний девіз «Believe» («Вірити»). А ще Лассо має проблеми (психологічні), і його виліковують. Хіба ж це не торжество позитиву на всіх фронтах?
Читайте також: Соціальна дилема
Авторитетний телекритик Джеймс Понєвозік у New York Times пише про тріумф Теда Лассо як про символ остаточної перемоги щирості над іронією. Звісно, які часи, такі й герої. У негероїчну добу хочеться простоти, надійності й упевненості, що тобі завтра точно хтось принесе смачний коржик або принаймні нову серію передбачливо доброго, а тому заспокійливого серіалу.